Наші в Ірані. Чому місцевих на вході до супермаркету перевіряють із металошукачами, європейців – ні
Колега приймала в себе мандрівників за системою CouchSurfing. Було цікаво слухати їхні розповіді. Почав запрошувати іноземних туристів до себе. Сподобалося, що будь-який студент із невеликими доходами може їздити світом. Зрозумів, що сам хочу так проводити вільний час.
Перед поїздкою в Іран переглядав інформацію про країну. На сайті Міністерства закордонних справ писали, що там не можна фотографувати військові й державні об’єкти. Спитав про це друга-іранця Мехрана. Він відповів: це – європейські забобони, пише gazeta.ua.
У місті Кашан хотів подивитися історичний центр. Ішов пішки. Поряд із будівництвом чоловік щось розвантажував. Здалеку, метрів за 60, сфотографував його і дім. За кілька кварталів той дядько наздогнав мене на мотоциклі. Схопив за передпліччя й почав щось кричати на фарсі. Однією рукою тримав мене, другою – кудись дзвонив. Я набрав Мехрана. Той попросив дати слухавку дядькові. Доки розмовляли, вираз його обличчя з агресивного змінився на розгублений. Відпустив мене й англійською сказав: “Вибач. Не хвилюйся”. Та в цей момент приїхали поліцейські з автоматами. Повезли мене у відділок. Кімната виглядала колоритно – строгі меблі й два портрети аятол (духовні лідери країни. – Країна). Поліцейські забрали паспорт. Сидів у відділку дві години – вони не говорять англійською, я не розумію фарсі. Коли відпустили, дізнався, що то зводили будинок якомусь генералу.
У тому ж місті мало не потрапив до поліцейських удруге. Натрапив на цікаву будівлю. Спитав у військових, які вийшли з магазину, чи можна сфотографувати. Сказали, то військовий об’єкт. Якби зняв, годі було б довести, що не шпигун.
Кілька незнайомих людей запропонували в них переночувати. Грошей не брали. У супермаркеті робили знижки тільки тому, що я – турист. У парках місцеві часто розкладають скатертини й перекушують. Чув десятки запрошень пригоститися.
У країні заборонений алкоголь. Але процвітає чорний ринок. Місцеві нерідко купують спиртне і п’ють у машині, катаючись містом.
За поведінкою громадян стежить поліція моралі. За невідповідну сукню чи відсутність у дівчат хустки-хіджаба можуть арештувати. Закохані ховаються у темних закутках парків, аби побути разом. Іноді сидять по різні боки лавок, мов чужі.
Чотири п’ятих країни – гори й високі нагір’я. В Есфахані люди піднімаються у святий день – щоп’ятниці – на гору, аби поснідати. Йдуть кілька годин. Кожен приносить своє. Усе викладають на спільний стіл і пригощаються. Було соромно, що не взяв нічого. Але всі хотіли, щоб турист-європеєць покуштував щось саме в них.
До Кенії їхав на три тижні. У столиці мене погодився прийняти хлопець на ім’я Ендрю. Коли спитав його, що привезти, відповів: “Іграшок для сиротинця”. Накупив цілий рюкзак. В аеропорту на нього звернули увагу. Спитали, скільки коштують. 100 євро, відповів. Здерли 50 євро митного збору.
Середня зарплата у Найробі – 250 доларів. Місто вважають небезпечним, туристи там не затримуються. На вулиці всі на тебе витріщаються. Знімати – ризиковано, бо можуть украсти фотоапарат.
Із Елі – братом Ендрю ходив фотографувати базар. Товариш пішов уперед. На мосту мене помітили бандюки – лускали насіння, брудні, у спортивних штанях. Поклав камеру в рюкзак. Подумав, що її в мене вже нема. Їх було кілька груп із різних боків. Підбіг до Елі, аби показати, що не сам. Заспокоївся, коли за поворотом побачив супермаркет. Там чергує охорона з автоматами. Місцевих на вході перевіряють із металошукачами, європейців – ні.
Банкомати в Кенії – це будка з охоронцем-автоматником. Холодильники Coca-Cola – обперезані 10 разів привареною арматурою. Маршрутка може їхати не туди, куди потрібно. Але водій цього не скаже. Головне, щоб пасажир сів і заплатив. У транспорті телефон в іноземця можуть викрасти навіть через вікно.
Зняв гроші в банку. Якимось чином у мене поцупили дані картки. Ввечері прийшло багато СМС: “Ліміт суми перевищений. Картка заблокована”. На другий день подзвонили з банку. Злодії хотіли щось купити в інтернет-магазині за 25 тисяч доларів. Ліміт витрат у мене був – 50.
1300 доларів заплатив за 10-денний сафарі-тур кенійськими національними парками. Одного разу жили в савані у бунгало. Сусіди ввечері вийшли пити каву. У річці побачили блискучі жаринки, які до них наближалися. То були крокодили. А потім у своєму бунгало помітили павука завбільшки з кулак. Накрили його покривалом і винесли на вулицю. Гід сказав, що він – отруйний.
Якось автобус зупинився біля невеликого села. Всі розійшлися, лишився сам. За кілька хвилин підійшов хлопець років 18 із дитиною на руках. Спитав: “Дитина потрібна?” За якийсь час повернувся із сестрою-підлітком: “А дружина?” Для кенійця відправити когось із родичів у Європу – мрія.
Здивувало, що в нібито одній із найнебезпечніших країн стільки добродушних і відкритих людей. У Найробі просто знайти нічліг через CouchSurfing. У Момбасі підійшов хлопець 25 років і запропонував безкоштовно провести екскурсію. Було дуже цікаво.
Немає правил, що брати у подорожі. Все залежить від того, куди збираюся. Перед поїздкою намагаюся вивчити кілька фраз місцевою мовою.
Вирішив пройти у Гімалаях піший маршрут, що з’єднує села навколо гірського масиву Аннапурна в Непалі. Був жовтень – пік сезону. Добралися до базового табору – озера Тілічо, 4150 метрів. Увечері 13-го пішов сніг – випав у цей час уперше за 40 років. Його було більше метра, у новинах назвали це “катастрофа на Аннапурні”. Ми рушили вниз на третій день. Передні мінялися по черзі й протоптували дорогу. Коли дійшли до села, були геть виснажені. Наступного дня дізналися, що для евакуації туристів вислали гелікоптери. Однак близько сотні людей загинули й пропали безвісти. Після Непалу подався на курси першої медичної допомоги від Червоного Хреста.
