Закарпатка любила ворожити. Що з цього вийшло?
І от Володько вихопив тацю з келишками. І поніс її до дочки та зятя моєї дорогої свекрухи, яка тим часом дуже зблідла.
Наше весілля було дуже красивим. Я навчалася в інституті культури. Майже кожен мій друг – то вроджений тамада. Ми такий сценарій придумали, що все село було на вухах! Ще й різні знаменитості до нас приїжджали. Свадьбували весело і цікаво.
Але свекруха мене недолюблювала. Ще й тут крізь зуби нам посміхалася. Але прийшла до нас із двома келихами шампанського. Почала нам всілякі побажання торочити, а в самої такий погляд, що в мене мороз пішов по шкірі. Боялася я те шампанське пити. А наш студентський староста Володько це помітив і одразу вихопився з-за столу. «Ні-ні, ми розіграємо ці два келишки», – сказав він. І влаштував простеньку вікторину. Питання були дуже веселі, але такі прості, що їх відгадати могли практично всі, хто сидів за столом.
Почала кричати у відповідь і захміліла дочка моєї свекрухи. Вона прийшла на весілля із чоловіком. Вони теж на мене скоса зиркали. Але горілка та вино, як ви всі розумієте, трохи пом’якшують ненависть. Тому зараз вони виглядали майже нашими друзями.
І от Володько вихопив тацю з келишками. І поніс її до Валентини і Людвіга – дочки та зятя моєї дорогої свекрухи, яка тим часом дуже зблідла. Але не встигла вона оком моргнути, як вони ті келишки осушили.
Більше на весіллі свекруха не сміялася. Це було дуже помітно. Тому що настрій у всіх увечері уже був дуже святковим. Всі пили, їли, танцювали досхочу. А наприкінці ми навіть весільну ходу селом влаштували. Кожного всім весіллям додому випроводжали. Жартівливо – аж до самого порогу.
Жили ми окремо від свекрухи. Мої батьки поїхали за кордон. І хоч хата у нас була маленька, всього дві кімнати, але нам, молодим, цього вистачало цілком. У свекрухи був двоповерховий палац, бо чоловік її працював на митниці. Дочці теж звели таку ж фортецю. Самі розумієте, що я для них вважалася жебрачкою, хоч мої батьки тяжко працювали у Чехії і нам допомагали. Та й ми були трудящими, тому не бідували.
Жили ми добре. Намагалися і про свекруху зі свекром не забувати. Деколи в неділю приходили до них, бо вони до нас не хотіли нізащо. А от у її дочки після нашого весілля все пішло шкереберть. Її Людвіга, до речі, теж митника, вже не можна було упізнати. Він почав п’яний приходити додому. Лупцювати жінку. Раптом її так зненавидів, що навіть на вулиці не соромився розповідати, яка вона в нього погана. Вже й батьки приходили його присмирювати. Це був такий сором для родини! Бо ж у селі всі все бачать. І про кожну подію можуть говорити ще рік.
А потім почав Людвіг на все село кричати, що це Валентина його причарувала. Раз він у суботу сів у машину і заявив, що поїде до ворожки. Але хай і дружина з ним сідає, і їхній кум Василь. Не хотілося Валентині у таку дорогу їхати. Але чоловік так кричав, що все село повиходило надвір. Хтось нібито в город вийшов, хтось – у сад. А насправді – всі слухали ті крики.
Повернулися вони ввечері. І що тут зчинилося. Хату ж їм допомагали як його, так і її батьки будувати. Тому Людвіг захотів ділитися. А розмови про це виносилися надвір. Виявляється, поїхали вони таки до ворожки. І та сказала, що дали Людвігу напій на весіллі. Він якось і не подумав, на чиєму весіллі. А ми здогадалися, що це те шампанське не за адресою потрапило. Не дуже я в такі чарування вірю, але виходить, що й таке буває. Хтозна, може, коли б ми випили того іскристого напою, вже давно й розійшлися б.
Закінчилося все тим, що свекруха прибігла до мене – пробачення просити. Почала плакати, що дурна була, хотіла синові кращу невістку. А я ж їй, як дочка. «Мамо! Та я вас пробачаю!» – обійняла я її. Але хіба я Бог, щоб повернути ситуацію на місце.
Дуже довго це пекло у них тривало. А все через хату, бо не хотів її Людвіг так просто залишати. А потім сталося страшне. Збив він жінку з дитиною у місті. П’яний був, на шаленій швидкості їхав, бо злість підганяла. Світила йому тюрма, але свекор його якось від того викупив. Але від сорому не викупиш. Стали його люди обходити десятою дорогою. Та й їхній двір також.
І тут Валентина, яка вже зовсім від тих сварок стала не своя, прийняла несподіване рішення. Та жінка, яку збив її чоловік, була одинокою. Батьки померли, тому й приїхала вона з іншої області. І малого, якому було всього рочок, мали здати в дитячий будинок. А Валентина попросила, чи не можна б усиновити того хлопчика.
Дуже то велика катавасія – всиновити дитину. Та ще й мати якої загинула за таких дивних обставин. Але Валентина вперлася. І батькам нічого не залишалося, як використати всі свої впливові зв’язки, щоб допомогти дочці у цій справі.
Отак і появився у їхній родині Дмитрик. А Людвіг стих, перестав зчиняти сварки. Цей малий зробив диво. Навколо нього все крутилося, як навколо сонця. Він такий люблячий був, що міг будь-яке серце розтопити. Та й Валентину прийняв, як маму. І Людвіга став звати татом. І в нас часто гостює. Він такий мобільний – по всіх родичах у селі полазить. Так той малий згуртував родину, що всі двоюрідні та троюрідні стали до Валентини в гості з того часу ходити. Тільки щоб Дмитрика побачити.
Оксана МАРКО, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
