У чому унікальність нашої діаспори в Америці. Дорожні нотатки закарпатського письменника
Мандруючи Сполученими Штатами Америки й Канадою в рамках літературного туру, я мав нагоду відвідати Український Національний Музей у Чикаґо.
Ця установа, що має довгу традицію й надзвичайно багаті архіви, цікава під кожним поглядом, але кураторка музею – пані Марія Климчак – звернула мою увагу на одну особливу експозицію. Присвячена вона події, про яку в Україні ми мало знаємо, і я пишу ці рядки, щоби бодай якось виправити цю прикру ситуацію, пише День.
Адже йдеться про подвиг. Виявляється, у 1933 році Чикаґо приймало Всесвітню виставку – одну з тих, які щороку відбуваються в різних точках планети (в рамках одної з них було споруджено Ейфелеву вежу в Парижі – такий нюанс підкреслює важливість і престижність події). Виставка називалася «Століття поступу», й мала засвідчити бурхливий прогрес Чикаґо, яке в ті роки було третім найбільшим містом планети. Площа експозиції зайняла 427 акрів, участь у ній взяли більшість світових держав, представивши на огляд публіки власні павільйони.
Українська громада Чикаґо, об’єднана навколо доктора Сіменовича (його ще називали «Сіменсом»), вирішила представити на Всесвітній виставці й український стенд. Ясна річ, одразу ж запротестувало посольство СРСР, але мерія міста погодилася дати дозвіл на розміщення українського павільйону, якщо місцева громада зможе його оплатити. Йшлося про шалену на той час суму – понад 20 тисяч доларів лише на будівництво, і це під час Великої Депресії, коли зарплатня людей не перевищувала кількадесят центів!
Для збору коштів українська громада Чикаґо поширила світом таке оголошення: “Українці! Америки, Канади, Бразилії та інших заморських країв! Трапляється велика історична нагода помочи нашим братам в ріднім краю! (…)Всі цивілізовані народи світу беруть участь, Український нарід мусить показати свою національну життєздатність, і це він може осягнути тоді, коли український нарід візьме участь у Всесвітній виставі… Ми хоть народ без власної держави, але Американці трактують нас, як державницький народ…Це був би непростимий національний гріх перед Рідним Краєм і перед нашим грядущим поколінням, якби ми не взяли участи”. І гроші таки вдалося зібрати, хоча більшість людей робила невеличкі, та все одно вкрай відчутні для сімейного бюджету внески – по 25 центів.
В українському павільйоні були зали, присвячені історії й культурі нашого народу, там відбувалося чимало заходів – концертів, вечорниць, з неймовірним успіхом там виступили національний хор і танцювальні колективи. Високе мистецтво презентувала персональна виставка Олександра Архипенка – було виставлено 44 скульптурні роботи майстра. Під час Всесвітньої виставки відбувся й світовий конкурс краси (нині ми б його назвали «Міс світу»), а перемогла на ньому українка – Марія Любас. Крім цього, під час виставки мерія Чикаґо проголосила 19 серпня Українським Днем. Вхід в Український Павільйон коштував кількадесят центів, але потрапити туди можна було й безкоштовно – якщо прийти у вишиванці. Всього наш павільйон відвідали 1 800 000 людей!
Варто наголосити, що Український Павільйон був єдиним, який не спонсорував уряд (адже України не існувало). До слова, полякам того року так і не вдалося поставити свій павільйон – в часи кризи не змогли зібрати потрібну суму, хоч і мали власну державу. Це лише підкреслює унікальність цього визначного здобутку української діаспори. Вдумаймося: під час Великої Депресії, в рік, коли в Україні косив жнива смерті Голодомор, переважно бідна українська діаспора спромоглася нагадати цілому світу про існування окремого українського народу – і зробила це на високому організаційному рівні.
Історію про цей – без перебільшення – подвиг закордонних українців треба пам’ятати й поширювати.
Андрій ЛЮБКА
