Закарпатський історик розповів про таємниці Замкової гори в Ужгороді
Це було у ті для когось лихі, а для мене – блаженні дев’яності, призабутої вже перехідної доби, коли життя було ще собачим, але закони – вже вовчими. Чесній людині у такі часи вижити практично неможливо. Відтак особисто за себе я зовсім не переживав.
Я відігравав у власному житті лишень епізодичну роль. Проте якщо брати моїх знайомих, то не всі вони погоджувалися на епізод, багатьом кортіло головної ролі.
Якою є закарпатська пральна машинка, – від письменника з гумором
Тому про більшість з них уже доводиться говорити у минулому часі. Інколи мені навіть здається, що така моя доля – утримуватися від власного життя, аби мати можливість колись розповісти про життя інших. Такий собі вічний свідок. А свідком бути значно краще, аніж підозрюваним. Не кажучи вже про звинувачуваного. Хоча і свідки у наш час не люблять довго жити.
Коли я вкрай вже заплутався в усіх цих ролях, вирішив вступити на юрфак, що був тоді наймоднішим факультетом в нашому університеті. Перед його випускниками відкривалися найясніші перспективи. Бо незнання законів не позбавляє від відповідальності. Зате знання – запросто. Багато випускників легко влаштовувалися у бізнесі або у структурах, що наглядали за бізнесом. Врешті-решт це було практично те саме. Не бідував ніхто.
Спершу юрфак містився у колишньому будинку політичної освіти – поруч будинку обласної влади. Престижнішого місця в Ужгороді просто не існувало. І все ж близьке сусідство з владою діяло на студентів якось аж надто розбещуюче. Тому факультет зрештою перемістили на Замкову гору, де, правда, теж колись сиділи владні графи Другети, але то було так давно, що вже забулося. Факультет розмістився у колишній вчительській семінарії, якою свого часу завідував А.Волошин. Щоправда, у радянські часи там чого тільки не перебувало, проте світлий дух наших просвітителів міжвоєнної доби все одно нічим витравити не змогли. Ми швидко відчули і на собі його потужний вплив. Ми почали мріяли про те, як запровадимо замість диктатури пролетаріату диктатуру закону і бачили себе лицарями у білих штанях на білих конях. Ужгород під нашою опікою мав перетворитися на Ріо-де-Жанейро, стати найбільш правовим містом світу. Та досить швидко я втямив, що у ті часи боротися за правову державу можна було виключно неправовими способами, щораз самому наражаючись на кримінал, ходячи лезом бритви. І, звичайно, зберігаючи сувору таємницю. Бо не тільки гроші люблять тишу. Право полюбляє її ще більше. Що-що, а мовчати я ніколи не вмів. Тому з юриспруденцією у мене не склалося. Там би я мав ходити з постійно зашитим ротом, переповненим таємницями, якими ні з ким не можна поділитися. Як напише потім Дмитро Кремінь:
І можна все життя прожити мовчки
І гоголем проїхати-пройти,
Замки великі та малі замочки
Пани із замків вводять на роти.
Замок на моєму роті завжди тримався дуже погано. На мені взагалі з дитинства усе горіло: сандалі, штани, майки. А замок на роті – то взагалі не для мене. І знаю же, що буде гірше, та дарма… нічого не можу вдіяти з собою. Тож мені краще там, де можна язиком як помелом. Я вчасно чкурнув з юрфаку, моїм однокурсникам поталанило менше. Подальші новини про них справді нагадували кримінальну хроніку. Один з них став суддею, був призначений вести процес, який затіяли між собою два місцеві крутелики. В результаті цього десять років отримав… сам суддя. Бо не вмієш – не берись. Інший, ставши слідчим, відпустив на волю злодія, який незабаром його самого і пограбував. Третій став жертвою внутрішньої вендети у прокуратурі – не до того клану примкнув. Четвертого просто зробили цапом-відбувайлом, навісивши на нього гріхи цілого управління. З п’ятим взагалі не зовсіям зрозуміло, що сталося, його просто знайшли мертвим у власному розкішному кабінеті. Діагнозу ніхто не дошукувався, просто зупинилося серце.
Таким чином, з юриспруденцією у мене так і не склалося – на щастя для нас обох. Тому склалося із життям. Можливо, я від самого початку був запланований провидінням для того, щоб вижити і поділитися усім, що знаю і про що лише здогадуюся, з цікавими до того. Правда, і це я роблю хай не із замком на роті (він там просто не тримається), але із гачком, який час від часу відкидається, а потім знов лягає у петельку. Так надійніше.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
