Де на Закарпатті є село, у якому з місця на місце перемістилося озеро
А ще там є тисячі струмків, скеля, на якій взимку тане стіг та печера розбійників
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Є на Закарпатті дивне село, у якому чи не найбільше в області природних див, де перемістилося з місця на місце озеро, де колись у лісах ховалися опришки, де досі існує чимало нерозкритих таємниць.
Називається воно Липовець.
Цікаво, що на Закарпатті є аж два села з такою назвою: одне з них розташоване на Перечинщині, інше – на Хустщині.
Тож зараз мова піде про хустський Липовець. Перша писемна згадка про населений пункт датується початком ХVIII ст. Згідно з останнім переписом у селі проживає 1 530 осіб.
Кажуть, що за кількістю визначних пам’яток село є лідером на Хустщині і займає одні з перших позицій у області.
Ховається Липовець поміж мальовничих гір на правобережжі річки Ріка, прилягає до східного схилу гори Тупий і тягнеться до гори Клобук. Назву село отримало від дерев. Саме липи, яких там завжди було дуже багато, росли вздовж усього русла потічка, що протікає через населений пункт.
Тут є і водоспад, і дві червоні скелі «Малий Чарлений Камінь» і «Великий Чарлений Камінь», і високогірний рибник, і природне утворення «Казан», навіть свій старий водяний млин.
Село має незвичну історію, бо спершу з’явилося як присілок до села Липча, що ближче до Хуста. Сюди, на галявини серед букового лісу, мешканці Липчі виганяли на літні та зимові стійбища худобу, а сам ліс належав церкві. Першими поселенцями у Липовці були сім’ї попівських служок та наймитів, яким за добру службу церква давала ділянки для будівництва хат. Так на початку XVIII ст. оселилися сім’ї Губаля, Гернешія, Бляшинця і Томища. Ці родини відомі у Липовці й сьогодні. До речі, досі своєрідною особливістю села є те, що родини тут живуть компактно, кожна – на своїй “території”. Кожному синові тут з діда-прадіда перепадала ділянка біля батьківської хати, тож у селі є кутки, де живуть лише представники певного роду.
А колись до Липовця поступово прибивалися втікачі з верховин. Вони будували собі хатинки, розкорчовували територію, очищали ліси під сінокоси та оранки. Село внаслідок розташування далеко від великих населених пунктів було недоступним для руки влади, тож багато скривджених могли тут почуватися у надійному захисті.
Спершу мешканці виживали з присадибних господарств, спалювали деревину на майдун (деревне мило), забезпечували Хуст та прилеглі села паливною та діловою деревиною, займалися скотарством, вівчарством та продавали худобу, полювали у довколишньому лісі.
На початку XX ст. там було всього 90 дворів
Раніше у селі були повноводі потоки, на яких працювало 5 водяних млинів. Сьогодні залишився всього один – місцевого коваля Олексія Семена, який працює на воді найбільшого з потоків – Циганського звору.
Село «Липовець» у народі називають «Селом тисячі струмочків». Справді, струмочків тут кілька сотень. Купа маленьких рукавів і відгалужень розтікаються селом, утворюючи дивний водяний візерунок. Іноді струмочки знову зливаються у великий струмок, а потім знову діляться й ховаються на території сільських подвір’їв.
У лісах довкола Липовця також безліч криниць. З них село отримує воду як для власних, так і для господарських потреб. Усі вони дбайливо доглянуті господарями. У селі є кілька джерел мінерально-лікувальних вод. Ними лікуються місцеві мешканці та жителі навколишніх сіл.
Ліси в тамтешній частині Карпат – букові й березові. Лип, від яких колись пішла назва села, майже не залишилося.
Село прекрасне за будь-якої пори року, навіть засипане снігом по стріхи взимку, коли довкола засинає у зачарованій тиші. Всі струмочки та криниці тоді скуті кригою, та в глибині льоду б’ють джерела, а озеро Морське око безмовно дивиться в небо – його здолати мороз не може. Це озеро вулканічного походження, знаходиться на висоті 500 м над рівнем моря на схилі гірського масиву Тупий. Пам’ятка природи – є як ландшафтною, так і історичною цінністю. Діаметр озера близько 20 метрів. В охоронних документах вказується глибина – 45 метрів. В озеро не впадає жоден потік чи струмочок і жоден не витікає з нього. Проте, воно ніколи не висихає, а взимку не замерзає. На дальньому від альтанок боці, під молодим буком, видніється «темна пляма», як кажуть місцеві, розлом, з якого водойма наповняється водою.
Старожили розповідають дивовижну історію про те, що колись озеро було не там, де зараз, а вище по схилу. Це місце називається «Казан». Його схили були дуже крутими, у нього часто падали й тонули в ньому корови, які йшли втамувати спрагу. Тому селяни вирішили засипати озеро. Кажуть, що через певний час воно з’явилося в новому місці, в 1507 метрах нижче.
В народі існує легенда про його безмірну глибину та можливий підземний зв’язок з морем. Мабуть, так і з’явилася назва озера. Десь на глибині дрімають у мулі здоровенні коропи та карасі, іноді сколихуючи тиху поверхню.
Поблизу села Липовець є унікальні витвори природи – скелі Червоного та Сірого туфів вулканічного походження. Червоний камінь – це стрімка гора з рудого каменю. Біля скелі немає рослинності, хоч навколо буяє розкішний ліс. Біля підніжжя Великого Червоного каменю завжди чути подих тепла, тут є гарячі місця, на яких взимку тане сніг.
У горі Борбільова над селом збереглися рештки печери. Існує легенда, що в давнину там тривалий час переховувалися від властей та ховали награбовані багатства розбійники, а дрімучі ліси та недоступність місцевості сприяли їм. Серед селян знаходилось чимало таких, хто потім настирливо шукав ці скарби. Щоправда нікому так і не пощастило їх знайти, та пам’ятка збереглася й донині.
Є в Липовці й інші цікавинки, скажімо, найвища над рівнем моря пасіка.
Між іншим, статус села Липовець отримав аж у 1988 році. Нині в Липовці є школа, Святогеоргіївська церква, сільська рада, дослідне лісове господарство Закарпатського лісотехнічного коледжу, а також історико-краєзнавчий музей «У гостях у мого діда», де можна побачити цінні старовинні експонати та сільський клуб, де проводяться вечорниці, на яких жінки та дівчата вишивають, плетуть спицями, прядуть вовну, співають народні коломийки і згадують смішні історії з життя.
