Як Ужгородський замок загартував свій незламний дух
Перші століття в історії Ужгородського замку не були надто спокійними – доводилося часто відбиватися від різних зайд, котрим кортіло потрапити досередини. І все-таки ця бойова біографія була природною, а тому цілком терпимою.
Гірше сталося, коли військові пристрасті тимчасово вляглися, а замок стали використовувати у мирних цілях. Тоді він пересвідчився, що мир буває гіршим за війну. А саме – на зламі XIV-XV століть у замку з’явилася перша школа. Отоді вже після вогню і води почалися мідні труби. Чи просто – труба.
Все почалося цілком невинно. Спершу начальник гарнізону залучив настоятеля місцевого монастиря, аби той вивчив читати-співати по Псалтирю його синочка. Відтак до занять долучилося ще пару дітей, чиї родини теж мешкали у замку, потім різними правдами і неправдами найзаможніші містяни теж відправляли туди своїх чад. З такою оравою настоятель вже не міг впоратися сам-один. Тому для «весняно-польових» робіт – для сіяння доброго, мудрого, вічного він став залучати своїх монахів. Не можна сказати, що то поглибило їхні побожні настрої чи взагалі викликало непереборний трудовий ентузіазм.
Навпаки, для тодішніх панотців то було як Алькатрас. Та школа снилася їм у страшних снах, а коли вони прокидалися на геть мокрій подушці, котру можна було викручувати, то ще довго не могли затамувати стукотіння зубів. Ніщо так не тримало дисципліну серед духовенства, як наявність цієї школи. Начальству варто було тільки натякнути про неї – і всі ставали шовковими.
Бо зібрані докупи дітваки перетворювалися на зграю. Кожний врешті-решт займав у ній своє місце. Роль жертви відводилася вчителеві. На ньому відпрацьовувалися усі мисливські прийоми, які сиділи глибоко у генній пам’яті його учнів. Точнісінько так колись їхні предки гнали мамонтів, заманювали їх у пастку, а потім там добивали, згуртувавшись єдиною масою.
Навіть між самим замком і школою усередині нього поступово сформувалася ціла система відносин, причому дуже непростих. Замок перетворився на такий собі випробувальний центр: слабкий тут швидко ламався, а сильний ставав ще сильнішим – таким собі Чахликом Невмирущим. Шкільний дух міцно в’ївся у замкові мури. Тут вчили виживати у непростому сьогоденні. А що сьогодення тоді було середньовічним, то ніхто особливо не церемонився – ні учні, ні вчителі.
Казки оповідають про незапам’ятні часи, коли ще звірі говорили. Це ще був такий собі лайт-варіант. Бо незабаром звірі навчилися писати. І отоді почалося! Спершу стіни, дерева, доріжки, стелі вкрилися окремими буквами. Якимось чином юні писарі дісталися навіть до неба, і воно над замком стояло вічно помереженим якимись каракулями, а хмаринки оминали замок взагалі десятою дорогою, тому над ним вічно палило пекуче сонце, трава вигорала, долівка перетворилася на вигорілу пустелю – теж, звичайно, у суцільних письменах.
Далі діти навчилися злучати букви у склади, а ті – у слова. Тут усе почалося по-справжньому. Писати слова набагато цікавіше за букви. Особливо слова, які не вивчали у школі. Бо слова нейтральні – то нецікаво. Замок почав вкриватися максимально грізною лексикою, від якої навіть він сам, старий і загартований вояка, інколи червонів. Стільки прокльонів, образ і побажань усіляких «гараздів» не було ще у ньому за усі попередні століття разом узяті. Щодня ця книга життя невмолимо оновлювалася. Слова служили, з одного боку, оберегами. Тепер замок вже оминали не тільки хмари, а й нечиста сила. Бо ж навіть чортам не всміхалося, аби їм на спині написали, чим вони є насправді, десь там у глибині душі. Слова врешті-решт вкрили замок густим павутинням, пішли одне поверх іншого другим шаром, потім третім і так далі.
З іншого боку, слова мали здатність матеріалізовуватися. Тому подвір’ям почали повзати різні гади. Це ще було півбіди. Бо незабаром усюди щось клацало зубами, вило, ревіло і точило пазурі об мури. Інформаційна сфера загусла. Із того туману почало конденсуватися щось таке липке, безголове, прозоре, але відразне – словом, класичні привиди, які легко проходили крізь стіни і усі людські закони. Коли привидів у замкові стало вже більше, ніж людей, черговий Другет замислився і зрозумів, що із своїм освіченим абсолютизмом він таки передав куті меду. Не здатна ще наша ніжна публіка витримати усіх жахіть, які несе із собою шкільництво. Та й діти його вже підросли, а усіма іншими він не переймався. Тому замкову школу було врешті-решт закрито, хоча наслідки того експерименту відчувалися ще дуже довго. Згодом школу було відновлено, але вже поза замковими мурами, чому категорично опиралися графи. У місті – нехай, його не шкода. Замок же мусив лишатися певним осередком стабільності.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
