Закарпатець вижив на війні завдяки молитві матері
Лікарі жартувати, що як йому з таким пораненням в серце вдалося домовитися з Богом
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «Мукачево Express» у Facebook
Часом буває так, що, готуючи до друку якісь матеріали, вдається зачепитися увагою і душею за такий епізод, про який не маєш права не розповісти окремо. Ось і цього разу, записуючи чергове інтерв`ю, я почула дивовижну історію, яка в обговорюваній темі просто до слова прийшлася, але вразила мене до глибини душі.
Мукачівець Андрій Томашенко потрапив на війну за повісткою. Встиг прослужити в зоні АТО близько місяця. Тієї ночі Андрій заступив до чергування. Відчувши наближення противника, встиг відкрити вогонь і таким чином підняти на ноги своїх бойових товаришів, але водночас викликав ворожу атаку на себе. Почалася сутичка, в ході якої були загиблі і поранені з обох боків. Осколками снаряду Андрій отримав наскрізне поранення грудної клітки, зокрема, були зачеплені легені і серце. Зазвичай такі рани є несумісними з життям. Коли настав ранок, з місця сутички побратими Андрія виносили в першу чергу поранених, щоб надати їм першу допомогу. Побачивши бійця з закривавленими грудьми, спершу поклали його в ряд з двохсотими і продовжили рятувати трьохсотих, готуючи їх до відправки в найближчий шпиталь. І тільки згодом, помітивши ознаки життя у Андрія, його виніс з поля бойовий товариш Микола Білей.
Надії на порятунок майже не було, ніхто не вірив, що з такими тяжкими ранами Андрія навіть до шпиталю довезуть. Лікарі, яким довелося оперувати хлопця, робили все, що тільки могли, бо не могли вчинити інакше, але й вони не вірили, що після таких поранень їхній пацієнт виживе. Хто ж міг знати, що в цей час у далекому від поля бою Мукачеві не стихає щира молитва тендітної жінки – мами бійця.
Зараз Олені Томашенко про ті тяжкі дні, коли в Харківському інституті невідкладної хірургії імені Зайцева боролися за життя її сина, навіть згадувати не хочеться. Ця скромна жінка дуже знітилася, коли я сказала, що хочу розповісти про Андрія читачам газети «Мукачево Express». Турбувати самого героя, котрий переніс кілька складних операцій і продовжує лікування та реабілітацію, я не посміла.
– Але ж Андрюша нічого такого не зробив, – щиро дивувалася пані Олена, – і він же там не один був, його товариші по службі теж заслуговують на увагу.
Мені вдалося переконати маму героя, що такі історії, як їхня з сином, варті того, щоб про них знало якомога більше людей. Так, хлопець «нічого такого» не зробив. Просто, коли прийшла повістка, не став шукати знайомства чи засоби, щоб уникнути служби в зоні АТО. Просто під час перебування на передовій, коли заступив на вахту, не задрімав і не розгубився, врятувавши побратимів. Просто, отримавши осколок в серце, домовився з Господом, що іще не час поповнювати небесне військо, бо й на землі залишилося чимало незавершених справ. Між іншим, це самі лікарі так любили жартувати:
– Ну, зізнайся, Андрію, як тобі з таким пораненням вдалося домовитися з Господом?
А то ж мама щоранку й щоночі в молитві домовлялася, чекала й вірила: вибереться її єдиний синочок з тої халепи, одужає і житиме, їй на радість.
– Для мене найголовніше, що він живий, – усміхаючись крізь сльози, каже пані Олена.
Вона розповіла, що життю сина після тривалого лікування більше нічого не загрожує, але рубці на його серці залишаться назавжди. Зараз він має групу інвалідності і потребує подальшої реабілітації. Напевно, ота особлива домовленість з Господом вплинула й на те, що Андрій майже повністю забув деталі всього, що сталося з ним на війні. Він не любить дивитись сюжети про АТО, говорити про війну. Та в тій ситуації, коли пробите осколком серце має зміцніти і далі надійно виконувати свої функції, хіба ж то не благо – уникати надміру емоцій і вчитися жити заново?
Дуже хочеться, щоб повністю одужавши, Андрій Томашенко зміг повернутися до повноцінного життя. Головне, щоб наше суспільство не посміло завдати уцілілому від ворожих осколків серцю нових ран. Адже хлопцям, що повернулися і ще повернуться з пекла війни, зазнали фізичних поранень і душевних травм від втрати друзів, концентрованої напруги і небезпеки, так важливо відчувати, що їхні жертви не даремні. Що на мирній території суспільство теж докладає усіх зусиль, щоб країна ставала кращою. Що десь у черзі за пільгами чи в громадському транспорті не доведеться почути невдоволене: «Я тебе туди не посилав». Що жоден з них, яких би поранень чи каліцтв не довелося зазнати на війні, не буде для держави зайвим чи незручним.
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
