Валерій Лунченко: «Геннадій Москаль – це жива енциклопедія»
Нардеп від Закарпаття розповів газеті «НЕДІЛЯ», чи є закарпатське лобі у Верховній Раді, як вибиваються гроші на дороги, а також про те, що не мріяв стати депутатом
Останнім часом про Закарпаття шириться багато необ’єктивної і часто упередженої інформації. У багатьох українців наша область асоціюється із великими будинками, заробітчанами, контрабандою та невдоволеними після прийняття закону про освіту угорцями. Насправді все далеко не так. Утім є в нас, звісно, і ряд своїх негараздів та труднощів. Не все на Закарпатті райдужно, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Отже, що турбує закарпатців, як вирішити проблемні питання, як зробити область більш привабливою для туристів, залучити інвестиції, покращити інфраструктуру, побудувати європейські дороги. Про це та інше ми поговорили з народним депутатом України Валерієм ЛУНЧЕНКОМ.
– Пане Валерію, якою Вам як депутату бачиться атмосфера у колі колег? Зараз у державі неспокійно: війна, бунти в Києві… Чи позначається це на прийнятті рішень?
– Так. Будь-хто, хто бажає успіху своїй країні, повинен усвідомити, що сильною економіка в державі буде тоді, коли до нас почнуть надходити іноземні інвестиції. А інвестор, який себе поважає, ніколи не вкладе гроші у країну, у якій немає політичної стабільності, є військова агресія і економічна ситуація далека від стабільності. Ці чинники між собою взаємопов’язані. Тому важливо, аби ми зараз доклали всіх зусиль для того, щоб не розхитати становище в країні ще більше. При цьому кожна з політичних партій, яка є в опозиції, завжди прагне до влади… будь-якою ціною. Але в даній ситуації важливо не допустити ще більших економічних розрух. У парламенті наразі ситуація також нестабільна. Між колегами є такі, хто розуміє, що негативних наслідків допускати не можна, але є й такі, що вже зараз почали гратись у майбутні вибори. Але це не несе ніякої користі для нашої держави. Але тішить те, що навіть у таких непростих умовах у бюджеті на 2018 рік при всіх його плюсах і мінусах бачимо зростання ВВП на 3-4 відсотки.
– Питання закону про освіту наробило багато галасу. Про Закарпаття заговорили в Києві як про осередок сепаратизму. Як можна зняти цей шквал пристрастей, як гадаєте? Адже ніколи раніше мирні закарпатці не ділили один одного за національностями. Звідки «коріння» у цього явища?
– Насправді таку бурхливу реакцію викликав не закон «Про освіту», а заяви з боку угорського уряду, який став на захист закарпатських угорців і викликав певну агресію у сусідніх областях. Тому перед Києвом ми виглядали як сепаратисти, які не хочуть вчити українську мову. Але ситуація далеко не така, якою її бачать у столиці. Проблема схована не в Закарпатті, а в Будапешті. Така поведінка пояснюється тим, що у березні в них відбудуться вибори. Тож їхній прем’єр вибрав агресивну політику щодо Києва і створив певну напругу. Тому я переконаний, що після закінчення парламентських виборів в Угорщині, а також після проведення ряду заходів з боку нашої та їхньої держав, градус напруги спаде. Тим більше що зараз уже маємо висновки Венеціанської комісії, у яких зазначено, що ми повинні врахувати позицію Будапешта, але закон є правильним.
Крім того, в законі про середню освіту, що прийматиметься найближчим часом, школам з угорською та румунською мовами навчання, які належать до категорії підвищеної складності в освоєнні, буде надано більше прав у питанні вибору вивчення дітьми материнсь-кою мовою тих чи інших предметів. А з боку педагогів ніхто ж не відмовляється від вивчення української. Зокрема, коли приїжджала Лілія Гриневич на Закарпаття і ми мали зустріч із широким загалом, вчителі заявили, що готові опанувати українську і вчити нею дітей, але просили зробити перехід більш плавним. І ще, що цікаво, у нас на сьогодні немає жодного українсько-угорського словника. А як дитині, яка до 6 років не чула жодного українського слова, з першого класу викладати шкільні дисципліни українською. Тому для самого процесу навчання планується використовувати сучасні технології у вигляді ігор, щоб вивчення мови вдавалося легше. Тому переконаний, що питання буде врегульовано.
– Чи не здається Вам, що у всі попередні роки столиця якось нехтувала інтересами нашого краю, Закарпаттю не відводилась належна увага, на потреби області досі не виділяється достатньо коштів. Чому так?
– Це не тільки мені здається. Ми це відчуваємо. Поясню, з чим це пов’язано. Кожен народний депутат, обраний від Закарпаття, повинен відстоювати, у першу чергу, інтереси області. Але, на жаль, в українському парламенті депутати, обрані від нашого краю чи народжені тут, а нас там чимало, дуже різні. І від цієї політичної різношерстості Закарпаття втрачає багато. Я про це вже неодноразово казав і повторю, що в нас відсутнє закарпатське лобі. Якщо від сусідніх Львівської чи Івано-Франківської областей група депутатів по 10-15 осіб збираються і перед прийняттям бюджету чи виділенням коштів на певні програми, насамперед на розвиток дорожніх інфраструктур, вимагають від уряду окремих преференцій, то наш край таких лобістів не має.
Останні півроку ми разом із нардепами Робертом Горватом та Василем Петьовкою вирішили, що діятимемо утрьох. Це хоч трохи краще, ніж коли кожен із нас просить щось локалізовано. Прикро, що більшість наших закарпатських можаритарників не залучили жодної копійки через програми соціально-економічного розвитку, хоча кожному з них на це передбачено по 30 мільйонів гривень. Вони вважають, що знаходяться в опозиції до влади і діють на власний розсуд, але від цього страждають тільки їхні земляки. Влади ж ідеальної ніколи не буває. Та якщо в інтересах свого округу є можливість використати певні кошти, чому це не зробити? Навіть перебуваючи в опозиції, потрібно шукати можливості діалогу з окремими міністрами для залучення тих чи інших преференцій для свого регіону. Це і є основні проблеми, через які потерпає Закарпаття.
Отже, наша трійка нещодавно мала зустріч із керівником Служби автомобільних доріг, яка дала певні результати. Ми отримали додаткових 200 мільйонів гривень фінансування для області. Ми презентували проект будівництва траси Мукачево-Чоп, яка зблизить ділянку між Києвом і Чопом на 19 кілометрів і розвантажить дорогу від Мукачева до Ужгорода. Отже, у 2018 році відрізок протяжністю 42 кілометри буде повністю відреконструйовано. Там буде нове сучасне покриття із 10-річним терміном гарантії.
Щодо митного експерименту, то прогнозовано у 2018 році ми від нього отримаємо 250-300 мільйонів. Наше стратегічне бачення, що ці кошти не потрібно розпилювати по всій області, а спрямувати на конкретний відрізок дороги. На наше переконання, це повинна бути траса Н-09, ділянка Мукачево-Хуст-Тячів-Рахів. Якщо нам вдасться відстояти таку позицію на рівні області, бюджетного комітету, Служби автомобільних доріг, то в цьому році між Хустом і Мукачевом будемо мати 60 кілометрів нової дороги.
Маємо ще й інші напрацювання у цьому питанні. Загалом думаю, що 2018 рік стане дуже прогресивним у плані будівництва доріг на Закарпатті.
– Медичну реформу суспільство сприймає болісно. Коли було озвучено ціни за медичні послуги, закарпатці хапалися за голови. Але фактично в лікарнях все одно усі платять. Тож чи є плюси і мінуси в реформі?
– Я хочу виділити два моменти: як було до сьогодні, чи це нас влаштовувало і як є тепер. Чи влаштовувала нас ситуація у сфері медицини до прийняття реформи? Чи були ми задоволені якістю наданих послуг, станом об’єктів сфери охорони здоров’я? Наскільки мені відомо – ні. Чи потребувала галузь змін? Так. Яку користь від змін отримаємо? На це питання відповідь зможе дати тільки час. Якщо проживемо рік в умовах медичної реформи і скажемо, що її було провалено, значить, вона виявилась неефективною. Але зараз маємо надію на якийсь позитив, на якісь зміни. Основне, що передбачає реформа – страхування. Це коли держава бере на себе обов’язок профінансувати лікування. Якщо реформа запрацює правильно, то мінуси можуть перетворитися на плюси. Але повторюю: це стане видно лише згодом.
– Із усіх екс-очільників краю Геннадій Москаль найтепліше ставиться саме до Вас. Чим це зумовлено?
– У нас є спільне бачення щодо вирішення певних питань. До того ж не буду лукавити, він довіряє мені, як людині, яка теж була головою адміністрації, яка розуміє внутрішню як політичну, так і економічну складову краю, яка проживає безпосередньо в області. Нас пов’язує історія стосунків, яка почалася ще далеко до мого перебування на посаді очільника області. Москаль – це жива енциклопедія, це – людина, яка побувала на різних посадах і в Криму, і в Луганську, і в Донецьку, і в Дніпрі, і в інших куточках України. Від нього багато чого можна навчитися. І я дякую долі, що маю таку можливість спілкуватися з ним за межами роботи. Але наголошу, що в багатьох питаннях він прислуховується до наших порад, тобто до місцевих мешканців. Разом з ним ще у 2010 році ми йшли на вибори до Верхов-ної Ради 7-го скликання, пройшли складну політичну кампанію, перебуваючи в опозиції до тодішньої влади. І ці стосунки підтримуємо й до сьогодні. Крім того, ні він ніколи не мав на меті працювати головою Закарпатської ОДА, ні я. І… ще раз наголошу: найбільше тішить те, що до вирішення злободенних для нашого краю питань у нас із ним однаковий підхід.
– Оскільки ми почали говорити про родину, розкажіть про своїх донечок. Чи хотілося б, аби вони пішли Вашими стопами?
– У нас із дружиною є дві донечки. Якихось цілей щодо того, ким вони стануть, не ставимо перед собою. Діти самі повинні себе знайти. А ми маємо їм дати всі можливості для того, аби вони себе змогли реалізувати. Якби мені хтось у 2009 році сказав, що буду мати якісь високі політичні посади, я б у це ніколи не повірив, бо ніколи не ставив собі це за самоціль. А тоді мені запропонували долучитись до молодої політичної сили, і я це сприйняв як виклик, як можливість себе проявити. І проявив себе. Якби ж свідомо ставив за мету, що маю стати депутатом Верховної Ради, то успіху б ніколи не досяг, як і багато тих, хто вдесяте не може пройти до парламенту. Тому щодо дітей, ми з дружиною чітке переконані, що вони самі мають знайти свою дорогу. Зараз старша дочка має прояви до мистецтва, а менша в усьому її копіює.
– Ви не лише депутат, але й мотогонщик, щороку проводите в Хусті змагання, причому на високому рівні. Розкажіть про те, як Ви захопилися спортом і чому саме таким, пов’язаним із високим градусом адреналіну…
– Батько хотів, щоб я став великим спортсменом. Він сам займався мотоспортом і прививав любов до цього мені. Це – непростий спорт. Потрібні велика фізична витривалість, багато тренувань. Але я поєднував навчання і мотогонки, хоча це для професійного спортсмена речі несумісні, справі треба віддаватися цілковито і повністю. При цьому я виступав на різних чемпіо-натах всеукраїнського та європейсь-кого рівнів. Видатних досягнень не мав, але успіху у певних категоріях таки досяг. Тому вирішив цей вид спорту зберегти у нас, на Хустщині. Зараз щороку проводимо змагання, які популяризують мотокрос. Адже ми завжди мали хороших спортсменів і наразі у нас є три секції, де тренери займаються з маленькими діточками. І це радує.
– Зараз наступив рік Собаки. Чи маєте домашнього улюбленця?
– Я сам є Собакою за китайсь-ким гороскопом. А чотирилапого не маємо, оскільки з родиною часто подорожуємо. Батьки мають кавказьку вівчарку.
– Читачам цікаво, яким Ви є поза стінами Верховної Ради. Чим займаєтесь у вільний час, які маєте хобі?
– Передусім, якщо час є, то виганяю з організму адреналін за допомогою мотоциклу. Також подобається грати в футбол. Але найбільше щастя побути з сім’єю. Найбільше хобі для нашої родини – подорожі. Найчастіше їздимо Європою, причому вирушаємо на машині, спонтанно і навіть часто виїжджаючи, не знаємо, де буде кінцева точка і де зупинятимемося.
– Поділіться веселою історію з життя, яка залишила у спогадах найбільш яскраві враження.
– У 2007 році ми поїхали відпочивати. Тоді ще Угорщина не була в Шенгенській зоні, тож потрібно було отримати окремі візи, щоб потрапити в інші європейські країни. Я зібрав усю родину – брата, сестру з сім’ями, з малими дітьми, друзів і попрямували ми через Францію в Іспанію. Поромом дісталися до Майорки, пішли на пляж. А там нам кажуть, що пором відпливає о сьомій вечора. Мене всі підбурюють: «Давай, пішли, бо вже час». А я відповідаю, що нам рано, бо що там – 15 хвилин пішки йти або 10 автобусом їхати. Ми так дотягнули, що в останню хвилину сіли в автобус, але не в той номер. Мене попереджали, що ми не туди сіли, але я кажу: «Тут дорога одна, можна лише в одному напрямку їхати». Порт нам було видно із зупинки.
Ну… поїхали ми… а нас було 12 дорослих і 8 дітей віком від 2 до 8 років. Компанія велика. Раптом бачу, що автобус не туди їде. Підходжу до водія й питаю, куди ми рухаємось, чи до порту під’їдемо. А він відповідає: «Так. Через півгодини». Я остовпів. Цікавлюся, як то через стільки часу. Він пояснив, що повинен коло зробити і тільки так прибуде до порту. Отже, нас висадили десь посеред дороги. І ми пішки побігли. Із собою в нас не було нічого. А наша машина поїхала собі на поромі. Мені цей випадок ще довго всі згадували. Я намагався всім пояснити, як то ми без паспорта покинемо острів. За допомогою катера потім нас відвезли до порому, і ми вже спокійно доїхали додому. Це була дійсно цікава і незабутня подорож.
– Спасибі за розмову. Успіхів Вам у всіх починаннях!
Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
