Як закарпатська повія вийшла заміж за священика і стала святою
У житті трапляється всяке. Деколи навіть люди, яких ми вважаємо безнадійними, змінюються докорінно
Лариса була повією. Біля одного з готелів Ужгорода вона чатувала на багатих іноземців. У неї були постійні клієнти, тож заробляла собі на прожиття молодиця дуже добре. Про те, чому вона обрала таку стежку, звісно ж, не знали навіть подруги, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ»
Та якось у кафе під час святкування Дня народження однієї з подруг дівчина познайомилася з Петром. Він вчився в семінарії, готувався стати священиком.
Хлопець одразу сподобався Ларисі, і вона, застосовуючи всі свої підступні прийоми, швидко звабила недосвідченого семінариста. Невдовзі пара почала зустрічатися.
Але дівчина, для якої нове захоплення спочатку було лише грою, раптом зрозуміла, що кохає Петра. Вона вважала, що не є гідною такого хлопця, адже священик і повія не можуть бути разом. Тож, аби вберегти коханого від проблем і осуду з боку друзів у подальшому, аби він про її рід діяльності не довідався від інших, вирішила поговорити з ним.
«Треба любити не так, щоб тримати поруч когось із собою, а знайти в собі сили відмовитися від близької людини заради її щастя. Любов – це не ланцюги, любов – це свобода», – переконувала себе дівчина.
Звичайно, сповідь видалася важкою. Почуте дуже не сподобалося Петрові. Але він не поспішав розривати стосунків, йому хотілося дізнатися, чому вона обрала для себе таку стежку.
«Мій батько був людиною жорстокою, часто бив і мене, і матір. Особливо після того, як випив. Найчастіше з усіх чомусь перепадало мені, – почала розповідь дівчина. – Він вважав, що я старша дитина і повинна дбати про менших. Тому, коли щось накоять маленькі братики, він брав ремінь і шмагав мене по спині. Деколи усе тіло було в рубцях. Часом діставалось мені по голові і пляшкою. Одну з них розбив мені на чолові, рана була така, що довелося їхати в лікарню зашивати. Медикам я змушена була казати, що винна сама, мовляв, впала на сходах. Я не тримала на нього зла, бо він добре забезпечував родину. Їздив на заробітки і купував нам усе, що ми хотіли. Я мала гарну одежу, багато іграшок. Коли він був тверезим, поводився нормально. Але якось із ним трапилося нещастя. На лісозаготівлях в Росії на нього впало дерево. Від отриманих травм батько помер на місці. Мати дуже побивалася і завжди казала, що винні ми, діти, адже якби не наші голодні роти, йому б не довелося їхати на чужину за гіркою копійкою. Після його смерті вона дуже змінилася, стала замкненою в собі і не надто за нами доглядала. Мені тоді було всього 10 років, Ігорю – 5, а Богданові трохи більше року. Ми жили бідно. Мати, яка раніше ніколи не працювала, влаштувалася в кафе офіціанткою і почала серйозно випивати. Я дуже хотіла допомогти їй фінансово і вже в 11 років із глухого села на Рахівщині возила в Тячів на ринок продавати городину, яку давала нам бабуся. Одежу часто-густо ми доношували за старшими двоюрідними братами та сестрами, мама рідко коли купувала нам щось нове.
Після закінчення школи я вступила до університету. Мені, можна сказати, поталанило, що на державне замовлення, бо хоч за навчання не треба було платити. Але грошей на те, щоб поїсти, оплатити проїзд, щось купити, мені ніхто не давав. Отже, я знала, що мушу сама їх заробити».
На очах Лариси з’явилися сльози. Петро розумів, що їй важко і болісно говорити про той епізод, коли вона вперше спробувала заробляти своїм тілом.
«Спочатку я підробляла ночами прибиральницею, писала вечорами іншим реферати, – продовжувала оповідку дівчина. – На канікули не їхала додому, доглядала за хворою бабусею. Грошей заробляла небагато, але вистачало і собі на найнеобхідніше, ще й рідним на подарунки. Тішилась тим, що отримаю диплом, стану вчителькою і матиму стабільний заробіток. Думала, що після уроків займатимуся репетиторством, адже це також дохід, і поставлю на ноги Ігоря з Богданом, допоможу їм теж вивчитись. Але раптом дізналася страшну звістку – у мами виявили рак. Потрібні були величезні гроші на операцію, а в мене їх не було. Я дуже плакала, побивалася. І якось до дівчини, яка жила зі мною в гуртожитку, прийшов знайомий. Він був надзвичайно заможним, але постійно зраджував дружині. Фактично моя однокурсниця була його коханкою. Денис одразу накинув на мене оком. Ми сиділи в кімнаті, розмовляли, і я розповіла, чому така засмучена. Він не втішав мене, нічого не радив, просто запропонував гроші… в обмін на ніч кохання. Спочатку ідея мені здалася огидною. Я навіть уявити не могла, як то можна собою торгувати. Та він наполягав і переконував, що моя згода стане спасінням для мами. Тож я погодилась. Усе відбулося швидко і він, дізнавшись, що я незаймана, дав мені вдвічі більше, ніж пропонував перед тим. Після того чоловік сам знаходив мені клієнтів, із якими доводилося ділити ліжко. Поступово до такої роботи я звикла. Уже не було настільки бридко, просто в душі була пустка. Ніби все вигоріло. Я втомлювалася, не висипалася і закинула навчання. Тому після другого курсу з університету мене виключили. А грошей на лікування було все мало і мало. Незабаром я стала нецікавою Денису, тож шукати чоловіків для платних утіх довелося самій. Тоді я гадала, що це – єдиний варіант заробітку. На щастя, мама вижила. Я таки її врятувала, але себе, на жаль, згубила».
Історія гріхопадіння Лариси настільки розчулила Петра, що він твердо вирішив, хай буде що буде, а дівчину він не покине, казав, що нею керували благі наміри і благородні бажання. Просив єдине – більше ніколи не продавати своє тіло. Незабаром Лариса знайшла роботу – влаштувалася продавцем у магазині. Заробляла дуже мало, але знала, що більше до минулого життя вона не повернеться ніколи.
Через рік Петро одружився з нею. Його висвятили і він отримав духовний сан та прихід у одному з сіл області. Лариса поновилася на навчання і закінчила університет. У вихідні вона почала проводити з дітьми уроки релігії. Навіть після того, як у неї народився син, продовжувалася займатися благодійністю – відвідувала сиротинці та будинки пристарілих, разом з волонтерами возила нужденним гостинці. А згодом вони з Петром взяли на виховання з дитбудинку маленьку дівчинку, яку покинула мати.
Прихожани дуже полюбили Ларису, називали її святою. Вона дійсно стала прикладом людяності для багатьох… І тільки вони з Петром знали гірку правду… і те, з чого саме починався її шлях до цієї святості.
Думки з приводу
Щоб з’ясувати, як церква ставиться до подібних випадків, ми звернулися за коментарем до протоієрея Василя Мандзюка:
– Бог всемогутній, саме Він здатний змінювати людину, дає силу, мудрість. Насправді таких випадків у житті багато. Тож цей мене зовсім не дивує, – наголосив він. – Дівчина пізнала, що таке погано, тому вона вміє цінувати те, що є добрим. І Бог допоміг їй стати на іншу стежку.
Подібний випадок, до речі, описано і в Біблії, коли Христос пробачив грішницю і навіть не дозволив закидати її камінням, врятував від смерті. Ісус знайшов оптимальний і, я би сказав, геніальний вихід, сказавши: «Хто з вас без гріха, той нехай першим в неї кине каменем». У той же час жінка щиро каялась і плакала, омиваючи ноги Спасителя сльозами, витираючи волоссям, натираючи дороцінним миром. Її попереднім ремеслом було задоволення, вона знала, чого варті так звані «радощі життя», але справжню, нерозмінну радість знайшла лише після знайомства з Сином Божим. Вона розуміла, що Той, перед ким вона знаходилась, прийняв її і допоміг обрати нове життя. Він сказав: «Прощаються їй гріхи численні, бо багато полюбила… Більше любить той, кому прощено більше». Загалом проблема прощення чи непрощення була завжди важливою, в усі часи і у всіх народів.
Але Господь милосердний, він знає потреби всіх нас, саме Він і допоміг розвитися прихованим чеснотам жінки, що стала дружиною священика. Не дарма кажуть, що любов творить дива. І тут ми бачимо не лише приклад любові Божої, але й земної, яка підштовхнула реальну людину до конкретних змін.
А як може пояснити ситуацію фахівець, який оцінює, діагностує і вивчає поведінку та розумові процеси? Чому дівчина, що вела, м’яко кажучи, неправильний спосіб життя, кардинально змінилася? Коментує психолог Руслана Тимко:
– У неї з самого дитинства був комплекс жертви і бажання бути коханою, комусь догодити. Спочатку помирає батько, який перед тим часто бив її за найменшу провину, далі вона хоче бути корисною матері та молодшим братам, їде в чуже невідоме місто, аби заробити, хоч сама ще є дитиною, – наголошує Руслана Тимко. – Потім, коли захворіла мати, вона так само прагне сама її рятувати, не звертається до благодійних організацій, до родичів, не бере в банку кредит, а шукає гроші і робить це в такий спосіб, який пропонує їй малознайомий чоловік. Далі вона догоджає всім забаганкам клієнтів і, познайомившись із семінаристом, її увага переключається вже на нього. Щоб завоювати його прихильність і кохання, починає життя з нуля. Тепер насправді вона продовжує також догоджати іншим – нужденним, сиротам, стареньким одиноким людям. На жаль, Лариса ніколи не думала про себе. А що добре їй? Як хоче від життя вона? На панель дівчата ніколи не йдуть просто так. У кожної з них є психологічна травма і винні в цьому часто близькі люди. Виховуючись у простій багатодітній сільській родині, скоріш за все, вона змалечку була недолюбленою. Більше того, на неї, як на старшу дитину, мати вірогідно звалювала власні обов’язки – догляду за іншими дітьми. При цьому чоловікам здається, що жінка, яка займається проституцією, дарма одержує гроші. Тому жриць кохання представники сильної статі в більшості випадків не поважають. Навіть ті, які охоче користуються їхніми послугами. І любов до сексу тут зовсім ні до чого. То – лише один із придуманих чоловікам міфів про повій. Адже більшості з них зовсім не хочеться думати, що жінка ділить із ними ліжко тільки через гроші. Лариса ж насправді відчувала психологічну потребу бути приниженою і понад усе хотіла заслужити на любов. Навіть коханому вона сказала, що заради його щастя готова відмовитися від власного. Їй на той час дуже потрібна була порада кваліфікованого спеціаліста. Але, сподіваюся, зараз вона навчилася любити себе і є дійсно щасливою».
Як би там не було, а сам факт того, що колишня повія зараз користується повагою багатьох людей і робить добрі справи, свідчить про те, що усі ми можемо змінюватись, головне – аби ці зміни були на краще.
Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
