Де в Ужгороді була маленька Сицилія, урядували кримінальні авторитети і мафія
Де знаходиться серце Ужгорода? Ні, не на площі Поштовій неподалік від мерії. Мова йде не про те серце, яке постійно розбивають, а про душу міста, яку насправді ніхто не бачить, але енергію якої відчувають усі, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Так, це історична частина столиці Закарпаття і сучасна площа Корятовича. Де ж можна почути всі новини, де можна зустріти давнього друга, де можна купити найбільше продуктів, вирощених руками наших земляків. Звісно, що на ринку. Власне торгівля на Корятовича кипіла з давніх часів. Недарма її «останки» залишилися до сьогодні і Зелений ринок насправді такий же древній, як і сам Ужгород (до речі, редакція закарпатської газети «НЕДІЛЯ» також знаходиться на площі Корятовича).
А чи відомо вам, що площа у різні часи мала кілька назв, однією з яких була Галькова. І назвали її так не на честь якоїсь Галі, а через те, що колись вона була вкрита щебенем, або, як кажуть на Закарпатті, галькою.
Отже, здійснимо екскурс у минуле. І допоможе нам історик Йосип Кобаль.
У своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий» він детально описує, як перероджувалася площа, яких зазнавала змін у різні періоди.
«Навпроти колишнього торговельного дому «Легіо» розкинулась найдавніша площа міста – Корятовича, – стверджує дослідник. – Свою назву вона отримала у міжвоєнний час на честь відомої історичної постаті – подільського князя, володаря Мукачівського замку Федора Корятовича».
Але ж князь насправді ніколи не жив в Ужгороді, не має до міста зовсім ніякого відношення. В Ужгороді було багато не менш визначних постатей, але все-таки багатолюдну територію у центральній частині міста назвали на честь одного з господарів «Паланку». Єдине, що пов’язує його з Ужгородом, так це те, що жив Корятович у той період, коли сучасна столиця Закарпаття отримала законне право на проведення ярмарків, утім це зовсім не є його заслугою. Зараз, до речі, так само нерідко перейменовують вулиці, керуючись при цьому не зовсім зрозумілими принципами.
Але як народжувалася ринкова площа?
«Із 1380 року Ужгород, завдяки старанням його володарів – родини Другетів – отримав від короля Угорщини з династії Анжу Людовика І Великого право на проведення щотижневого ярмарку, котрий припадав на четвер. Цей ярмарок став традиційним і проводився у місті аж до радянсь-ких часів. На початку ХV століття у травні в Ужгороді проводився вже і загальнодержавний, або Великий ярмарок. Пізніше кількість великих ярмарків зросла до шести, а наприкінці 1780 року імператриця Марія-Терезія спеціальним наказом надала місту право проводити ще два загальнодержавні ярмарки: на день святого Георгія і напередодні дня Катерини (24-25 листопада). Таким чином, Ужгород у минулому мав вісім великих ярмарків і кілька тижневих (звичайний – у понеділок, традиційний – у четвер і свинний – у середу). Звичайно, не всі ярмарки проводилися на цій площі, проте найдавніші, як свідчать письмові джерела, проходили саме тут. Не дивно, що у ХVІІ столітті одна з вулиць (частина площі) так і називалася – Ринковою. Коли у 1691 році описали жителів міста, то на Ринковій вулиці конскріптори зафіксували всього вісім будинків з одного боку. Її мешканці, за винятком двох, були вільними міщанами. Інша, більша частина площі, власне і служила місцем проведення ярмарків», – запевняє місцевий історик.
Ці ж події, що стосуються періоду Дугетів (1317-1691) та площі Корятовича, описує й інший дослідник Роман Офіцинський у книзі «Екскурсії Ужгородом».
«Площа Корятовича, в минулому Галькова, є найдавнішою в Ужгороді. Це – головна його торговиця у середньовіччі, – наголошує пан Роман. – Від площі Корятовича відходило декілька вулиць, про які йдеться у одному з найдетальніших інвентаризаційних описів міста 1691 року. На вулиці Вовняній (нині Духновича), яка вела до вулиці Замкової (Капітульної), проживали переважно ремісники і дворяни. Назву вулиця отримала від вовняних ярмарків, які там проводилися від середньовіччя аж до першої половини ХХ століття. Інша вулиця – Ринкова – у ХVІІ столітті вважалася частиною сучасної Корятовича».
Також, за його словами, у 1567 році в Ужгороді взагалі нараховувалося всього 38 дворів і населення складало 200-300 осіб без урахування замкового гарнізону.
Крім того, Йосип Кобаль вважає, що до початку 1860-х років (а неофіційно – й пізніше) частину площі Корятовича називали Гальковою. Вона прилягала до лівого берега Малого Ужа й дорожнє полотно замість звичного сьогодні асфальту чи бруківки було зі щебеню, який наносила туди вода.
«Тут знаходилися чоботарський і кушнірський ряди. Їх наприкінці 1840-х років перенесли на лівий берег Малого Ужа, справа від сьогоднішнього пішохідного мосту. Після цього центральну частину площі тривалий час не забудовували. У 1853 році її оточили живоплотом і засадили деревами, перетворивши на сквер. Згодом, у 1861 році, коли австрійські урядники покинули місто, парк почав занепадати, перетворився, особливо вночі, на небезпечне місце, куди не радили ходити чи їздити нікому», – запевняє історик.
Тобто у центрі міста була така собі маленька злочинна Сицилія, де могли вбити, пограбувати, побити. Навіть не віриться, що уже в ті часи тут були кримінальні авторитети і урядувала мафія, яка не боялася покарання, бо могла відкупитися від відповідальності. Але ж злочинці не дарма обрали собі це місце, адже тут у всі часи кипіла торгівля, а значить – «крутилися» гроші. Тож хто з торговців не встиг, поки не стемніло, покинути ринок, міг стати жертвою бандитів. Крім того, у ті часи у сутінках Ужгород ще не освітлювався, тож під покровом ночі вершити чорні справи було легко. Хоча сьогодні вуличне освітлення не є перепоною для скоєння злочинів і їх набагато більше, ніж у ті далекі часи становлення Ужгорода як торговельного міста.
Тож яка доля була у площі Корятовича далі?
«На початку 1860-х років, коли політичне життя дещо активізувалося, площу перейменували на честь зачинателя угорського руху за реформи Іштвана Сечені. Нарешті у 1882 році міська рада упорядкувала площу, вибрукувавши її річковою галькою, – продовжує екскурс у минуле Йосип Кобаль. – З цього часу вся її територія почала знову використовуватися для проведення державних і тижневих продовольчих ярмарків».
Ще одна важлива деталь. Нині на Корятовича є зупинка для транспорту. Здавалося б, вимога сучасного життя. Але ж ні. Подібна зупинка була там і раніше, ще більше ніж 200 років тому. Щоправда, слугувала вона стоянкою не для автомобілів, а для фіакрів, оскільки тоді маршрутками та таксі служили кінні екіпажі. Поруч, до речі, знаходився колодязь із водою, якою постійно змивали площу, щоб не було відповідного запаху від тварин. І мили тоді місто набагато частіше, ніж зараз.
Ужгородці ж, які жили неподалік, все одно постійно скаржилися місцевій владі на бруд та сморід. Особливо багато непотребу залишали по собі торговці після ярмарків.
Невже менталітет закарпатців за кілька століть не змінився зовсім? Крім того, у 1861 році так само, як і тепер, у місті було багато безпритульних собак.
«У самому кінці площі, там, де вона впритул наближалася до берега Малого Ужа, між річкою і єпископським фільварком, знаходився так званий Малий ринок. Оскільки продавали там сало, м’ясо, хліб (як правило, у сплетених із очерету наметах), то біля кожного стола м’ясника чатували на «здобич» собаки, які не давали проходу покупцям, – розповідає пан Йосип. – Після великих ярмарків вулиці Ужгорода ще у кінці ХІХ століття були дуже брудними й захаращеними сміттям. Та це й не дивно, адже в той час вони підміталися всього раз на тиждень березовими віниками бригадою із шести осіб (тоді роботу прибиральників виконували три жінки, двоє дівчат і двоє чоловіків, що звичайно було замало). Сміття днями, а то й тижнями захаращувало вулиці, підворіття, надаючи місту зовсім непривабливого вигляду. Облаштування площі, наведення ладу перередусім на Малому ринку розпочалося у 1899 році. Саме тоді місто вирішило придбати в єпископа частину саду, що прилягав до площі, й збудувати там торговельні павільйони. У 1904 році за проектом ужгородського архітектора Йожефа Суханека павільйон збудували. Проте не всі бажаючі могли розміститися в дев’яти приміщеннях, а тому частина з них і надалі продовжувала торгувати на площі. Але, звівши торговельний павільйон, місто вирішило ще одну давню проблему, а саме – припинило функціонування водопою для корів, який протягом багатьох десятиліть заважав мешканцям центральної частини міста. Берег Малого Ужа від залізного мосту поблизу сьогоднішнього хімфаку УжНУ і до лазні «Квасна вода» (там знаходився ще один дерев’яний міст) виклали камінням, а територію між берегом і тротуаром міський садівник (така посада в Ужгороді з’явилася у 1904 році) почав використовувати для вирощування квітів, які продавав потім у квітковому магазині на сьогоднішній вулиці Волошина».
Після того, як у місті змінилася влада, змінилося й життя. Чехи внесли багато коректив у будні ужгородців. Вони зробили для міста дуже багато корисного. І, безумовно, новації не оминули й площу Корятовича. Передусім на ній одразу ж з’явилася нова вивіска. Однак не тільки.
«У травні 1921 року площу, як і майже всі вулиці, нова чехословацька влада перейменувала, – продовжує вражаючу подорож минулим Йосип Кобаль. – Із того часу і до листопада 1938 року, коли місто згідно з рішенням першого Віденського арбітражу, знову відійшло до Угорщини, площа носила назву Корятовича. І в міжвоєнний період, аналогічно до передвоєнного часу, тут проводилися традиційні ужгородські ярмарки. Водночас площа перетворилася на осередок громадського політичного життя міста. До речі, ці заходи не завжди були мирними, а інколи навіть трагічними».
Варто згадати й про ще кілька знакових деталей. Із кінця ХІХ століття на площі працювала друкарня Сейкеля – Іллеша, 18 липня 1920 року тут відбувся мітинг з нагоди передачі американськими українцями синьо-жовтого прапору закарпатцям, 17 жовтня 1937 року пройшов 15-тисячний Всепросвітницький з’їзд, а у 2001 році міська рада прийняла рішення про встановлення на площі Корятовича пам’ятника Президенту Карпатської України Августину Волошину, який відкрили у 2004 році, щоправда, на набережній Незалежності. Також на площі багато старовинних будівель, кожна з якої має свою окрему історію.
Отже, площа Корятовича багато разів перероджувалася, змінювала назви, пережила разом з ужгородцями багато періодів піднесень та спадів, аж поки не стала такою, якою ми знаємо її сьогодні. І хочеться, щоб у майбутньому вона була тільки кращою, аби розвивалася, оновлювалася, осучаснювалася, як і все місто, яке ми так любимо.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net
