Закарпатське сміття і ТОП-5 міфів про нього
Два роки тому, виступаючи на всесвітньо відомому економічному форумі «Україна-Європа» в Польщі, я представляла наш туристичний продукт.
Розповідала про те, що ми дуже зацікавлені у європейських туристах і нам вигідно, щоб вони відкривали для себе Україну. Проте на свою палку промову отримала холодну відповідь колеги з польського Сейму, яка сказала: «Щоб мати туристів, ви повинні елементарно почистити Україну».
Це було чути вкрай неприємно, але частково правдиво. Адже ні для кого не секрет, що в дуже цікавих природних заповідниках нашої країни можна побачити купу сміття. Європейцю це особливо впадає у вічі. Так само, як нам – антисанітарія та бруд у азіатських країнах. Для багатьох з нас саме це є перепоною на шляху до відвідування тієї ж Індії чи Непалу, попри їхню неймовірно цікаву історичну і духовну спадщину, пише nv.ua.
Сьогодні Західна Україна опинилася в епіцентрі «сміттєвого» лиха. Багато хто, подорожуючи в бік Закарпаття, протягом останніх десятиліть спостерігав жахливі пейзажі з тон різнокольорового непотребу – пластикових пляшок, пакетів, обгорток. Такі сміттєві краєвиди утворилися навіть на мальовничих схилах Говерли і простяглися на кілометри. З року в рік відходи самі собою нікуди не зникали, навпаки, їхні масштаби лише збільшувалися. І Львів, як західна туристична брама нашої країни, через яку проходить майже 1 мільйони туристів з Європи, став тим лакмусовим папірцем, по якому нас судять європейці. Адже для них сміттєва проблема стоїть в одному рядку з війною на Донбасі та поганими дорогами. Для них автоматично спрацьовує принцип: чим брудніша країна – тим вона бідніша.
Сьогодні цей сміттєвий нарив вибухнув у Львові, проте завтра на його місці може опинитися Чернігів, Харків, Житомир…
Щоб запобігти цьому, потрібно вирішити питання з утилізацією сміття, на яке влада вперто закриває очі, та усунути законодавчий вакуум у цій сфері. Але спершу хотілося б розвіяти кілька міфів щодо сміття, які нам штучно намагаються нав’язати.
Міф №1. В Україні не існує проблеми сміття.
Ще й як існує. Наведемо лише сухі факти: на сьогоднішній момент в Україні 300 мільйонів тон нагромадженого сміття. Щороку його обсяг збільшується приблизно на 14 млн тон. Таким чином, на одного українця припадає близько 300-350 кг твердих побутових відходів. Сміття накопичувалося роками і призвело до утворення 32 тисяч полігонів, переважна більшість з яких – стихійні. Сьогодні площа українських відходів сягає розмірів території Чорногорії. 93% ТПВ ховають без жодної обробки в землі…
Окрім псування краєвидів, сміття несе ще й реальну загрозу для життя та екології, адже виділяє таку ядовиту речовину, як фільтрат. Потрапляючи в навколишнє середовище, фільтрат повільно вбиває українців і отруює довкілля. Не виключено, що саме це є однією з причин низької тривалості життя в Україні, адже, як відомо, наша держава займає друге місце у світі за рівнем смертності. Особливо небезпечними є пожежі на стихійних сміттєзвалищах, які у спекотний літній період чи не щодня спалахують у різних куточках України.
Прикладом позитивного вирішення проблеми можуть служити близькі до нас країни ЄС. Так, сусідні Польща та Чехія (показник відходів на одну людину в цих країн майже такий самий, як в Україні) за 2013 рік поховали в землі лише 53 і 56% відходів відповідно (тобто вдвічі менше, ніж ми). В середньому у країнах Європи лише близько 40% перероблених відходів захоронюється на полігонах, стільки ж йде на переробку та 20% – спалюється.
Міф №2 Вивіз сміття – компетенція мерів
За чинним законодавством та згідно будівельних норм полігони зі сміттєзвалищами не можна розташовувати в межах міста. Таким чином, кожен мер нашої країни залежить від обласної державної адміністрації, а отже – від президентської вертикалі. Тому намагання зробити крайнім у цій сміттєвій проблемі очільника міста – брудна політика.
Інше питання, що потрібно провести децентралізацію у питанні відповідальності за сміття. Щоб органи місцевого самоврядування відігравали ключову роль в організації поводження з побутовими відходами. Зокрема, відповідали за організацію роздільного збирання та утилізацію ПВ, а також вжиття заходів щодо рекультивації сміттєзвалищ та полігонів. Лише тоді, коли місцевим органам влади надати повноваження, тоді з них можна буде і питати. Відповідні законопроекти вже зареєстровані у Верховній Раді та найближчим часом будуть винесені на перше читання.
Міф №3 В Україні є сміттєпереробка.
На сьогодні в Україні не існує жодного сучасного сміттєпереробного заводу. Ми маємо лише сміттєспалювальний завод «Енергія», який збудований ще за радянських часів за застарілими технологіями і який спалює лише 1,4% сміття всієї країни. А ось викликаний його роботою негативний екологічний фон, від якого потерпають мешканці Харківського району Києва, приносить набагато більше шкоди, ніж сам завод – користі.
Захоронення більшої частини відходів відбувається через відсутність економічної доцільності їх переробки. Простіше кажучи – сьогодні дешевше закопати відходи у землю, ніж їх утилізувати. Наприклад, у 2014 році на поводження з ПВ в Україні було виділено всього 152 млн грн. Причому, ці кошти спрямовуються на вирішення поточних проблем з відходами, як то будівництво чи реконструкція нових полігонів, закупка спецтехніки, оновлення контейнерного парку. Тоді як на комплексні програми з переробки ТПВ не було виділено жодної копійки. Звісно, це «задоволення» не з дешевих: приміром, у Великобританії прийом тони відходів на звалище під відкритим небом коштує від 4 до 45 фунтів стерлінгів (близько 1500 тисячі гривень), а у нас – 46-90 грн. До того ж, британці самі сплачують за переробку сміття, і в залежності від методу ціна коливається від 41 до 90 фунтів за тону.
Взагалі кожна європейська країна сама визначає, хто має платити за переробку відходів – чи то споживач продукції, як один з різновидів комунальних платежів, чи то сам пакувальник, додаючи певну суму до вартості продукту в упаковці. Звісно, в нинішніх складних економічних умовах годі й навіть думати про введення додаткового комунального тарифу для українців. Та й відверто кажучи, це було б несправедливо. Чому всі повинні платити однаково, якщо спосіб життя і споживання у всіх відрізняється? Чи не справедливіше буде сплачувати за утилізацію лише тієї продукції, яку ми споживаємо? Це можна здійснити, сплачуючи додаткову суму при купівлі товару в екологічно небезпечній упаковці. Тобто, при купівлі пластикової пляшки води ми відразу заплатимо 15 копійок за її переробку. Таким, чином соціально незахищені верстви населення не будуть платити за наднормове споживання іншими різної преміум-продукції в упаковці. Додатково це буде стимулювати виробників такої упаковки зменшити її обсяг та зробити більш екологічною. Утім відкладати проблему не варто – платити все одно хтось мусить.
Міф №4 На смітті можна заробити.
Ми багато чули історій, як десятки іноземних інвесторів приходили у наші міста і пропонували побудувати сміттєпереробні заводи. Як колишньому заступнику міського голови, мені теж доводилося спілкуватися з такими бізнесменами. Але у всіх було на прикінці одне єдине питання: «А який у вас тариф на поводження з відходами?».
Найбільше сьогодні інвесторів відлякують низькі тарифи на утилізацію сміття та повний законодавчий вакуум у сфері поводження зі сміттям. Наразі економічно вигідним є переробка лише пластику, скла та паперу. Решта відходів, а це близько 60%, потребує додаткової компенсації.
Європейська практика свідчить: щоб не покладати витрати за утилізацію відходів на плечі простих громадян, потрібно зробити захоронення ТПВ економічно недоцільним, заборонити захоронення неутилізованих відходів, ввести «зелений тариф» та встановити принцип розширеної відповідальності виробника. Адже, як відомо, саме упаковка товарів, яка переважно складається з поліетилену, спричиняє найбільше забруднення довкілля, бо розкладається до 1000 років. Саме цього чекають від нас інвестори і саме про це йдеться у пакеті з трьох законопроектів, які вже понад рік лежать в парламенті. Всі вони повністю відповідають директиві ЄС «Про відходи» та покликані сприяти створенню галузі утилізації побутових відходів.
Міф №5 «Самопоміч» голодує за сміття.
Ті, хто намагаються спростити причини голодування представників фракції «Самопоміч» Олега Березюка, Оксани Сироїд та Тараса Пастуха, мають зрозуміти одне: ці люди голодують не за сміття, як дехто каже, а за повагу до прав, здоров’я і життя людей в нашій країні.
