Закарпатка про виживання в сучасному суспільстві: головне – не зламатися
Мені 38 років. З чоловіком розлучилася одразу після народження дитини. Дитячі плачі, обов’язок заробляти на нас із дитиною, відповідальність – все це виявилося для нього великим тягарем. І він пішов від нас. Зараз живе з жінкою, яка ні дня не працювала і цілими днями пиячить.
Довелося самій виховувати доньку. Навіть не знаю зараз, як нам вдалося тоді вижити. Я працювала медсестрою. А після обіду пасла кози, щоб була зайва копійка за молоко. А коли не випадало часу, то мусила сама нести їм траву. А добре пасовище – десь за кілометр від нашої хати. Але моя Таня росла розумною, і бодай це мене тішило. Вона була єдиним світлом у моєму житті, пише «Екстра Закарпаття».
Інформатику вивчала в університеті. На заздрість всім вступила туди без блату та грошей. І вчилася на відмінно. Завжди мала стипендію. Ще я їй трохи допомагала. І так вона закінчила університет.
Але, коли повернулася додому, треба було влаштовуватися на роботу. Був вибір. Або кілька годин у рідному місті. Або ставка в далекому селі, куди й автобуси погано ходять. Я вирішила, що вночі та зимою їй буде важко добиратися. Таня залишилася працювати в школі в нашому місті.
Але нелегко їй було в новому колективі. Там здебільшого працюють дружини заможних чоловіків або тих, які займають великі посади. Тому Таню тут не цінують за її знання. А дивляться, що вона не надто дорого вдягається. За її спиною влаштовують всякі інтриги. Зривають уроки.
А недавно Таня почала курити. Кричить на мене, що я її не розумію. Мені дуже боляче. Хіба я не віддавала заради неї останню копійку? Хіба не вибивалася із сил? І хіба я не розумію її становища?
Але я вже така втомлена всім цим, що не можу їй більше дати. Думаю, може, поїхати закордон? Як-не-як, робота медсестри й там потрібна. Особливо, якщо доглядати за літніми людьми. Але хіба я не заслужила на спокійне життя у себе вдома? Хіба не можу жити радісно у своєму місті?
І так воно відбувається у всіх маленьких містечках. Є пани, є паненята, а є сміття. В мене деколи мороз іде по шкірі, наскільки одні не вважають людьми інших, якщо в тих немає розкішного будинку, добротного авто.
Особливо бачу, як поводяться з такими людьми в лікарні. Їх майже не помічають. Та й вони рідко до нас потрапляють, терплять до останнього, тільки б не потрапляти в руки лікарям, які потребують великих грошей.
Порадьте мені, як мені бути. Як допомогти своїй дитині? Адже так хочеться, щоб вона хоч трохи зазнала земного щастя. А я би раділа разом з нею і трохи відпочила душею від тих злигоднів, яких зазнала за своє життя. Я вже навіть не заїкаюся про свій добробут, своє особисте життя.
Хіба щастя продається? І не всі його можуть купити? Хіба всі ми – вороги одне одному?
Оксана МІЖГІРСЬКА, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
