Як закарпатка заснула у труні, побувала на тому світі, а мертва сестричка веде її по життю
Аліна Кучинська живе в Мукачеві десятий рік. Пройшовши через тяжкі і навіть трагічні життєві випробування, знайшла в нашому краї і щастя, і спокій.
Щоправда, легким її щастя не назвеш, та й спокій відносний. Чоловік Аліни Дмитро Варга – інвалід з дитинства, повністю втратив зір іще 8-місячним малюком. Та й сама Аліна, котра теж іще з дитинства мала проблеми з зором, повністю втрачала його після тяжких побоїв першого чоловіка. Згодом зір частково відновився, однак і зараз можна сказати, що у подружжя на двох – одне зряче око. Однак такі обставини не пригнічують жінку, що звикла завжди боротися і перемагати. В Мукачеві вона об`єднала навколо себе інших інвалідів зору, створивши спілку талановитих інвалідів «СТІмул», де кожен має змогу реалізувати свої здібності та вподобання.
Оскільки Аліна має гарний голос, а Дмитро – від природи талановитий музикант, вже кілька років подружжя заробляє на життя, співаючи на весіллях та інших чужих родинних святах. Ми зустрілися з Аліною, щоб детальніше поговорити про цю подію, однак під час спілкування почули такі спогади героїні, які навряд чи залишать когось байдужим.
– Аліно, переживши стільки випробувань, що б Ви хотіли побажати тим, хто буде читати наше інтерв`ю?
– Часом люди роблять трагедію з якихось дрібниць чи впадають в депресію, наприклад, зламавши палець. Люди, не робіть з мухи слона, шукайте у повсякденні позитивне і саме на ньому зосереджуйте свою увагу. І тоді жити буде значно легше і приємніше. Не хочу хвалитися, але моя життєва історія – приклад того, як треба чіплятися за життя, не втрачати надії навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Я стільки разів була на самісінькому краю прірви, але відчайдушно боролася. І мені завжди вдавалося викарабкатися. Мабуть, це через те, що я маю дуже сильного власного ангела-охоронця.
– Що Ви маєте на увазі?
– Ой, то дуже болюча історія, хоча й часу вже пройшло багато… У мене була молодша сестричка, яку я дуже любила. Її звали Лєночкою. Коли я пішла в перший клас, їй було півтора рочки. Пригадую, ми часто спали разом, обійнявшись. Вона мене теж дуже любила. Коли Оленка захворіла на запалення легенів, ніхто й подумати не міг, чим все обернеться. А тоді ж іще не було одноразових шприців, уколи робили скляними, які після кожного вживання дезінфікували кип’ятінням разом з голками. А люди ж різні бувають: хтось більш відповідальний, а хтось халатно до своїх обов’язків ставиться. І за таку поведінку часом комусь доводиться розплачуватися життям. Моїй сестричці в лікарні занесли стафілокок через ін’єкції. За три дні дитина померла. Може, я не зовсім розуміла, що сталося, а може, не хотіла приймати такий стан речей. Дитяча психіка – вона ж особлива. Словом, я тоді прийшла зі школи і побачила у вітальні труну з Оленкою.
Навіть не згадаю вже, де саме в ту мить була мама. Напевно, в тяжких клопотах десь відлучилася. То вже потім, трохи згодом, дім наповнився людьми. А тоді я побачила сестричку, залізла до неї в маленьку домовину, обійняла її і заснула поруч з нею. Можу тепер собі уявити, що пережила моя бідолашна мама. Але люди їй сказали, щоб не чіпала мене, не витягала з труни силоміць. Мовляв, я сама туди залізла, мушу сама й вилізти. Так і сталося. А всі осінні квіти після того випадку у мене асоціюються з похороном. Тому я не люблю ні хризантем, ні жоржин, бо їх було багато в Оленчиній труні.
– Напевно, старші люди вбачали в тому, що Ви поспали в труні, якийсь недобрий знак?
– Не знаю, чи був то прикрий збіг обставин, чи все воно і справді якось таємничим способом між собою пов’язано. Справа в тому, що в Житомирі ми жили на околиці міста, а поруч був великий пагорб, я часто гралася біля нього на вулиці. І от якось з того пагорба зірвався величезний камінь і мало не прибив мене. Були пошкоджені обидві ноги, причому одну розтрощило так, що в міській лікарні, куди нас з бідолашною мамою привезла «швидка», розвели руками і сказали, що не залишається нічого іншого, крім ампутувати потрощену ногу. Мама розплакалася: напівсліпа, та ще й без ноги залишиться. А у водія «швидкої», котрий нас привіз, я навіть пам`ятаю, що його звали дядько Іван, в Києві в інституті травматології працювала двоюрідна сестра Марина. Він нас туди й відвіз, дякувати Богу. Не можу сказати, що одужання було швидким і легким. Між тією страшною травмою і одужанням – кілька років боротьби, реабілітації, болю й мук, декілька операцій. Таким було моє дитинство після смерті сестрички. Напевно, так сталося, щоб фізичний біль відвернув увагу (і мою, і мамину) від болю втрати.
– Але ж Ви зараз зовсім не кульгаєте?
– Це після того, що мені в моєму житті довелося декілька разів учитися ходити заново. До речі, зараз ми з Дмитром багато ходимо пішки. Міським транспортом користуємося у рідкісних випадках, тільки коли дуже поспішаємо. Бо я й досі сприймаю як велике щастя можливість ходити власним ногами. Пригадую ті часи, коли я відновлювалася після операції, тримаючи зібрану з потрощених частин ногу в барокамері, з заздрістю дивилася на дітей, котрі бігали вулицею, їли морозиво. Кажуть, дитячий організм легше піддається відновленню. Хоча, знали б Ви, що стоїть за тим «легше». Хто ні з чим подібним у житті не зіштовхувався, той навіть не в курсі, що в ті часи, 70-ті роки, у нас іще не було повноцінної анестезії для кісток. Тому коли мені робили перші операції на покаліченій нозі, знеболювали, вводячи під час операцій через крапельницю наркотик. Таким чином, я не відчувала болю, коли збирали докупи мої кістки. Суглоб на правій нозі був повністю розтрощений. Однак щоразу відходити від такого наркозу було неймовірно важко. То було справжнє пекло. У голові паморочиться, перед очима якісь чортики скакали, шлунок пік… Можу навіть сказати, що мені відомо, що таке ломка після наркотиків. Тому, коли вже в підлітковому віці мені мали замінювати чашечку суглоба на травмованій нозі, мене попередили, що може бути вже звикання до того наркотику, а як я з того вийду – нікому не відомо. Мені тоді було 15 років. То мала бути завершальна операція в моїй епопеї боротьби за повноцінне життя. І я як доросла людина прийняла рішення відмовитись від наркотику і обмежитись звичайною анестезією, яка знеболювала шкіру, м’язові тканини, однак «не брала» кістки. Тому сталося так, що під час операції від больового шоку я впала в кому і, як згодом дізналася, чотири хвилини перебувала у стані клінічної смерті. Той стан я ніколи не забуду. Ніби підіймаєшся над своїм тілом, над столом, де тобі роблять операцію. Пригадую, я побачила, що вони щось там мені забули підключити, і я з висоти намагаюся їм докричатися, щоб ту помилку виправити, але мене ніхто не чує. Ніхто там, внизу, не звертає увагу і не бачить, що я вже над ними. А мені так прикро! І ось я підіймаюся вище й вище, вже зникають усі тривоги, що залишилися внизу в операційній. І от тоді, коли почала відчувати, що мені вже добре й легко, переді мною постала Оленка і завернула мене назад. Каже: «Стій! Тобі СЮДИ іще рано, ти ще ТАМ потрібна».
Пригадую, наскільки легко я відділялася від свого тіла і здіймалася вгору. Але повертатися було дуже тяжко і болісно. Я довго не могла відчути себе саму. Руки, ноги – наче чужі. Десь годину тривав той стан, коли ти не можеш збагнути, що ти знову у своєму тілі, бо воно тебе не слухається. Звісно, стан після операції легким не буває. Але тоді для мене все пояснювалося тимчасовим відокремленням від власного тіла. Я ніби знову була в ньому, але подумки все ще перебувала десь угорі – там, де моя маленька сестричка, котра по-дорослому може звертатися до мене і керувати моїми діями. Я просила, щоб хтось з присутніх поруч допоміг мені підняти мою руку, бо тіло довго не хотіло слухатися. То був настільки неприємний стан, що якийсь час я шкодувала, що довелося повернутися.
Професор, котрий мене оперував, казав мені згодом, що після пережитого у майбутньому пологи здадуться мені дитячою казочкою. Так і сталося, що обох діток я народила без десятої долі тих мук, котрі пережила під час операцій у дитинстві і підлітковому віці. Мабуть, Господь вирішив, що з мене й так досить болю.
Якось у 1988 році я приїхала до Києва і потрапила на виставку досягнень Америки. І там мені кинувся у вічі стенд, на якому повідомлялося, що нещодавно саме в Америці вперше у світі жінці поміняли колінний суглоб і після цього вона змогла ходити. А я це прочитала і не стримала сміху. Це привернуло увагу, мені зробили зауваження, а я вголос обурилася: «Як це – вперше у світі?». Після цього мене запросили в кабінет до організаторів виставки і почали задавати питання, що саме я мала на увазі. І тоді я їм повідомила, що мені ще в 1974 році міняли, щоправда, не колінний, а гомілково-ступневий суглоб, а точніше, його чашечку, і сталося це не в далекій Америці, а у нас в Україні. У нас тоді були дуже талановиті хірурги. Після цього організатори тієї виставки, зацікавившись почутим від мене, відправили делегатів, котрі разом зі мною пішли до Інституту травматології і нейрохірургії на Подолі, де мене оперували. Підняли там мою справу, де було вказано, що в 1981 році була вже третя (заключна) операція по заміні чашечки суглоба. І тоді переді мною вибачилися, а на тому стенді на виставці зробили уточнення, що то вперше в Америці, а не у світі було зроблено заміну суглоба. Таким чином, я в якомусь сенсі честь нашої української травматології і нейрохірургії відстояла. Згодом навіть була про це стаття в газеті. То вже після нас подібні операції почали робити в Європі – в Швеції і в Німеччині. Вони нас вже обігнали в технологіях. Але першими все ж були українські фахівці. А я – такий собі піддослідний кролик, котрий народився в сорочці. Бо після тих тяжких травм не тільки повноцінно ходити можу. Через п’ять років після останньої операції я стала чемпіонкою з легкої атлетики і з греблі.
А моя улюблена сестричка і згодом супроводжувала мене у видіннях. Тільки, на відміну від того випадку, котрий стався під час моєї клінічної смерті, то були приємні зустрічі. Коли я вперше була вагітною і ще не знала про це, Оленка явилася мені уві сні і сказала: «У тебе буде донечка, назви її Лілею». А ще через кілька років вона так само повідомила про сина і попросила назвати його Валентином. Я послухала її. Хоча на землі Господь подарував нам з сестричкою всього півтора дитячих роки, та впродовж усього життя я відчуваю її присутність.
Валентина Жук, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
