У закарпатському селі є озеро без дна, утворене зі сліз дівчини, що плакала за коханим, вбитим блискавкою
А ще тут живуть рисі, збереглися рифи давнього моря та знайдено знаряддя праці, яким 20 тисяч років
Одразу при в’їзді в село кидаються у вічі чудові карпатські краєвиди та багато дерев біля будинків. Ні, не лип, хоча логічно їх повинно було б бути найбільше. Але висаджують місцеві у свої садах здебільшого фруктові породи: яблуні, груші, грецькі горіхи, які щедро родять на радість селянам і приносять додатковий дохід. Ще в Липчі люди утримують худобу, займаються землеробством, лозоплетінням, є столяри і будівельники, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Наразі там проживають 4723 осіб. Перша згадка про населений пункт датована 1350 р., коли білківські воєводи випросили собі село в угорського короля Лайоша Великого у вільне володіння. При цьому монарх зобов’язав їх збільшити кількість населення, бо на території тодішньої Липчі мешкали всього кілька родин.
У письмових джерелах село відоме як Lурcе (1403), Лепсе (1419), Lурtsе (1442), Lурсzуе (1555). Протягом тривалого часу належало магнатському роду Білк.
З назвою села пов’язано багато різних міфів, кожен із яких вартий уваги. Зокрема, одна з легенд твердить, що походження назви села походить від слова «ліпша». Справді, колись на всіх історичних документах та географічних і військових картах під час панування на території Закарпаття Австро-угорської імперії зустрічалася назва Ліпша. А на місцевому діалекті «ліпша» – означає краща. Гіпотеза пов’язана з тим, що село розташоване в Березне-Лігшинській долині, що зумовлює кращі умови для життя людей і господарської діяльності. Саме через це мешканці навколишніх сіл і називали її «ліпшою», адже сусідні з селом населені пункти – Горінчево, Кошелево, Липовець, Липецька Поляна – розташовані на більш гірській місцевості.
Друга легенда пов’язує назву села з прізвищем першого поселенця – Липчеєм. Зараз на Хустщині це прізвище доволі розповсюджене.
Третя легенда пояснює те, що назва села пов’язана з липою – деревом, яке на час заселення території було досить поширене на околиці і взагалі на всій території населеного пункту.
Також існує і четверта легенда. Згідно з нею Липча отримала назву від річечки Лишім (права притока р.Ріки), яка протікає через більшу частину села.
Відома також легенда про трьох братів, які мандрували нашим краєм у пошуках роботи. Звали їх Липшай, Ізай і Довгай. Липшай залишився на території Липчі і заснував перші поселення (можливо, Липшай – Липчей), Ізай – оселився там, де зараз Іза (прізвище Ізай так само, як і Липчей дуже поширене на Хустщині), а Довгай пішов через гірський перевал, бо дуже любив гори, і біля ріки Боржава заснував селище, яке називається Довге.
Село знаходиться у 12 кілометрах районного центру – міста Хуст і займає площу 34 кв. км.
Має присілки, до речі, також із досить цікавими назвами: Крайнє (Каллів), Кривий, Полінець, Посіч, Осава (Осадки).
Через село проходить автомагістраль, яка сполучає декілька районів Закарпаття, Івано-Франківщину та Львівську області.
З усіх боків Липчу оточують Карпати, які мають величезний вплив на кліматичні і гідрологічні особливості.
У горах (точніше у Полонинському хребті) беруть початок річки, які протікають через село. Колись, як свідчать археологічні розкопки, на території населеного пункту було море Тедіти, яке відступило – і на території всього Закарпаття відбулося інтенсивне формування гірських хребтів вулканічного походження. Цей масив називають Вигорлат-Гутинський хребет, або гряда, яка простягається далі на територію Румунії.
Село багате на родовища будівельних матеріалів, а саме на пісковики, піски, гравій. Є поклади цеолітів, які не розробляються, але в перспективі можуть використовуватися для очищення стічних вод, виробництва паперу, гуми, наповнювачів добрив, адсорбентів, що поглинають радіонукліди.
На території села є ставки, які використовують для розведення риби. Ґрунти не належать до родючих.
Населений пункт відзначається різноманітністю і видовим багатством рослинного тваринного світу. Є рослини, що занесені до Червоної книги України – шафран Гейфеля, підсніжник, первоцвіт, нарцис вузьколистий.
У чистій воді річок зустрічаються короп, лящ, марена, мінога.
Багата і дика фауна – козуля європейська, куниця, вовк, кабан дикий, кіт лісовий, рись, з птахів – дятел, сойки, одут, кажани, сови, орли, яких іще не постріляли мисливці. А ще між Липчею й Ізою розташована найбільша в Закарпатті оленяча ферма на 130 північних оленів.
На території села є монастир Різдва пр. Богородиці. У нього досить цікава історія.
У 1924 р. кілька черниць звернулися до владики з проханням заснувати жіночий монастир. Ієромонах Пантелеймон (Георгій Кундря) випросив у місцевої мешканки місце під нього і частково оплатив його. Освятили місце 5 червня 1925 p. і черниця Параскева з 20 молодими дівчатами взялися за будівництво. Вже в кінці 1925 р. збудували церкву Різдва пр. Богородиці та перші 6 келій. Навесні 1926 р. закінчили другий корпус, кухню, трапезну і майстерню. Тоді в монастирі було 45 монахинь, а в 1930 – понад 80. У 1936 р. звели сьомий (житловий) корпус.
Монастир мав свій водяний млин, рибник, піч для випалювання цегли тощо. Згодом збудували нову муровану церкву з вежею над входом, увінчаною цибулястою банею, з дахами під шинґловим покриттям.
У радянський період монастир перетворили на обласну санаторну школу-інтернат. Тоді добудували два великі санаторні корпуси. Церкву розібрали у 1961 р. Зі старих споруд збереглася лише каплиця. За часів незалежності будівлі повернули монастирю. При цьому доля обездолених дітей мало кого цікавила. Відтак було збудовано дзвіницю, обладнано каплицю, а в 1995 р. освячено новозбудовану церкву.
Цікавим фактом є те, що на околиці села знайдено крем’яні знаряддя праці, зроблені близько 20-15 тис. років тому.
Крім того, в околицях зберігся риф міоценового моря, що заслуговує на охорону як геологічна пам’ятка.
А ще у селі є унікальне Липовецьке озеро, яке місцеві називають Морським (або Місячним) оком. Розташоване воно на висоті 526 метрів над рівнем моря. А от як утворилося на високих кам’яних схилах – природна загадка.
Існує легенда, що ущелина заповнилася водою від сліз дівчини, яка плакала за своїм коханим кожної місячної ночі через те, що хлопця вбила блискавка.
Глибина водойми (як написано в туристичному довіднику) – 45 метрів. У 2016 році місцеві разом з рятувальниками намагалися виміряти глибину, але їм не вдалося, адже на глибині 12 метрів починається вулканічний розлом, з якого відбувається наповнення озера водою. А туди потрапити аквалангісти не змогли.
Холодна прозора вода заповнює воронкоподібну яму, яка виникла на місці бокового кратера згаслого вулкану. Озеро не має притоків і живиться підземними водами, що надходять з великих глибин. Звідси й пішло повір’я, ніби озеро не має дна. Дехто ще називає його «бездонне».
З водойми сильним струменем тече гірський потік. Липовецьке озеро вважається однією з найцінніших пам’яткок вулканізму в Карпатах.
