Про закарпатського астролога та зірки над Ужгородом

Він раптово гостро відчув, що світ став якимсь затісним. А коли світ тобі тісний, це означає, що саме час сідати на дієту і починати худнути. І найкращою з усіх дієт є подорож.

Вона примушує тебе рухатися, причому не тільки фізично. Адже тоді ти починаєш обертати цілий світ навколо себе, вдягаєш його на пояс, наче хула-хуп, і починаєш крутити – і ним, і самим собою.

Навколо тебе обертаються дороги, річки, села, ліси і особливо зоряне небо. На нього він зважав найбільше, оскільки був астрологом. Чи то пак – прагнув бути, бо стати астрологом неможливо, це не стан, це – вічний процес діалогу людини із зорями. Він учився цьому змалечку, аж поки самі зорі не покликали його у цю дорогу, що привела його до невеликого містечка під замком…

– Малий, у вас тут люди часто бувають щасливими?

– Не знаю, мені поки тільки тринадцять років. Ще не бачив.

Хлопчина пас ягнята. За інших умов з нього міг би статися добрий поет. Або ж гуморист. Проте перші, а особливо останні, з’являються тільки у місті, яке багато страждало – так багато, що сліз вже не лишилося – зосталося тільки реготати з власної недолі. Це все для Ужгорода ще було попереду. Поки місто просто ретельно вдивлялося у зоряне небо очима свого чергового гостя. Він зупинився тут у харчевні, що служила за тимчасовий притулок для подорожніх, але залишився значно довше, ніж планував, бо на нього знову найшла така знайома йому млосна хіть, коли весь світ звужується до стосу аркушів, щедро помережених астрологічними символами. Він знову відчув, що живе більше на небі, ніж на землі, де його, точно кажучи, нічого не тримало. Зате на небі!.. О, воно було суцільним магнітом, якому годі було опиратися. Астролог бавився знайомим світилами, як модниця перебирає коштовності у своїй скриньці. Боже, і який же спермотоксикоз був у тих йолопів, які понадавали десяткам сузір’їв і просто зіркам жіночі імена. Ну якщо вони при тому сиділи десь за гратами, це ще якось можна зрозуміти. Але коли на свободі…

Небо над цим містом було напрочуд прозорим. Саме тут він зрозумів, що день провокує до переміни місць, але ніч доводить, що то тільки марнота марнот. Бо ж небо над тобою завжди те саме. І нікуди ти від нього не втечеш. Як і від себе самого. Небо не тільки над тобою, а й усередині тебе. Так і носиш у собі і Гончих Псів, і Волосся Вероніки, і ще десятки інших гризот. І пнешся від тих зірок, що роздирають душу усередині тебе, до тих, що нагорі. Та дарма.

Бо зірки – це свобода, а закохані не бувають вільними. Хіба що від себе і від Бога. Божевільними. Це найстрашніша гарячка, порівняно з якою білочка – то невинне звірятко. І вирватися з тієї гарячки можна тільки у смерть. Але це тому, кому поталанить. Інші же так і ходять, як сновиди. Він пізнав цей стан сповна, але переграти вже нічого не можна було. Проте невгамовна натура все одно вимагала бодай якоїсь ілюзії дій, бодай хаотичного руху.

А тому він вигадав, ніби вихід є. Треба тільки скласти правильний гороскоп, який все пояснить, розкладе по поличках і виведе на тихі води і ясні зорі. Бо коли вже не довіряєш самому собі, лишається довіряти тільки зіркам. Він складав той гороскоп уже багато років. Спочатку для того була нагальна причина, яка гризла астролога зсередини, мов шашіль шафу. З часом біль ставав тупішим, ховався кудись углиб, а на зміну йому приходили азарт, звичка і просто свербіж мозку. А потім складання гороскопу гороскопів просто стало його життям, витіснивши геть усе інше.

Він давно вже підозрював, що ніколи не складе омріяного гороскопа. Але в цьому весь цимес. Бо досягти щастя неможливо у принципі. Це ж не якась конкретна точка в емоційному просторі-часі – типу брами, біля якої чатує бородатий Петро. Ні, щастя – це процес, подув вітерця, шурхіт невидимого плаття твоєї коханої. То ж поки ти рухаєшся, ти маєш бодай ілюзію можливості щастя. А більшого годі і сягнути.

Тому щоночі він заново вдивлявся у зоряне небо. І щоночі воно було зовсім новим. Особливо над цим старим-старим містом, яке здавалося йому давнішим за всі зірки і планети, разом узяті. Зірки над Ужгородом бачили стільки горя, що давно вже збайдужіли до нього і струменіли своє холодне світло, незважаючи ні на що. Майже так, як і він сам…

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net