Закарпатка мріяла, щоб чоловік був їй рабом
Сьогодні часто можна почути, що хтось когось приворожив. Я раніше у це не дуже вірила. До того часу, поки щось подібне не трапилося з моєю подругою.
Вона розповідала мені все про своє життя, що б із нею не трапилося. Тому можу відтворити цю ситуацію повністю. І тільки з її дозволу. І зовсім не через те, що хочу похизуватися чужими таємницями. А просто щоб застерегти усіх зважуватися на таке. Бо дармового щастя не буває, пише «Екстра Закарпаття».
Тож моя подруга одружилася з Іваном по любові. Їм обом було по двадцять років. вони росли разом, на одні вулиці. Разом ходили в дитсадок, потім навчалися в одному класі в нашому селі.
Іван просто обожнював Ліду. Вона була для нього центром всього його життя. Ліда вірно чекала його, поки він повернеться з армії. А потім вони відіграли весілля. Через рік народився у них хлопчик – викапаний Іван. І такі любов та радість панували в їхньому гніздечку, що на це любо було дивитися.
Але Лідині батьки часто хворіли. Іванові теж не мали в селі роботи і ледве перебивалися із дня на день, бо були ще молоді, а пенсії не мали. Тому Іван змушений був податися на заробітки закордон. На зароблені гроші Ліда добряче відремонтувала хату, годувала малого та батьків.
Але заробітчанство затягнулося на добрий десяток років. І от вже приїжджає Іван додому. А Ліду відчуває, що він уже не такий уважний, як колись, не такий люблячий. І хатніми проблемами не переймається, як раніше.
А ще в минулі роки він залишався на місяць. А тут ледве відбув свята і зразу почав знову збиратися закордон.
– Але в тебе ж там роботи взимку немає! – почала тривожитися Ліда. Каже йому ці слова, а в самої сльози з очей готові бризнути.
Іншим разом Іван би її притиснув до себе міцно-міцно, поцілував, погладив волосся і почав заспокоювати. А тепер він тільки байдуже відвернувся від дружини і навіть не поглянув в її бік.
Ліда зрозуміла, що вона втрачає чоловіка. Було дуже боляче, адже вона все ще любила Івана і навіть не могла припустити, що між ними можлива зрада. Це було так страшно, ніби її раптом брутально штовхнули у глибоку холодну яму і сказали, що віднині вона має жити у тій темряві.
Іван поїхав. І зовні ніби нічого не змінилося. Свекруха добре ставилася до Ліди, а свекор уже чотири роки як помер. Ліда крутилася на всі боки. Бо треба було в городі працювати. За хворою свекрухо доглянути. Дітей годувати. Та ще і в школу на уроки бігти – Ліда працювала вчителькою початкових класів. Слава Богу, що бодай тут їй трохи поталанило – школа була через дорогу. Та й дитсадок теж розташований поруч. Тому вдавалося хоч трохи часу заощаджувати.
Отак збігло ще кілька місяців. А літом взагалі настала дуже гаряча пора – Ліда весь час, коли тільки могла, пропадала на городі. Так вона літні канікули використовувала. І це повторювалося щороку.
Свекруха шкодувала свою невістку. Чим могла, їй допомагала. І дітей вдома догляне, поки Ліда на городі порається. І їсти зготує. І на зиму якісь закрутки зробить. Ліда навіть не знала, що б робила в селі сама без свекрухи. І справді вважала Марію Миколаївну своєю другою матір’ю.
Але свекруха бачила, що Ліда змарніла, схудла. Почала тривожитися – а чи не захворіла її люба невістка?
І от восени порадила Ліді свекруха поїхати бодай на два тижні відпочити. Мовляв, її невістка завжди тільки в роботі. Невже не може вона один раз у житті дозволити собі відпочити по-людськи.
Ліда одмахнулася від такої пропозиції, наче від осінньою мухи. А тоді раптом взяла і погодилася.
Свекрусі вона сказала, що поїде на відпочинок в Югославію на два тижні. Проте в самої раптом виникли зовсім інші плани.
Свекруха щиро зраділа. Сказала, що урожай уже зібрано, тому Ліда може не хвилюватися. Та й за діток нехай не хвилюється. Вона за ними догляне. Та й у селі сотня родичів, допоможуть їй, коли треба.
А коли що, то і в неї, і в Ліди є мобілки. Подзвонять одна одній, що та як у їхній родині. Отак вони й дійшли згоди.
Тож Ліда поїхала – тільки зовсім не в Югославії, як сказала свекрусі. А в Чехію – у те місто, де працював чоловік. Взяла із собою гроші, яка відклала на нові чоботи та зимовий кожушок, поселилася в найдешевшому готелі.
Іван нічого не знав про її приїзд. Адже дзвонив він тільки їй. А вже по її телефону спілкувався з мамою та дітьми. Адже свекрусі вона телефон купила недавно і про це навіть не встигла Іванові повідомити. А тепер раділа, що добре вчинила. Приїзд у Чехію залишався її тайною.
Івана вона побачила вже першого дня. З вікна супермаркету. Якраз навпроти Іван з групою інших будівельників зводив спортивний комплекс. Механічно, навіть не думаючи про те, що робить і що може виказати себе, пішла за ним слідом, коли він уже закінчив свою роботу.
Але виказати себе цього разу їй не судилося. За кілька десятків кроків на її Івана чекала машина. За кермом сиділа молода брюнетка. Вона радісно помахала Іванові рукою. По тому, як звично він сів на перше сидіння, як безтурботно торкнувся щоки незнайомки, Ліда зрозуміла, що це її суперниця. І що цей роман почався не вчора. Може, вони навіть разом живуть.
Ліда зупинила міське таксі. І жестами наказала їхати за он тією машиною. Іншим разом вона б із сорому крізь землю провалилася, що їй доводиться шпигувати за чоловіком. Але тепер вона не тямила, що робить. Тільки наказувала час від часу шоферу, щоб він їхав швидко. Бо машина з’їхала на бічну трасу.
І раптом автомобіль, у якому їхав її чоловік, загальмувала біля чудової вілли із красивими кованими воротами. Ворота раптом розсунулися і тоді машина зникла у прекрасному чужому дворі.
Водій, який віз Ліду, мабуть, усе зрозумів, бо раптом почав утішати Ліду. Вона не розуміла чеської мови, але неможливо було помилитися – він їй співчуває і каже, що все буде гаразд.
Ліда розплакалася. Вона не могла отямитися. І плакала, як мала дитина. А потім попросила відвести її назад у готель.
Наступну ніч вона не спала. Заснула під ранок. А коли прокинулася, було вже по другій годині. Ліда ледве-ледве заставила себе з’їсти якусь булочку із салатом. Це було її сніданком, обідом та вечерею.
Час минав дуже швидко. І от її знову потягнуло на те місце, де працював Іван. І Знову вона побачила ту ж саму картину. Іван сів у розкішну машину, де на нього чекала розкішна брюнетка.
Ліда повернулася в готель і почала збирати речі. Вже наступного дня вона була вдома. Свекруха тільки головою хитала – не вміє її невістка відпочивати. Тільки одна праця в неї на умі. Ні, щоб про себе трохи подумати.
Але хоч на чоботи та кожушок заощадила, гірко посміхнулася Ліда. От така вона молодчина, виходить.
Але якось дня побачила на вулиці Ліду сільська ворожка. Пильно в її очі подивилася. Завела розмову.
- Маєш на серці якийсь їд, – почала ворожка.
- Та просто роботи багато. Втомлена дуже, тіточко Василино! – намагався уникнути уважного погляду Ліда.
- Ой, не кажи, дочко. Я довго живу на світі. І чудово знаю, що втома – то одне, а людський біль – то зовсім інше. Я ж людей наскрізь бачу. Увечері, коли подоїш корову, зайди до мене.
Ліда стрепенулася. Наче хтось отак несподівано їй у саму душу зазирнув і побачив там гірку правду.
Увесь день, що б не робила, Ліда думала про слова ворожки, які вразили її у саме серце. А ввечері ноги саму понесли у її двір.
Сіла Ліда за столом. Та й мовчить. Не знає, з чого їй почати. Та й соромно чужій людині про своє горе розказувати.
А ворожка сама про все розказала.
– Мала ти недавно одну далеку дорогу, дочко. Сумну далеку дорогу. Хотіла побачити того, до кого прикипіло твоє серце. А вийшло, що він уже тобі не належать. Та Бог його тобі обіцяв. Цьому можна зарадити, – почала втішати свою зовсім розгублену гостю тіточка Василина.
Ліда заціпеніла від страху. І ані пару з вуст. Але раптом розридалася так само, як тоді у чеському таксі.
- Хочу, щоб він був мені рабом! – раптом випалила Ліда.
- Рабом, то й рабом, – згодилася ворожка. – Побачиш, все так і буде, як ти хочеш. Ти тільки не плач.
Але Ліду вже неможливо було зупинити. Згадалося, як тяжко гарувала без чоловіка. Як жодного разу їй не купив чогось такого, чому б вона дуже зраділа. Як жодного разу за все життя і дня не відпочила. Раніше думала, що так воно й має бути. А тепер гірка образа заливала її.
Ворожка змила її тіло якимсь настоєм, щось примовляла та шепотіла. Але після цього Ліді справді стало легше. Наче гора із плечей звалилася. Додому повернулася веселою, аж свекруху тим своїм добрим настроєм подивувала. Та й собі раділа, що її невістка так раптом розквітла.
Ліда спокійно лягла спати. А опівночі їй подзвонив Іван. Почав говорити, що вона в нього єдина, що він її обожнює і не може без неї. Тому завтра ж повертається додому. І більше на заробітки не поїде.
- А що, твоя вже тебе покинула? – спокійно поцікавилася Ліда.
- Ти що, здуріла? – почав кричати Іван. – Ти у мене єдина. Як ти смієш мене звинувачувати?
- А що, твоя брюнетка в червоному шевроле від тебе відмовилася? – уточнила Ліда і вимкнула телефон.
Після цього вона спокійно заснула. На ранок з таким самим непорушним спокоєм згадала нічну розмову з чоловіком.
Але коли вона повернулася з роботи, вдома побачила знайомі сумки. Її Іван таки справді приїхав. Виявляється, він дзвонив уночі із залізничного вокзалу. Він винувато кинувся її обіймати. Але Ліда вивернулася з його обіймів.
Коли б її спитали, що вона зараз відчуває, вона відповіла, що зовсім нічого. І це було б щирою правдою. Вона не відчувала до чоловіка ані ненависті, ані бажання помститися йому за завданий біль, ані колишньої любові. Ліда сама собі дивувалася, настільки цей стан був для неї новим.
Іван справді залишився вдома. Із потрійною силою взявся за будівництво. Що б не сказала йому Ліда, виконував її беззаперечно. Не було такого, щоб почав сперечатися. Ходив за Лідою усюди буквально по п’ятах. Здається, почала збуватися мрія Ліди, щоб чоловік став її рабом.
Коли Ліда бачила ворожку тітку Василину на вулиці, та тільки загадково посміхалася. Змовниці знали, про що мова.
Але от на сході почалася війна. Багато чоловіків із нашого села мобілізували. Потрапив під цю хвилю й Іван. Разом з іншими односельцями після кількох місяців підготовки його забрали на війну.
Ліда щодня, щохвилини чекала дзвінків. І якою була щасливою, коли отримувала вісточку, що він здоровий.
Та раптом подзвонив товариш Івана. Довго не наважувався сказати правду. А потім сказав, що Івана забрали в полон. І ніяких новин від нього не чутно.
Ліда почала заламувати руки, а потім побігла до тітки Василини. Та була щирою із Лідою, розказала все, як є.
- Він там теж став рабом, – сумно промовила тітка Василина. – Виконує найстрахітливіші накази. Стався якийсь збій, – визнала свою поразку ворожка. – Він зараз раб, тільки не твій, а їхній.
- Чи не можна якось цьому зарадити? – почала благати Ліда. Видно було, що вона вже знемагає від невідомості.
- Можна, – сказала суворо ворожка. – Тільки не знаю, чи буде він тоді твоїм. Як Бог розпорядиться, так і буде. Але, як би там не було, ви колись все одно будете разом. Най діється Божа воля.
Тітка Василина з кимось довго пошепки говорила. А потім відпустила збентежену Ліду додому.
І знову опівночі в кімнаті Ліди пролунав дзвінок. Дзвонив її Іван, сказав, що поранений. А через кілька тижнів він повернувся додому. Повернувся байдужий до всього. Війна зробила з нього жорстоку людину.
Він розповідав, як у полоні на нього одягали ланцюг як на собаку і заставляли сторожити бліндаж. Як заставляли працювати по 20 годин на добу. Деколи копати траншеї, деколи працювати вантажником. Видавали дві скибки хліба на добу і дуже зрідка ще щось.
Іван став їжакуватим із Лідою. Вона намагалася навіть не говорити з ним зайвий раз, щоб не стався вибух. А через рік знову забрався на заробітки. І перестав додому дзвонити. Ліда вже навіть не намагається його шукати. Вона змирилася зі своєю долею. Тільки одного разу не стерпіла і прийшла до ворожки.
– За що мені таке? – спитала вона тітку Василину.
– А це за гріх твоїх батьків. Мама твоя зраджувала батькові. А тато через це все життя страждав. А буває так, що за гріхи батьків розплачуються діти, – зітхнула тітка Василина.
Ліда згадала, що так воно й було. Її мама замолоду полюбила голову колгоспу. У селі подейкували, що й Ліда – його дочка.
Ця історія не має завершення. Сподіваюся, що Іван таки повернеться до Ліди. Але хтозна, скільки їй доведеться пережити за цей час.
Марія ПОДОЛЕЙ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
