Москаль: «У нас із 560 мостів 178 в аварійному стані, їх треба латати»
Геннадій Москаль розповів 112.ua про проблеми Закарпаття, оцінив криміногенну ситуацію в країні та пояснив, чому не варто чекати на повернення Криму і Донбасу найближчим часом.
Про Закарпаття
– Чим Закарпаття відрізняється від інших регіонів України?
– Багатонаціональністю. У кожної національності свої звичаї, традиції, менталітет, історія. У нас багато змішаних шлюбів. Тільки в адміністрації у нас працює близько 70 осіб зі змішаних шлюбів. Деякі “великі політичні діячі” написали президенту, щоб мене зняли з посади, тому що я беру на роботу тільки угорців. Хоча ст. 24 Конституції чітко говорить про те, що не може бути привілеїв і не може бути обмежень за національністю, расою, релігійними переконаннями тощо. Ми беремо професіонала чи людину певної національності? Мені це нагадує 1933 рік, коли євреїв не можна було брати на роботу в державні структури, а якщо німці погано жили, то це тому, що їхні хліб і ковбасу з’їдали євреї. Приблизно такого змісту заява – повна нісенітниця, але тим не менш на нормальних людей це не діє, а на закарпатську “вату” це може подіяти.
– Що впливає на розвиток регіону?
– По-перше, віддаленість – 800 кілометрів від Києва. По-друге, лісистість – 54% лісів, більше половини в області. Якщо в середньому сільське населення по областях становить 30%, то у нас 63%, а якщо взяти ще у високогірних районах, то всі 80%, де райцентром називається селище міського типу. Закарпаття дотаційне на 76%, ми заробляємо на 24%.
– Чим заробляєте?
– Промисловістю, сільським господарством. Але землі тут мало, у нас немає великих агрохолдингів і фермерських господарств. Якщо і є, то вони в основному вирощують яблука, груші, сливи.
– Як з бюджетом на 2018 рік?
– Дуже погано. Ми тяжко закрили минулий рік, нікому не винні, але закрили в січні. В цьому році було дуже важко, тому що Кабмін якщо і ухвалює бюджет, то змінювати правила гри під час бюджетного процесу дуже небезпечно. Чому ми так важко закінчуємо 2017 рік? Нам недорахували 409 млн грн.
Як сказав Черчилль, державний діяч думає про майбутнє, а політик про те, як би наступного разу виграти на виборах. Так у нас думають голови сільських рад, маючи достатньо повноважень і щодо оренди, і щодо надання людям права викупу землі, щоб живі гроші надходили до бюджету, і щодо сплати податку з житлової площі. У нас є такі будинки, що господар сам не знає, скільки в нього кімнат. Ми в одного були – нарахували 66 кімнат. Вони оподатковуються від певної площі квартири або будинку, а голови сільських рад встановлюють або нульову ставку, або 0,001%. Земля, на якій розташована комерційна нерухомість, оподатковується дуже великим податком. Але голови сільських рад нічого з цього не використовують. Вони, буквально сидячи на грошах, при тому, що це передбачено бюджетним кодексом, переживають про те, що люди скажуть на виборах. От і все! Він буде сидіти голий-босий-голодний, і діти в садках голодні, і вихователі без продуктів харчування, але головне, щоб люди сказали: “Це хороша людина, треба її ще раз обрати”. Тобто це “тримання за крісло” створює нам проблеми в сільських населених пунктах.
Ми це дуже яскраво побачили під час проведення декомунізації. Коли давали селищним, міським сесіям чотири місяці, щоб перейменувати вулиці, ніхто пальцем не поворухнув. Потім три місяці давали одноосібно голові села, селища або міста – ніхто пальцем не поворухнув. Їхня аргументація: “А що скажуть ті, хто працює у Росії?” “Ленін – нехай буде Ленін. А кому він заважає?” тощо. Але вони добре прочитали, що в кінці написано: “Після цього терміну глава обладміністрації зобов’язаний перейменувати всі вулиці”. Зобов’язаний! Якщо їм давали право, то тут уже – зобов’язаний. “Вас призначають, а нас вибирають. Повинні подобатися людям”. Ну я їм і понадавав таких вулиць, що їм не дуже сподобалося, але вже все, поїзд пішов, і моє розпорядження може скасувати лише Президент, Кабмін чи Адміністративний суд.
Могли самі перейменувати нейтрально або як захотіли. Ну який внесок Крупської у розвиток Закарпаття? Про її існування ніхто не знав, тому що Закарпаття стало частиною СРСР тільки 1946 року, до цього тут радянської влади як такої не було. 36 вулиць було названо на честь Валентини Терешкової, хоча наше законодавство прямо вказує, що не можна ім’ям того, хто ще живий, хай там який внесок він зробив, називати вулицю. Перейменували не тому, що вона великий діяч комуністичної партії, не тому, що вона депутат Держдуми і голосувала за від’єднання Криму, а тому, що вона жива і хай живе на здоров’я, та не має права згідно з українським законодавством бути в 36-й раз увічнена. І коли я в селі питав, хто така Терешкова, майже ніхто не міг відповісти. Але жага ще раз потрапити на посаду робить людей політично сліпими.
– До весняного водопілля готові?
– Як сказати… на сьогодні – ні. Але готуємося, всі сили кинуті, всі резерви, які є. Все залежить від кліматичних умов. Іноді починається танення снігу і одночасно починаються зливи, за день випадає місячна норма опадів. Змивається все – вода йде, забирає залишки вітролому, повалених дерев і з такою великою кінетичною енергією несеться, що тут ніхто не встоїть.
Ми сподіваємося на Бога, але сподіваємося і самі на себе. У першу чергу потрібно зміцнити дамби. Якщо відбувається перелив дамби, тобто вихід води на загат, то підтоплює сільськогосподарські угіддя, сіножаті, пасовища. Це не страшно, тому що люди іноді затримували сніг, щоб ґрунти набирали більше вологи. Але коли вода підходить до житлових будинків, доріг, мостів – це проблема. У нас і так з 560 мостів 178 в аварійному стані, їх треба латати.
– Як з дорогами в регіоні? У вас були амбітні проекти
– Були, але потрібні гроші. Те, що ми могли нашкребти з обласного бюджету, районних бюджетів, ми взяли. Зараз ми чуємо переможні крики уряду, що на дороги виділили 11 млрд грн, і в мене вже виникає певний дискомфорт, коли я спілкуюся з місцевим населенням. Запитують: “Чому не ремонтуєте нашу дорогу?” Я кажу: тому що немає грошей. “Як? Я чула по телевізору, уряд сказав – 11 млрд гривень на дороги. А де гроші?” Я кажу – в уряду і питайте. Нам з тих 11 млрд виділили 218 млн. А минулого року ми взагалі не отримували ніякої допомоги від центрального уряду, обходилися засобами від перевиконання плану митниць. Сьогодні від перевиконання планів митниць є указ на дороги лише загальнодержавного значення, міжнародні, територіальні – їх у нас 904 км, а решту 6 тис. потрібно ремонтувати за 218 млн. Ось і порахуйте.
– Як на Закарпатті з криміналом?
– Ні, у нас спокійно порівняно з іншими регіонами України.
– Контрабанда, мафія на Закарпатті є?
– Та ні, все, що раніше возили фурами, я швидко прикрив. Я всі ці схеми знаю і прикрив їх через спецслужби Угорщини. По-друге, там стоять рентгени. Так, контрабандисти їх обходили, ми знайшли ту зміну (угорських прикордонників, – ред.), половину посадили, половину відправили на сербський кордон. З сербського кордону всіх забрали сюди. У них суворо, у них кримінальна відповідальність. У нас вези 10 фур, 30 фур – адміністративна відповідальність. Це повна маячня, нагорі цим не хочуть займатися. Адже люди купують і платять гроші. А від цього ніхто не застрахований, тут як хочете: з Запоріжжя, з Білорусі, Прибалтики одна й та сама схема – у запасне колесо, в обшивку, десь під сидінням, в особистих речах. Це було і за СРСР. Потрібно запровадити кримінальну відповідальність, і це трохи спаде, але заповнити всі тюрми цими сигаретчиками …давати якісь виправні роботи, умовні терміни, великі штрафи, застави. Це міжнародний злочинний синдикат, я один прикрив, але пройде максимум рік, і він відновиться – знайдеться хтось розумний. Возять, носять, через зелену зону, але скільки носить максимум два ящики, і то з десяти вісім відбирають прикордонники або самі кидають, коли тікають від правоохоронців. Але щоб там був великий заробіток або щоб цим завдавали великого економічного збитку… Це корумпує митників, прикордонників, правоохоронців – ось проти чого треба боротися. А перемогти це адміністративною відповідальністю неможливо. Ще адвокат в суді розбирає справу річної давності, а його вже 40 разів на кордоні затримали – ну конфіскували, ну оштрафували і що? Чхав він на той штраф. Чому держава нічого з ними не робить, з тими ж євробляхами? Я не кажу про те, що люди бідні, а машина потрібна. Але це все привозиться зі Старої Європи в Словаччину або Угорщину, а він її привіз сюди, тому що утилізувати її там коштує удесятеро більше, він краще віддасть її за 300 доларів. Говорять про фото- і відеофіксацію: що ви з цим зробите – скоро кожен другий буде на євробляхах, як ви власника встановите?
Про Донбас і Крим
– Чи є сенс в законі щодо реінтеграції Донбасу?
– З моєї точки зору, я як людина, яка там працювала, можу сказати: у нас була “нормандська четвірка”, був Мінськ-1, Мінськ-2, Мінськ-3, результату це не дало. Девіз Мінська – “Альтернативи немає”, але я прихильник того, що не можна переписати Біблію, Тору і Коран. А Мінськ переписують із урахуванням нових викликів. Росія не в найкращому стані, вона завжди поступалася Україні економічно та за рівнем життя. Дуже красиво в Москві, як у нас в Києві, дуже красиво в Санкт-Петербурзі, як раніше було красиво в Донецьку. В областях там злидні несосвітенні. Та ще до того ж такий спосіб життя: впав паркан – нехай лежить, виріс бур’ян – нехай росте, хату не побілено. Тобто деградація притаманна завжди була. Коли я працював у Сєвєродонецьку, там є таке Мілове, і по центральній вулиці поділ: правий бік – Україна, лівий – це …, можна ходити то на один, то на інший. Іноді прикордонники можуть затримувати, але я так зрозумів, що ні одна, ні друга сторона з місцевим населенням впоратися не може. І коли ми приїжджали, весь базар забитий росіянами, тому що у нас дешевше – одяг, продукти харчування. Офісні працівники приїжджали на обід до кафе. Я їх питав, чому вони не їдять у себе, – кажуть, що “дорого, тут у вас дешевше”. На тему Донбасу вони не говорили – відразу замикалися, а також на будь-які теми. Тема Донбасу для них табу: вони боялися, або дорожили роботою, або боялися того, що потім російська влада їм заборонить в’їзд.
Я в реінтеграцію мало вірю. З якої причини? По-перше, на тлі падіння економіки і санкцій рейтинг Путіна 85-70% стоїть на місці тільки через пропаганду війни на Донбасі, через Крим. Кримчани вдячні, що їхні сини не вмирають і не воюють за Україну і так далі, і що символ російської слави Севастополь був і став російським, і це нашій владі треба було передбачити.
Колись Ющенко влаштував святкування Дня українського Чорноморського флоту. І я, як представник президента в Криму, був на святкуванні. Якщо там від сили було 30 осіб – уже добре. Коли було святкування Дня російського флоту – мамо, скільки народу! Приїжджали звідусіль – весь Крим, Севастополь, з інших областей. Яблуку ніде було впасти – це сотні тисяч людей, як два Майдани в самий пік разом узяти. Я був, коли святкували разом, йшли два флагмани, один під українським, інший під російським прапором, і там вже люди не дуже розбиралися, де український, де російський – все було спільно. Це ще при Кучмі було, він намагався маневрувати між Росією, Європою і США.
Було видно, що підтримки немає, і я звертав на це увагу керівництва країни. Скільки вовка не годуй, все одно буде дивитися в бік Росії. Сьогодні ми говоримо “ми повернемо, ми повернемо”, а чи захоче населення Криму повернутися? Частина – так. А частина – ні, а ті, хто виїхав з Криму, майже 90% повернулися назад.
Тому в мене немає оптимізму ні щодо цього закону, ні щодо мінських або нормандських форматів.
Є оптимісти, а я в цій ситуації песиміст, тому що я бачив настрої людей. Там люди розділені на три категорії: люди, які щиро люблять Україну, і ця справжня щирість, прихильники Новоросії, чи то “ЛНР”, чи то “ДНР”, говорити з ними (жестами показує, що нема про що, – ред.) … ну і треті – це прихильники і фанати, ультрас Путіна. З ними неможливо говорити, це змарнований час – когось переконати абсолютно неможливо. І, на жаль, прихильників України порівняно з прихильниками Новоросії і Путіна – явно не на нашу користь. Якщо зміниться пропорція, то все зміниться на Донбасі, а поки не на нашу користь.
Я сам з території, яка була окупована за пактом Молотова – Ріббентропа (Чернівецька область, – ред.): у 1940 р. у кожне село першими заходили радянські політпрацівники. Вони говорили з кожним, переконували, з’ясовували, хто, що, як. Їхнім завдання було переконати місцеве населення, що прийшов не ворог.
Сьогодні така ситуація на Донбасі, і нам потрібно приймати ці реалії. Коли я очолював обладміністрацію в Сєвєродонецьку, там працювали 95% людей, які втекли під час штурму Луганської ОДА. Вони як втекли в самій кофтині, так і жили. У Луганську в них залишилося все майно, машини, квартира, батьки, родичі – все там. Відпускати їх туди я категорично заборонив: їх закриють, а ми потім будемо чекати, доки їх обміняють. Перше питання у них було “Ну коли ми повернемося в Луганськ?” І що їм відповісти? Чим краще ми працюватимемо, тим швидше прискориться цей процес?
Про злочинність
– А як ви загалом охарактеризуєте криміногенну ситуацію в Україні?
– Дуже погано. Ви ж бачите, що якщо щось і розкривається, то дуже рідко. Як кажуть, будь-яка кримінальна справа перспективна: є перспектива потрапити до суду, або потрапити в архів. Сьогодні справи потрапляють більше до архіву, ніж до суду.
На сьогодні обвалився ринок зброї. Сьогодні пістолет, автомат, гранатомет – купити можна що завгодно, за смішні гроші. З цим проблем немає. Як і нема питань з тими, хто буде його використовувати, – є ті, хто воював. І не потрібно народжуватися кілером – їх такими зробила війна. Деякі приходять в сім’ї і повертаються на роботу, а деякі формують з такого ж оточення, як вони самі, злочинні групи, і у деяких областей з цим дуже великі проблеми. У нас цього немає. Крали і в найкращі часи – у когось велосипед, у когось квартиру пограбували або вівцю вкрали. Але так крадуть скрізь. Я маю на увазі, що територія Закарпатської області сьогодні контролюється, немає розгулу злочинності, як у деяких регіонах, районах або окремих населених пунктах, де злочинці взяли гору, а не поліція. Тобто злочинці керують поліцейськими, а не поліція їх виловлює. Порушено сам баланс. В природі має бути баланс. Повинен бути баланс між поліцією і криміналітетом. Поліція повинна робити так, щоб баланс не був порушений. Але є регіони, де поліція після всіх чисток, люстрацій і реформ слабка, там просто залишилися працювати ті, яким нікуди йти, вони не пристосовані до іншої роботи. Вони і до цього не пристосовані, але в цивільному житті вони просто пропадуть.
Ось і все: порушення балансу призвело до різкого сплеску злочинності, але найстрашніше не те, що не розкриваються замовні, тяжкі злочини, не створення озброєних злочинних груп. Проблема номер один, з мого погляду, – небувале зростання наркоманії, яке ніхто не міг передбачити, і з нею ніхто не бореться. Швидше за все, її кришують з боку правоохоронних органів. А на наркотики потрібні гроші. Всі кажуть, що наркомани з родини беруть, але сім’я не супермаркет: можна взяти на місяць, два або три. А далі? Далі йдуть грабувати, інакше він просто не заробить грошей на чергову дозу наркотиків, а без дози ця людина ніхто, і їй прямий шлях до летального результату.
Сьогодні в Україні цього не розуміють, що через п’ять років виправити ситуацію з наркоманією буде неможливо.
– Як змінити цю ситуацію? Чи можемо говорити про те, що відбувається певний відкат – спочатку розвалили УБОЗ, а тепер створюють аналог?
– Зміна влади не говорить про те, що з кожною владою зникає злочинність: зникли чиновники – зникли корупціонери і так далі, бандити, шахраї, кишенькові злодії, наркомани, викрадачі машин, квартирні злодії, можна перераховувати до безкінечності. Їм абсолютно все одно, хто сьогодні у вищому політичному керівництві нашої країни. Пішов Кучма, прийшов Ющенко – всі бандити залишилися, їх ніхто нікуди не прибрав, вони професію (на оперативному сленгу називається “забарвлення”), так от, вони не змінюють свого забарвлення. Прийшов Янукович, а бандити залишилися ті самі. Відбулася друга революція – бандити залишилися, а розігнали міліцію. Тобто все, баланс порушено. Так, можна створити нові підрозділи, та можна все зробити – але де взяти людей? Ті люди, яких образили, вже не хочуть повертатися. Сьогодні тисячі, а може вже і десятки тисяч колишніх співробітників міліції працюють в Росії. Тому що там на вагу золота непитущі, порівняно з російськими поліцейськими, набагато грамотніші, набагато професійніші, з аналітичним складом розуму, з логічним мисленням, інтуїцією. Тому там колишні співробітники “Беркуту”, “Сокола” та інших підрозділів, які були в системі МВС, співробітники карного розшуку та працівники відділу з боротьби з наркотиками один одному дзвонять і кличуть. Там все дають – і житло, і зарплати, тільки працюй і працюй за своєю спеціальністю.
– Як Ви ставитеся до легалізації зброї?
– Явно негативно. Наш народ ще не готовий, ми повинні ще дійти до цього. Скільки людей сьогодні з депресією, з психічними розладами – Україна у цьому відношенні не з найбільш благополучних країн. Скільки зброї сьогодні нелегальної привезли із зони бойових дій. Якщо хтось хоче, щоб українці перестріляли одне одного, а решта сиділа у в’язниці, нехай це робить. Я категорично проти. Є любителі зброї, але зброя має бути у того, кому держава надала таке право, а простому громадянину це не допоможе захиститися абсолютно. По-перше, основне питання: чи зможе людина вистрілити в іншу людину, яка ніколи не була на фронті, не служила ні в армії, ні в органах, – чи вистачить сміливості, якщо ця людина законослухняна? На 90% ні. Друге питання: чи не перекочує ця зброя від законослухняного громадянина до тих, кому не те що зброю – рогатку довірити не можна. Ми ж не хочемо бачити такі сцени, як в США. Можна назвати ще 20-30 факторів, де ми ще до цього не дозріли. Можливо, це буде, але не через 10, не через 20 років. Можливо, колись Україна прийде до того, що ми станемо законослухняними, ми перестанемо пити горілку літрами, перестанемо обкурюватися, ковтати синтетичні наркотики. На жаль, сьогодні ситуація в Україні така, що зброю треба забирати у того, хто має її нелегально. На жаль, поліція ці функції не виконує.
Розмовляла Тетяна Святенко
