Іван Крафчик про кліп, «Хату на тата», улюблену музику та нічні походеньки на Воловеччині
Для Гобі усе хобі! Навіть одяг у гардеробі! Просто Гобі не має фобій, вся робота – насправді хобі
Яскравий, харизматичний, людина – оркестр Гобі КРАФЧИК співак та композитор, нещодавно став учасником телешоу «Хата на тата».
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «Мукачево Express» у Facebook
Однак крім цього проекту він був і залишається чудовим музикантом та весільним старостою, ведучим корпоративів та різних урочистих заходів, якого добре знають не тільки у рідному Мукачеві, але у багатьох куточках Закарпаття та навіть за межами області. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» він розповів нам про шлях на сцену, цікаві робочі моменти та поділився особистими таємницями.
— Іване, Гобі… Ви маєте два імена. Чому? І як краще до Вас звертатися?
— Як подобається. Звати мене Іван, Гобі – сценічний псевдонім. Але в житті саме за ним я відомий найбільше. Так мене знає все Закарпаття, вся Україна і навіть Європа, а там останнім часом часто буваю з концертами. Та ім’я з’явилося не просто так. Коли був маленьким, Гобіком мене називала мама. Я був найменшим у сім’ї, маю старших брата та сестру. Вони теж так люб’язно до мене зверталися. Більше того, якщо на вулиці хтось кричатиме: «Іване!», не відреагую зовсім. Якщо ж почую: «Гобі!», повернуся, бо більше звик до цього імені.
— Добре. Це цікаво. Зараз про Вас найбільше говорять, як про телезірку. Це – ще одне амплуа. Який момент проекту «Хата на тата» виявився найбільш яскравим?
— Зустріч із дружиною. Треба було разом із дітьми пройти певний шлях без неї і коли ми знову побачились, то були дуже хвилюючі моменти. Звісно, діти мені допомагали, але Ольги не вистачало.
— Про Вас на проекті сказали: «Гобі Крафчик голосом може збивати супутники». Давно співаєте?
- Владислав ТИМОШКО: «На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа»
— Давно. Почав після армії. Але загалом музикою захоплювався ще в школі, після першого класу. Тоді батько був на заробітках у Сибірі, і ми з мамою поїхали до нього на канікулах, мені було 7 років. Вони повели мене у «Дитячий світ» і запитали: «Яку тобі іграшку купити?» Я роздивився, довкола були кораблики, машинки, ведмедики, але показав батькам на маленький акордеон і попросив саме його. Він мені дуже сподобався. Після того я сидів і підігрував, навіть не знаючи ноти… мама ж підспівувала мені. Із цього й почався мій шлях у музику. Потім пішов до музичної школи і вже навчився грати так, як цього вимагають правила. Щоправда, тоді вже навчався у восьмому класі. Закінчив я її на відмінно. Відтак – армія, робота, заводи. Ми створили музичний колектив із друзями і ходили грати на весіллях. Хоча працював у цьому напрямку я й до того. У 14 років уже міг заробити на життя. Тоді вперше зіграв на весіллі. Зі мною працювали старші хлопці, я був наймолодшим. Вони мали вже гітари, а мені все необхідне купили батьки. Поступово вчився грати на різних інструментах і творчо розвивав себе. Але тоді музика, як зараз, основною роботою не була.
— Кліп «Дядя Гобі» на Youtube набрав більше 100 тисяч переглядів, більше 4 тисяч лайків, майже 250 коментарів. Розкажіть про нього.
— Від мене на М-студіо брали інтерв’ю, знімали мене як зірку і я розповідав про свою творчість. Саме там озвучив думку про те, що мені сподобалося, коли наш мукачівський гурт «Рокаш» зробив кліп разом із Іваном Поповичем. Така співпраця виглядає цікаво, бо творчий тандем охоплює як молодіжну аудиторію, так і людей старшого покоління – юнь бачить і чує Поповича, який більш відомий її батькам, а дорослі ознайомлюються з доробком молодого гурту. Така ідея мене просто запалила. Так само вона була до снаги і команді проекту «Хата на тата». Тому я дійсно почав шукати хлопців, із якими б можна втілити в життя задум. Із ними ми познайомилися через Інтернет. Вони дуже шикарні, ловили мої думки, як кажуть, на ходу. Слова писали самі, приспів – разом зі мною. Потім на студії ми все записали. Я дуже вдячний проекту «Хата на тата» за кліп. Його знято і змонтовано дуже якісно, професійною апаратурою. До того ж вони включили кліп у саму передачу. Це був розкішний подарунок для нас!
— І все ж… Ви більш відомий у нашому краї, як співак, весільний староста. Що, на Вашу думку, є найбільш цікавим на закарпатських весіллях?
— Тема дуже об’ємна і говорити можна багато. Цікавого – маса. За 20 років у мене було чимало різних історій. Усі навіть пригадати не можу. Люди мене запам’ятовують, а я всіх 200 гостей не можу запам’ятати. Тож цікаво, коли мене впізнають на вулицях.
— Ну а який особливий випадок можете пригадати з таких заходів?
— Якось на весіллі украли молоду. Я викликав свідків, щоб пішли її шукати. Це ж традиційний звичай. Але так вийшло, що її швидко перехопили і за п’ять хвилин вона була вже в залі. А тим часом зник молодий. Весілля тривало, а його все не було й не було. Всі заметушилися, де ж наречений. Минуло години дві… А молодий собі сидів у кафе неподалік, буквально за 100 метрів від ресторану, пив каву з друзями і чекав, поки знайдуть молоду. Він не бачив, що її повернули. А телефон залишив на столі. Тож додзвонитися до нього ніхто не міг. Молода шукала-шукала його, але не знайшла. Було смішно, і головне – вони порозумілися між собою, коли він повернувся.
— А де найчастіше доводилося проводити весілля?
— У Мукачівському, Ужгородському, Іршавському районах, у Берегові. Навіть було весілля у Києві.
— У Берегові? Володієте угорською?
— Ні. Лише кілька слів знаю. Співаю, правда, угорською. Але тексти мені ще колись давно мама писала на папірець українськими літерами і я їх так учив. А на весіллях після таких пісень часто підходять угорці і починають зі мною говорити. Я ж лише відповідаю: Нем тудом бесилні!». Вони дуже дивуються, що як так може бути. Утім… мови треба знати і чим більше – тим краще. Дуже шкодую, що свого часу сам їх не вчив.
— Яку музику подобається виконувати?
— Різну. Наприклад, на весіллях є свій репертуар, там треба йти в ногу з часом. У ресторанах доробок дещо інший. Я знаю людей, мені відомо, кому що подобається із постійних відвідувачів ресторанних закладів, тому стараюся створити їм хороший настрій, аби вони добре відпочили. Репертуар у мене широкий. Коли немає знайомих, просто стежу за реакцією людей і намагаюся грати в певному стилі, щоб ті, хто саме той вечір проводить у певному закладі почувалися комфортно.
— Розкажіть про доньок та дружину.
— Я дуже щасливий, що маю таку жінку, як Оля. Вона на 16 років молодша за мене, добра господиня, чудова мама, дуже багато робить для того, аби я міг творчо працювати. Дуже люблю проводити час із донечками, радію їхнім успіхам. Вони всі троє – моя найбільша втіха.
— Біля Вас завжди багато жінок. Дружина ревнує?
— Ні. Вона також працювала у тій сфері, що й я, знає специфіку, була барменом , офіціантом у ресторані. Також закінчила Київський славістичний університет за спеціальністю психолог. Тому ревнощів немає. Був навіть випадок, коли я працював, а вона з дітьми сиділа в ресторані. То було якесь свято і я їх запросив. До мене ж часто підходили дівчата, жінки, замовляли пісні. Вона теж підходила. І тут до неї звернулася офіціантка… Каже: «Олю, не ходи, там дівчата дивляться на тебе і зараз іще винуватою будеш, що до нашого музиканта стільки підходиш». Вона не знала, що то – моя дружина. Але Ольга мудра і вона зреагувала на все нормально.
— Які ще маєте хобі крім музики?
— Для Гобі усе хобі! Навіть одяг у гардеробі! Просто Гобі немає фобій, вся робота – насправді хобі.
— Хто подобається з музикантів і чому?
— Я не працюю в одному напрямку. Робота така, що треба знати творчість багатьох артистів. І Висоцького, і Кікабідзе, і Стаса Михайлова, і Олега Винника, і Дзідзьо, і Кіркорова, і Лепса… не співаю лише жіночі варіанти пісень. Люблю все і всіх. Когось одного назвати не можу. Після роботи всі питають, яка моя улюблена музика, а я відповідаю, що тиша. Може хтось думає, що поспівати легко, але це не так. Треба віддаватись аудиторії на повну потужність і в кожну пісню вкладати душу. Це ж стосується і роботи тамадою.
— Ви – людина, що працює у певному приміщенні, на сцені, у залі. А комусь до снаги – відкритий простір. Яким є Ваше ставлення до вуличних музикантів?
— Дуже позитивним. Кожен працює там, де може. Так само і показує себе там, де має можливість. Гадаю, треба мати дуже велику внутрішню силу, щоб не соромитись. Напевно, доля змушує. Тому я всіляко підтримую цих людей.
— А на яких інструментах граєте?
— У музичній вчився грати на акордеоні, потім – на клавішах, на піаніно, на гітарі, барабанах. Граю на всьому, крім духових інструментів. І ще… мрію навчитися грати на скрипці та саксофоні. Але завжди бракує часу.
— Кажуть, що музика допомагає мозку зрозуміти душу. Це так чи ні?
— Так. Кожна пісня – як слова, так і музика містять дуже потужну енергетику, це – ніби зв’язок із космосом, канал, до якого підключається музикант, виконавець. Вона дійсно відкриває якісь вищі істини, дарує божественну насолоду.
— Ким хотілося бути в дитинстві? Як гадаєте, як склалося б Ваше життя, якби Ви обрали інший шлях?
— Тоді працювали заводи, життя текло зовсім у іншому напрямку. Такі були часи. Я не міг подумати, що колись стану відомим музикантом, хоча сам організовував фестивалі у замку «Паланок». А зараз ще й працюю з дітьми. Коли ж сам був маленьким… мені подобалися великі машини, тому думав, що працюватиму в автомобільній галузі. Якби обрав інший шлях… навіть не уявляю і не хочу уявляти. Доля все зробила правильно, спрямувавши мене в музику. Хоча раніше я працював на заводах, був монтажником, слюсарем електроприладів, знаю виконувати різну фізичну роботу. Але творчість – це дійсно порух душі, те, що я люблю найбільше.
— У людей мистецтва день і ніч перемішані, тим більше, враховуючи специфіку Вашої діяльності. Маєте улюблений час доби, наприклад, коли легше творчо працюється?
— Після корпоративів, весіль, концертних виступів, де працюю вночі, зранку люблю поспати. Коли інші відпочивають, я викладаюся на всі сто. Тож повертаюся додому навіть нехай опівночі, у три години, зразу заснути не можу. Сідаю біля комп’ютера і дивлюся, що нового, аж поки не заломить. Відтак вранці сплю – це і є улюблений час доби. Усі знають, що до обіду турбувати мене не можна. Крім того, зараз працюю ще й художнім керівником та майстром виробничого навчання у Мукачівському професійному аграрному ліцеї імені Данканича, тож вдень здебільшого зайнятий там. Отже, відпочинок мені потрібний. Я ж не робот.
— Про що мрієте?
— І далі творити, працювати, передавати естафету молоді і дітям. Думаю, що зі своїх рідних трьох донечок найбільший хист до музики матиме найменша.
— Чи хочеться взяти участь ще в якихось телешоу?
— А чому б і ні! Запросто!
— Пригадайте веселу життєву історію, про яку Ви не розповідали іншим.
— Одного разу я переконався, що земля кругла. Якось запросив мене в гості друг із Воловецького району. Село називається Гукливе. Сказав, на якій станції зійти з електрички, а де конкретно живе, не пояснив. То була зима і коли я приїхав, уже стемнілося. Вийшов. А там довкола – ліс і темрява. Електричка поїхала, а на станції на ліхтарному стовпі горіла всього одна лампочка. Десь далеко миготіла інша. Пішов я на світло. Шукав – шукав, де живе друг, та так і не знайшов. Виліз на якусь гору. А під нею була прірва. Не бачачи нічого, скотився вниз. Перемерз добряче. Вирішив повертатися на станцію. Поїзд мав приїхати аж через дві години. А мороз був мінус двадцять градусів. Раз лише чую, хтось кричить: «Гобі!» Думаю, все, від холоду марення почалися. У темряві побачив людей, але розпізнати нікого не міг. Враз один із них питає: «Гобі, що ти тут робиш?» Для мене це був шок! Виявилося, що то наш спільний знайомий теж гостював у мого друга, але приїхав раніше і знайшов, де він живе, а тепер уже повертався в Мукачево. Тому я справді переконався, що як кажуть, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться завжди. То був відомий художник і музикант Йосип Бартош, керівник замку в Чинадієві. Отже, де б я не був, завжди знайдеться хтось, хто впізнає… навіть у такій лісовій гущавині.
— А чим Вам подобається Мукачево?
— Воно дуже затишне, компактне і я там виріс. В Ужгороді можу заблукати, а там – ні. У Мукачеві мені рідний і знайомий кожен куточок, кожен будинок і кожна собака мене знає.
— Спасибі за розмову! Життєвих і творчих Вам успіхів та здійснення всіх задумів.
— Дякую і Вам та бажаю всім вашим виданням творчого процвітання та цікавих співрозмовників! Завжди ваш Гобі Крафчик.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
