Чому користолюбна родичка запроторила дівчину у психдиспансер і як вона за це поплатилася
Житло сьогодні все важче захистити від шахраїв. А часто такими шахраями стають і родичі. Коли вони бачать, що родини ослабла, кидають оком на чужий будинок. Замість того, щоб підставити своє плече, прийняти до великого родинного кола, забирають у людей найдорожче – дах над головою. Ось один із листів у редакцію, пише газета «Екстра Закарпаття»
Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
«Танюші потрібне серйозне лікування.
Що їй може дати ця алкоголічка?»
Таня жила з мамою. Батько їх кинув давно. Здається, Таня мала тоді років десять. Ії вродлива мама, завжди така радісна, гарно одягнута, почала потихеньку спиватися. Через десять років вона перетворилася на потвору.
А Таня навпаки – несподівано розквітла, стала дуже гарною, проте стала зовсім загальмованою. Вона мало на що реагувала. Якщо вдалося роздобути щось поїсти, то добре. А коли ні, то сприймала це байдуже. Ніде не працювала. Бо навіть уявити собі не можна було, щоб Таня до чогось виявляла цікавість, а тим більше – уважність. Так вони і жили весь час разом.
Правда, жили вони в дідівському будинку. Старі вже повмирали, але хата й досі була добротною, трималася купи і не потребувала великого ремонту. Хіба що залізний паркан наполовину завалився, та в городі ріс бур’ян по самі груди. Але це була одна з найміцніших будівель у селі.
І от тут несподівано заявляється до них в гості двоюрідна сестра Тані – Юлія. Приїхала на дорогій машині в село і раптом стала дуже цікавитися життям своїх родичок. Одразу всіх підняла на ноги, що треба Таню та Ліду (маму Тетяни) лікувати. Одну в психоневрологічному диспансері, іншу – від алкоголю. І так все це було благородно скроєно. Ніби хоче людина врятувати своїх ближніх. А всі навколо такі байдужі, тільки про свої городи й думають.
За якихось кілька місяців так і сталося. Таня опинилася у психо-неврологічному диспансері. Годі й казати, яка це була травма для дівчини. Потрапити після затишного спокійного села зі знайомими людьми, які завжди готові допомогти та поговорити, у середовище хворих із вкрай зруйновною психікою. А тим часом її матір лікували від алкоголю. І двоюрідна сестра тим часом добре попрацювала. Через півроку вона продала хату і більше в селі не появлялася.
Хоча за цей час її намагалися зупинити. Старі жінки, які Юлю пам’ятали ще маленькою, лаяли її, кричали, що немає в неї Бога в серці. Але Юля на все це не зважала. Вона прикидалася такою милостивою і казала: «Танюші, знаєте, потрібне серйозне лікування. Що їй може дати ця алкоголічка?».
А коли на дворі будинку почали поратися нові господарі, вона поїхала із села і більше тут не появлялася.
Так минуло десять років. У селі знали, що за цей час Юля побудувала дочці нову хату. Має гарненьку внучку. Доброго зятя, який працює на престижній роботі і багато заробляє. Все в неї гаразд. Розжилася на чужому горі і нічого їй за те не буде, – хитали головами сільські жінки.
Але все змінилося за якийсь день. Якось зібралася її дочка у відпустку до своїх друзів на море. Добиратися туди їм треба було різним транспортом.
Але море – то була їхня давня мрія. Самі вони машини не купили тільки через те, що і в зятя, і в дочки був поганий зір. Але раптом із ними урвався зв’язок. Мобільних телефонів тоді ще не було. День минає, два, тиждень, а Юля не може натрапити на слід своїх родичів.
У друзів вони ще не появлялися, значить, не доїхали. Юлія місця собі не знаходила. Так минув тиждень, потім місяць, рік. Нічого не вдалося з’ясувати. У свої сорок п’ять Юля зовсім посивіла, вкрилася зморшками. Нагадувала шестидесятирічну. З чоловіком на той час вона розійшлася. Тож обидва будинки – і її, і доччин – зараз стояли пусткою, причому, у центрі села.
Дочка, зять та внучки Юлі потрапили в автокатастрофу. Вижила тільки внучка
І ось якось згадала Юля про свою племінницю Таню, яку колись фактично здала до психушки. Може, це власне горе її напоумило.
Зібрала вона гостинці і поїхала до неї. Таня свою двоюрідну тітку не впізнала. У дівчини до її попереднього стану байдужості додалася шизофренія. Юлія спочатку заявляла, що забере Таню до себе, чого б це їй не коштувало. Але коли побачила, в якому дівчина стані, відмовилася від цієї задумки.
Людям сказала, що це дуже важка процедура. Але насправді, напевно, злякалася, що сама не впорається з такими проблемами. Та бачити перед собою таку психічно хвору людину щомиті, тут і в самого може дах поїхати. Там же вона дізналася, що мама Тані – Ліда недавно померла.
Хоч брати додому Таню жінка не наважилася, але навідувати дівчину не перестала. Приїжджала все частіше, подовгу розмовляла з нею. Виявляється, до Тані дуже добре ставилася одна з лікарок і часто забирала її до себе додому. Вона знала історію дівчини, але нічим Юлії не дорікала. Навпаки, кілька разів запросила їх обох до себе додому на весь день.
Як тут гарно почувала себе Таня. Вона просто розквітала. Готувала салат. Пригощала Юлю. Хвалилася, як вона гарно вишиває. Але було помітно, що насправді свою двоюрідну тітку вона не впізнає. Просто ставиться до неї доброзичливо, як до незнайомої людини. Лікарка ж заборонила Юлі нагадувати своїй пацієнтці про те, що в неї була мама, яка любила пиячити. Про батька та про рідну хату.
Десь після року таких побачень із племінницею Юля розповіла лікарці і про свою біду. Вона знову промовчала на рахунок того, що це доля так жінку наказує. Попросила, щоб Юля принесла фото своїх родичів. Адже ця лікарка, звали її Антоніна Петрівна – їздила по всяких симпозіумах по всій країні. Вона мала свої книжки з психології, свої методики. А от щодо родичів Юлі, пообіцяла посприяти в цьому питанні. Адже люди не можуть так просто зникнути.
І справді, саме вона натрапила на цей слід. Причому, випадково. Якось поїхала в диспансер, де перебували люди з ураженнями рухового апарату. І знайшла когось подібного до внучки Юлії. Але подібність була тільки приблизною. Все ж вона запитала у директорки закладу, що це за пацієнтка. Та відповіла їй, що це дуже дивна історія. Всього до пуття вона навіть не знає. Насправді не хотіла цього розказувати. Адже чутки про незвичну дівчину, яка раптом потрапила до закладу, навіть без якихось документів, ширилися селом.
Виявилося, що це була дуже заплутана справа. На те, щоб дізнатися бодай якісь подробиці, пішло, ще років три-чотири.
А все сталося ось як. Дочка, зять та внучки Юлі потрапили в автокатастрофу. Вижила тільки внучка. Але ДТП скоїв син великого чиновника. До того ж, так склалося, що постраждалі не мали із собою документів. Вони всього-навсього їхали відпочити в аквапарк, бо вирішили один день переночувати в готелі у великому місті. І тільки наступного дня знову вирушити в дорогу до моря. Але коли вони переходили вулицю, їх збила автівка.
Постраждалих одразу ж відправили в лікарню. Але двоє молодих людей – дочка та зять Юлі – загинули на місці. А внучку перекинуло через капот машини. Звісно, впливовий батько не хотів здіймати галас. Він чекав, що родичі будуть в готелі шукати тих, на яких було здійснено наїзд. Але ж ніхто не знав, що вони вирішили зупинитися тут, в тому числі й мама. Їй хотіли подзвонити тільки тоді, коли приїдуть на місце, тобто наступного дня.
І от той чиновник почекав кілька днів, зрозумів, що слід цих людей загубився. Ніхто ними не цікавиться, значить, ніхто і не знає, де саме вони зараз знаходяться. І поховав молодих людей тихенько, без галасу. А інформацію про те, що вони перебували в готелі, наказав знищити.
Оксанку прилаштували у віддалений диспансер. Адже зараз в неї був дуже покалічений хребет. За нею потрібен був догляд.
Побачення Юлі зі своєю внучкою було вражаючим
Сталося так, що й той начальник вже полетів із посади. І директор у тому диспансері змінився, а Оксана залишилася тут жити. Щоправда, під вигаданим прізвищем. Адже її прізвище персоналу було невідоме. Старий керівник був другом лікарки, то він їй про все розповів.
Побачення Юлі зі своєю внучкою було вражаючим. Оксанка плакала, губи тремтіли, вона не могла промовити ні слова. Вона хотіла кинутися до бабусі, але вкрай погано ходила. Погляд її був водянистий. Вона дуже змінилася. Схудла, стала блідою. На обличчі – вираз страждань. Адже дівчинці дуже боляче було робити кроки назустріч.
Показала Юлі і могилу її дочки та зятя. Вони теж були поховані під якимсь чужим прізвищем. Не так легко було й забрати Оксану додому. Адже не було ніяких документів, які б посвідчили, що вона справді внучка Юлі. Тільки надзвичайна доброзичливість керівництва та їх клопотання перед відповідними службами, та ще допомога лікарки Лідії Петрівни зуміли вчинити неймовірне.
Зараз вони разом. Часто на вихідні Юля бере до себе додому і друзів своєї онучки, які допомагали їй всі ці роки і підтримували її. Юля і зараз займається бізнесом. Але всі гроші витрачає на внучку та тих, хто живе в диспансері, де раніше перебувала Оксанка. Щотижня вона вантажить свою машину продуктами, медичними препаратами, всякою домашньою смакотою і разом із внучкою їде туди.
Ніхто її не силував до цієї благодійності. Ніхто не чекав, що вона так поведе себе. Часто гостює в Юлі і її племінниця Таня. Просто диво, як вони з Оксаною подружилися. Коли вони разом, це двоє найщасливіших на світі людей. Є надія, що вдасться вирвати Юля із психдиспансера. У всякому разі, Лідія Петрівна взялася за цю справу. Тож невдовзі Юля зі своєю внучкою і племінницею заживуть під одним дахом. І справді стануть сім’єю.
Олена МОТИЛЬЧАК, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
