Як з’явився ужгородський БАМ та як закарпатці пізнавали широкий світ
У сімдесяті молодь почала тікати з Ужгорода. Ще не так радикально, як на зламі вісімдесятих і дев’яностих, коли піднялася залізна завіса на Захід, але вже відчутно.
Правда, тоді шляхи були відкриті тільки на радянський Схід (ну і ледь-ледь, суто символічно – до Ізраїлю).
І все ж місто багатьом нагадувало конусоподібну лійку для рідини: пнешся-пнешся до краю, вже ніби і виліз, аж раптом – бах! І ти знову на самісінькому дні. Не те щоб в Ужгороді було погано жити. Ні, дуже добре – але при грошах.
Заробляти можна було і в самому місті, але дуже повільно. А ужгородці – справжні фанати швидких грошей. Хай буде тяжко, хай навіть ризиковано, зате швидше! Багато хто на тому ґрунті наклав головою, ще більше просто не поверталося з більш грошовитих країв, осідало там навіки і звідти тужило за Ужгородом, який в їхній уяві ставав усе більш казковим. Так зародився особливий різновид ужгородської ностальгії, на яку досі слабують тисячі людей від Калінінграда до Владивостока.
Але це згодом, а тоді більшості кортіло романтики, підкріпленої грошовими знаками. Тому коли на зорі сімдесятих активізувалося будівництво Байкало-Амурської магістралі і її було навіть оголошено всесоюзною комсомольською будовою, багато хто поїхав саме туди. На біса та залізниця там здалася – так ніхто і не знав. Це було щось на кшталт єгипетських пірамід. Заробити там можна було, але й працювати доводилося в поті лиця. Тоді поширилися такі анекдоти:
– Що буде, якщо Брежнєва рейкою по голові.
– БАМ!
– Нічого, дали по вусах, дали по лисині, дадуть і по бровах.
Словом, БАМ – це був справжній фронт, хай і трудовий. А який же фронт без фронтових концертних бригад! Тож врешті-решт почали набирати і їх. З нашої філармонії. Повезли велику програму, до якої входила і класика інструментальної музики. Бах на БАМі! Чесно кажучи, це теж звучало як політичний анекдот. Та не тільки звучало, а й було ним. Але далі БАМу вже все одно не пошлють. Музиканти втім повернулися. Натомість університетські новобудови, які тоді містилися на окраїні міста, теж назвали БАМом.
У вісімдесяті ужгородським парубкам було надано ще одну нагоду побачити світ. Не сказати, щоб той світ був надто цивілізований. Чесно кажучи, зовсім навпаки. Ішлося про надання інтернаціональної допомоги братньому народові Афганістану, про який тут більшість людей уперше почули. Нащо та допомога здалася – ніхто не знав і не відав. Незнання це було ще глибшим, аніж щодо БАМу. А проте це було зовсім не те незнання, котре породжує цікавість і ажіотаж. Бо разом із цим словом на закарпатців знову повіяло війною, яку вони вже встигли призабути і сприймали як далеку історичну подію, привід для весняного свята.
Це тільки у мирні часи вхід до історії завжди позначений нескінченною галасливою чергою. Коли ж туди доводиться проходити через військкомат, черга зразу рідіє. Бо всі хочуть до історії виключно живими-здоровими. Інвалідом – вже не варіант. Ну а вперед ногами – і поготів. Тому ланцюжок до ужгородського військкомату був коротким. Але він був. Хлопці ішли на війну, в тому числі добровольцями. Вони їхали назустріч сонцю.
У військкоматах з деякими пробували вести задушевні розмови. Мовляв, чи любиш ти нашу Вітчизну? (Хто ж не любить…) А готовий за неї померти? «А хто же тоді її любитиме?» – думали хлопці, проте вголос відповідали саме те, чого він них чекали. Хоча найчастіше ніхто нікого і не питав. Тоді зародилася підозра, що одним Афганістаном справа не обмежиться. Бо за ним – дружня Індія, Індійський океан, теплі моря, нафта.Тож гірко жартували:
– З ким межує СРСР?
– А з ким захоче, з тим і межуватиме.
– А чому війна саме в Афганістані?
– Почали за алфавітом…
Від цього чорного гумору мороз дер шкірою. Що поробиш! Найтяжче з правдою у ті часи, коли все може виявитися правдою. Досить швидко вже уся молодь була охоплена єдиним сильним поривом – ухилитися. Вдалося не всім. Багато хто поїхав пізнавати Схід, його непередбачувану натуру.
Ті, кому вдавалося повернутися живим, привозили до Ужгорода східний фаталізм і непогамовану тугу за чимось інфернальним. На початку дев’яностих саме колишні афганці, як їх тепер стали звати, ставали першими кооператорами, учасниками різних напівкримінальних структур, а також громадськими активістами. Радянська батьківщина відмовилася від них, тож любов вийшла зовсім не взаємною. Втім скоро не стало і тієї батьківщини. Кордон на Заході відкрився – і молодь так стрімко чкурнула туди. Тільки загуло. Багато хто повертався, привозячи зароблені там гроші, проте все рідше і рідше. Багато хто перебирався туди назавжди. Ужгород став порожніти, а оскільки місце не терпить вакууму, місця відбулих заповнювали переселенці з навколишніх сіл.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
