Чому для того, щоб вбити Ромжу до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР та начальник токсикологічної лабораторії
Операція «Ромжа»: ліквідувати єпископа до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР та начальник токсикологічної лабораторії
> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Минулої осені Закарпаття із сумом згадувало 70-ту річницю з дня смерті мученика-єпископа, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Він був владикою лише три роки – з 1944-го по 1947-й. Коли одягав єпископські ризи, то був практично невідомий. Через три роки вказівку на його вбивство особисто віддавав тиран однієї з наймогутніших імперій – Сталін. За три роки єпископства Теодор Ромжа залишив по собі такий слід, що Папа Іван Павло ІІ оголосив його Блаженним. Він був «як той ясний метеор, що яскраво заблищав на небосхилі, а відтак раптом згас», – скаже про нього інший єпископ-мученик Павло Гойдич, який був засуджений на досмертне ув’язнення. І по сьогодні Теодор Ромжа оповитий німбом таємничості, незважаючи на те, що книжки про нього вийшли англійською, італійською, угорською та українською мовами.
Буття
1 листопада минулого року виповнилося 70 років з дня смерті Федора-Юрія Ромжі. Уродженець Великого Бичкова загинув у 36 років, коли був молодий, дужий і сповнений енергії та задумів. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала сталий дохід. Але в родині, де є дев’ятеро дітей, великих гараздів не призбираєш. Тож виростав Федір у скромних умовах.
Під час навчання у Хустській гімназії він уже проявляв зацікавленість релігією – на канікулах вдома читає Апостола в церкві, співає в крилосі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачить себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста.
У 1930 році єпископ Мукачівсь-кої єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але як католик східного обряду ходить до церкви св.Антонія, яку відвідували і росіяни-католики, що проживали у Римі. Зближення з ними призводить до того, що він змінює напрямок своїх студій. У 1934 році переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для навернення Росії у католицизм. До них належав і Теодор Ромжа.
Можна тільки дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися православну Москву агітувати за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму на чолі зі Сталіном! Із сьогоднішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на устах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії.
Момент навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя отримало чітку запрограмованість – жертва заради віри. Іншого варіанта у комуністичній Росії для католицького місіонера просто не могло бути. Але після семи років навчання у Римі він повертається додому, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків.
Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району.
Але це не те, чого потребує Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років і з мене буде добрий сільський піп».
Він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких панотців. Власне, ламає сам стереотип уніатського священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Рясу запинав на східний манер збоку. Складав руки не на латинський лад, а навхрест, на грудях. Був вірним і надзвичайно бережливим до православних літургічних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляв риболовлю, лижний відпочинок, цигарки, радіо.
Але бачить, що на Закарпатті знайти себе не може. Тому мріяв про докторат у Римі. Проте на заваді стає політика. 22 вересня 1938 року його знову мобілізують до війська. Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окуповує Угорщина.
У нових умовах влітку 1939 року єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той 7 років простудіював у Римі, професором Ужгородсь-кої духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте мусив підпорядковуватися волі керівництва. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього моменту доля Теодора Ромжі від нього вже не залежала. Все розвивалося наперед заданим руслом.
У семінарії він ще й виконує обов’язки духовного наставника, себто слідкує за душевним станом кожного семинариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості», – пише він ректору Руссікому. – «Мені здавалося дуже дивним, коли доброю називали парафію, де священик мав високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцін-ніше – самопожертва.
Сходження
Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Угорщина хотіла зробити її своїм інструментом у справі мадяризації тутешнього населення, але наштовхувалась на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, який в останні роки мав тертя з мадярами. Угорці нарешті отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим противиться і процес призначення нового єпископа затягується.
2 січня 1944 року Апостольсь-кий Престол призначає тільки тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії в особі угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. Усе різко змінює ситуація на східному фронті. Бої йдуть уже в Карпатах, всім зрозуміло, що незабаром радянські війська увійдуть на Закарпаття.
За таких умов 24 вересня 1944 року єпископом Мукачівсь-кої єпархії призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Рим зупинив вибір саме на ньому. Адже Ромжі було лише 33 роки, він на той час був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.
Історики церкви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, себто за ним не було ніякого негативу, який могла би виставити як компромат нова влада.
Але головним, можливо, було те, що Ромжа готувався до місіонерської праці саме в Росії. Йому були добре знайомі не тільки російська мова, культура, духовність, але й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу «совєтів» він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто готує їх до роботи в підпіллі.
Ще в 1939 році, коли кордон СРСР проліг по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянсь-кого кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них (росіян). Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити».
Із 1944 року Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністичного режиму. Спочатку очевидних конфліктів не виникало: йшла війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання греко-католицької церкви не було в числі першочергових. Більшість закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали саме до греко-католиків.
Тому викликати релігійне невдоволення серед них у той час, коли треба агітувати за новий лад, було вкрай нерозумним. У свою чергу церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до влади. 6 листопада 1944 року єпископ навіть бере участь у святкових зборах і прилюдно дякує Сталіну та братньому російському народові за визволення.
Теодор Ромжа завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісна з політичними інтригами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської греко-католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво розуміло, що будь-який відвертий спротив тільки розв’яже руки її ворогам.
Доля греко-католиків Галичини у 1939-1941 роках не залишала сумнівів, що атеїстично-православна Москва не буде толерувати католицької церкви. Тому коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою».
Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши у Москві і отримавши благословення московського патріарха, православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість підсилює позиція влади, в якій переважають комуністи і русофіли, котрі явно симпатизують православ’ю.
У таких умовах єпископ проводить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівсь-кого та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своїх вірних. Це приносить результат: після деякого успіху православізація захлинулась.
Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там після арешту греко-католицьких єпископів утворено групу з кількох священиків, які «проголосили» про скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Аби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших відсилає за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. Таким чином йому вдається домогтися стійкості кліру.
Більше того, бачачи гоніння своєї церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року, замість звичайних 5 тисяч прочан, прийшло у чотири рази більше. На кінець своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю і урочисто присягнути на вірність правдивої віри до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась небачена доти кількість віруючих – 50 тисяч.
А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не обходить навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, знадобився власному народові.
Хрест
Доля греко-католицької церкви була вирішена наперед. У Совєтському Союзі для неї місця знайтися не могло. Питання полягало тільки в тому, як і коли наступить кінець. Якщо на Галичині приводом її знищення стала підтримка Укра- їнської повстанської армії, то на Закарпатті «пришити» було нічого. Тому розв’язка затягувалась.
Головною перепоною «львівсь-кого варіанту» став Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейдуть у православ’я», – радив Москві один зі зрадників унії. Але переконати людину, яка готувалася все життя до ісповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли усі. У звіті уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І.Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Буквально через кілька тижнів він із радістю рапортував нагору, що єпископ Ромжа «несподівано» загинув.
Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише недавно. У 1998 році у Москві вийшли спогади генерала НКВД Павла Судоплатова, начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і здійснювалися вбивства видатних українців Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує спецоперацію з ліквідації Теодора Ромжі. Ініціатором виступив Микита Хрущов, який був першим секретарем ЦК КПУ. Судоплатов вказує на ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про становище у керівних колах України про плановані заходи проти бандерівського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися з жінкою Івана Туряниці, першого секретаря обкому партії та облвиконкому.
Від Ромжі відомості про ситуацію в українському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти через московську агентуру – в Кремль. Це створювало реальну небезпеку для Хрущова у владних інтригах. Тому постала потреба таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в Ужгороді, яка надає усіляке сприяння «бандерівцям». Сталін дав добро на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті. В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні зв’язки і контакти з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист № 1 не пише.
26 жовтня в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже існувала заборона поїздок священиків без дозволу уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владу про візит у село єпископа. Таким чином, гебісти могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села кіньми.
Проте після служби і обіду селяни попередили, що на околиці стоять авто з військовими. Зважаючи на близьку ніч, люди попросили Владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу.
Ось як описує те, що трапилося, очевидець о. Маслей: «Від’їхавши 2-3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись з гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми – живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».
На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Аби уникнути впізнавання, гебісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих відразу в мукачівську лікарню, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які до того ж хиталися. Була пошкоджена нога, на тілі віднілися численні рани – вже від ударів нападників. Більше постраждав отець Бачинський. Можливо, його (як старшого за віком) убивці сприйняли за єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний.
Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. В результаті організованої автомобільної аварії єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся за допомогою до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану», – розповідає генерал-лейтенант НКВД, – «Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу».
Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали сестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Аби провести спецоперацію, у лікарню терміново приймається медсестра – агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу першого листопада головний лікар Бергман наказує їм слідувати за ним. Коли через кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О Ісусе!»
Привезти тіло Ромжі з Мукачева до Ужгорода дозволили тільки пізно ввечері, аби викликати менший ажіотаж. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону, 4 листопада, став у Закарпатті незвичайним. Були відмінені залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, аби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.
Проте дух Ромжі залишився з його мирянами. Церква не піддалася тиску, тільки терором і репресіями влада укріпила московську єпархію на Закарпатті. Більшість греко-католицьких священиків відмовилася перейти у православ’я. Майже 130 із них відсиділи за свої переконання у совєтських концтаборах. На цю самопожертву вони йшли з думкою про свого єпископа-мученика…
Олександр ГАВРОШ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
