Як з Ужгорода зникла нечиста сила
То зараз Галагов – найбільш фешенебельний мікрорайон Ужгорода з найдорожчими квартирами, ошатними котеджами і солідними установами. А колись це було величезне болото. І водилося у ньому самі розумієте що.
Ну, жаби – то само собою. Звідти постійно кумкало, а щовечора починалися такі котячі концерти – хоч утікай світ за очі. Журавлі і чаплі проте були задоволені. У повітрі постійно висіла густа хмара комарів та іншої мошви, яка розліталася звідси по цілому місту. Та найгірше було уночі. Там блимали якісь вогники, лунав моторошний регіт, жахливі завивання, скрегіт зубів і рохкання. Нечиста сила правила свій бал. А де селяться чорти, звідти утікає все живе. Проте де селиться ужгородець, звідти втікають навіть чорти. Так сталося і тут.
Спочатку городяни остерігалися навіть проходити поблизу болота, не те що оселитися десь поруч. Але коли усі найкращі місця навколо були заселені, дехто став придивлятися навіть до чортячої обителі. Ну то й що. Рогаті – так рогаті! Коли вже ужгородці якимсь дивом витримували одне одного, то якихось чортиків перевиховати і навернути у свою віру – це запросто. У великій громаді завжди знайдеться чоловік, якому треба більше за інших. Звали його Іваном. Пішов він якось до болота та й заходився копати рівчаки звідти аж до Ужа. Нечисть аж очманіла від такого нахабства. Врешті-решт один із щезників вистрибнув з-під корча прямо перед Іванові очі і заверещав своїм хрипко-простудженим голосом. Йому здавалося, що то страшно, хоча насправді його ледве було чутно через безнадійно підірване здоров’я.
– А що ти, чоловіче, тут робиш?
– Та от хочу болото висушити і його ангелами заселити.
– Ні, як вже й осушиш, то тільки не ангелами!
– Я так не можу – тільки ангелами.
– А давай змагатися. Усе, що ти за день осушиш, ми за ніч знову заводнимо.
Так воно і сталося. Хтось інший врешті-решт покинув би цю безнадійну справу, та тільки не Іван, бо дурникові нічого не страшно. Іван болото все-таки осушив, але ангели там так і не поселилися. Вони все-таки створіння ніжні, тому зайвої сирості не переносять. А от ужгородці готові жити де завгодно. Навіть там, де звичайна людина за самою природою своєю не вижила би. А нам якось байдуже.
Тому оселились на так-сяк осушеному Галагові вже не чорти, але й зовсім не ангели. У чехословацькі часи там почали обживатися чиновники. Щось їх нестримно притягувало саме на це місце. Через його прокляття у чиновницькій натурі ангельське постійно боролося з чортячим. Чорти зазвичай виявлялися сильнішими, але інколи й ангели брали реванш. Тому чехословацька доба виявилася для міста дуже суперечливою. Ніби і задумували усе гарно, переносили у наші краї найновіші віяння світової цивілізації, а життя все одно змінювалося на краще дуже і дуже повільно, з частими відкочуваннями кудись назад. Насамкінець влада навіть збудувала тут свою головну оселю – будинок земського уряду, хоча скористатися нею практично не встигла – невдовзі почалася війна. Ясно, що без нечисті там не обійшлося.
По війні замість старших братів з заходу сюди прийшли старші брати зі сходу. Їм на нечисту силу взагалі було плювати. Чорти самі боялися цієї влади, що знищувала власних підданих методично і планово, гноїла їх у таборах, виморювала голодом і гнала на великі будови комунізму. Навіть чорти тоді не сміли і пискнути, а не те щоб показатися комусь на очі. Тільки коли та влада впала, вони знову полізли назовні – спершу боязко, а потім все сміливіше і безцеремонніше. З часом вони уже швендяли по Галагову цілими зграями. Найбільше полюбляли розсварювати між собою людей, що працювали у головному будинку цього мікрорайону. А вже з нього хвилі нестабільності і розбрату розходилися по цілій області. Інколи здавалося, що кінця-краю цим безчинствам не буде. Але в Ужгороді нічого не буває вічним – навіть чорти. Якось вони вишикувалися сірим шнурком і відлетіли у вирій. Кажуть нібито у Європейський Союз, бо тут вже жити геть неможливо – навіть чорти не вижили.
Витримують лишень самі ужгородці – попри хронічне зростання цін, зношеність водогонів і електромережі, усе більш пекельне літо і все суворіші зими. Ми якось виживаємо – і на колишньому чортовому болоті і навколо нього. Така вже наша карма.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
