Сімнадцять років няньчився з сільськими коровами та індиками замість того, щоб носити на руках кохану жінку і дочку
Мати запевняла незнайомку: «У нас в роду всі були рудими, навіть коти»
Ранкова прохолода пірнула у відкрите вікно невеликого сільського будинку. Фіранка, погойдуючись, накрила собою фігуру сплячої людини, полоскотала товсті веснянкуваті щоки і погладила вогненно-руді кучері. Поруч сопів рудий кіт. На стіні дрімав ситий комар, – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Ідилію порушив шум із сусідньої кімнати. Огрядна жінка в нічній сорочці до п’ят пробасила:
– Веніамін! Ти навіщо їжака в кімнату запустив?
Веня відчинив очі:
– Колючка втекла?! Мамо, це не їжак, а вагітна їжачиха, бідолаха звалилася в канаву!
– Подумати тільки, якась Колючка йому дорожча за рідну матір! У мене ж міг статися інфаркт! Вона півночі тупала і фиркала – я думала, що у нас під будинком завелася нечиста сила. А вранці я її прийняла за капці, ти ж знаєш мій зір. Тепер доведеться лікувати ногу, а раптом – інфекція, гангрена, ампутація?! У мене дві пари нових туфель на високих підборах, з однією ногою вони мені знадобляться, як ти думаєш?
– Ма, – Веня наморщив чоло. – Ти, як завжди, все перебільшуєш!
– Так, – вона опустилася в крісло. – Маму слухати необов’язково! А я тебе, між іншим, до двох років грудьми годувала і ночей не спала, кар’єру закинула, але ж могла стати балериною! І нема чого посміхатися, поки у мене не з’явився ти, я була, як тростинка! Всю себе синові присвятила, і ось вона – подяка: все по-своєму, все наперекір… ти міг стати видатним біологом, вченим зі світовим ім’ям, але… вибрав професію ветеринара у глухому закарпатському селі!
– Ма, не сердься, – Веня тричі поцілував її в пухку щоку. – Я люблю життя, а не науку про нього! Я тобі зараз таке покажу!
Він надів капці, переплутавши лівий і правий місцями, і в одних трусах помчав у двір, відсунув нижню дошку похиленого ґанку і дбайливо дістав картонну коробку. Його обличчя сяяло, очі блищали від ніжності, а губи розтягнулися усмішкою. Піднявши величезні плечі, Веня увійшов до кімнати.
Мати сиділа біля вікна:
– Ну і над ким ти там вже трусишся?
– Ма, це новонароджені мишенята… вони сплять, лапки в складочках… потягуються уві сні! Хочеш погладити?
Жінка гидливо скривилася:
– Тобі 40 років! Я мрію про онуків, а не про гризунів! Скажи мені правду… Може, тебе цікавлять чоловіки?
– Ні, – Веня зніяковів. – Просто я не вмію спілкуватися з жінками, я їм не подобаюся.
– Як це не подобаєшся?! Пам’ятаю, в студентські роки ти зустрічався з дівчиною. Правда, я її жодного разу не бачила! Такий красень! – мама почала нахвалювати сина. – Великий, добрий, борщ варити вмієш! Ах, якою ти був дивовижною дитиною! Гаразд, дай-но на мишей твоїх хоч гляну!
Веня надів навиворіт спортивні штани, задом наперед футболку і, посадивши собі на плече кота, пішов готувати сніданок. Мама дбайливо збила подушки, виявивши під ними пакетик з арахісом і книжку «Чи легко бути жабою?». З подивом знизавши плечима, вона вигребла з-під ліжка купу зім’ятих шкарпеток, витягла закупорену майонезну баночку з зеленим жуком, вивудила свій мереживний бюстгальтер, який чомусь постійно намагається приховати кіт, викотила гантелі і вже було зібрався вбити на стіні комара, але передумала і, відсунувши штору, шепнула:
– Лети вже, – потім, з благанням глянувши в небо, додала: – Господи, зглянься над моїм недолугим сином!
Після сніданку, жінка з забинтованою ногою влаштувалася в гамаку, а Веня насипав у годівниці пшоно і горіхи – для птахів і білок. За хвірткою багатоголоссям загавкали собаки.
– До тебе прийшли, – похмуро повідомила мама. – Не переплутай пакети! Індича печінка – для тебе, а обрізки і хрящі – для твоїх собак! Минулого разу їм дуже поталанило!
Повернувся Веніамін в супроводі незнайомки, що притискала до грудей хом’яка.
– Вибачте, у Вас сьогодні вихідний, але мені сказали, що на дому Ви теж приймаєте, причому без- коштовно – мовила гостя.
– Ех, малюк, – заголосив Веня, схилившись над маленьким пацієнтом. – Що трапилося?
– Дверима прищемило, – відповіла жінка, не зводячи пильного погляду з ветеринара. – Я Вас таким і уявляла!
– Цікаво, продовжуйте, – втрутилася мама.
– Бачу, у Вас сім’ї немає, – продовжувала жінка.
– М-мм, як сказати, – пролунало з гамака. – Колючка, багатодітна миша, рідкісні комахи, кіт і зграя вуличних дворняг, а ще дикі білки зі своїми бойфрендами.
Жінка зробила глибокий вдих:
– Справа в тому, Веніаміне, що у Вас є дочка! Їй 17 років, вона така ж вогненно-руда, як Ви, і теж обожнює тварин. Її мати, з якою у Вас колись був швидкоплинний роман, зараз в лікарні, в комі… у дівчинки нікого немає, я її сусідка. Розумієте, вона вагітна, вже сім місяців!
– Господи! Нарешті ти почув мене! – гучно вигукнула мама, насилу вибираючись із гамака.
А далі додала:
– Веню, збирайся, ми їдемо зараз же! Подумати тільки, я – бабуся, скоро стану прабабусею! Знаєте, у нас в роду всі були рудими, навіть коти! Дитину виростимо! І їжаченят, і мишенят, і хом’яка Вашого «на ноги» поставимо!
Жінки розговорилися, а Веня… Веня їх не чув. Він згадував далекі ночі, сповнені любові і захоплення, її довге волосся, що пахнуло квітами, і заливистий сміх – вона сміялася над ним, а він любив її… та так і не зміг забути.
Вона була найкрасивішою дівчиною на факультеті: весела, струнка, гостра на язик, завжди в оточенні подруг і шанувальників. А він – рудий, незграбний мамин синок, що не вживає спиртного і складає іспити на одні п’ятірки. Вони ніколи не спілкувалися, тільки іноді, коли зустрічалися поглядами, він опускав очі, а вона посміхалася.
Веніамін би ніколи не наважився підійти до неї або, боронь Боже, виявляти знаки уваги, якби не нещасний випадок під час літньої практики: коли човен з дівчатами перекинувся і на весь пляж пролунав відчайдушний крик їхнього викладача:
– Хто знає, як робити штучне дихання?!
«Начитаний» Веня знав все! Він схилився над її блідим обличчям і припав ротом до її напіввідкритих губ.
Через якийсь час вони почали зустрічатися. Весь курс гудів – а як же інакше, адже він врятував їй життя! Та й як він може подобатися – височенний товстун, відмінник, який на перервах жує мамині бутерброди і не має свого авто!
А він писав їй вірші і, як пушинку, носив на руках… заплітав їй коси, вечорами масажував кожен пальчик її втомлених ніг і гуркотів ні світ, ні зоря, на кухні, готуючи до її пробудження млинці з домашнім сиром і чашечку чаю з імбиру, апельсину і м’яти. Вона сміялася і дозволяла себе любити, ласкаво називала Веню незграбним ведмедем, жартома перераховувала веснянки на його обличчі і гладила його яскраво-руді кучері.
Іноді вона «йшла в загул» з колишніми друзями-подругами і кілька днів не давала про себе знати. Веня ревнував, але не показував і тільки з головою занурювався в книги. Одного разу він прийшов до неї вранці без попередження – з букетом ромашок і золотим перснем у оксамитовій коробочці. Вона не відразу відкрила двері, була здивована, неуважна і весь час намагалася його випровадити, посилаючись на погане самопочуття і безсонну ніч.
Він вирішив піднести їй подарунок за чашкою ранкової кави. Зайшов у ванну кімнату, щоб вимити руки… І раптом побачив повне корито води та мокрий верстат для гоління. Кров прилила до його обличчя. Він зрозумів усе! Так ось чому була безсонна ніч! Вона була не одна. Невідомий коханець встиг поголитися його бритвою і зникнути за кілька хвилин до його появи!
«Який же я дурень! – промайнуло у нього в голові. А я одружитися хотів! Так я їй не потрібен, вона мене і не любила ніколи!»
Веня мовчки взувся і, стримуючи себе щосили, сказав:
– Не буду тобі заважати – відпочивай! Вибач, що потурбував!
Він грюкнув дверима, не давши їй сказати ні слова. Наступного дня оформив академку і поїхав жити в порожній сільський будинок свого покійного діда. Мама, так і не дочекавшись пояснень, переїхала з ужгородської квартири до нього. Так і почалася кар’єра сільського ветеринара.
– Веніаміне! – вигукнула мама, – Жваво переодягайся… і не забудь зачесатися – ми їдемо до твоєї дочки!
…Минуло три роки. У гамаку хропіла мама, загорнувшись у теплу ковдру. Двері будинку відчинилися і на ганок вибіг чарівний вогненно-рудий малюк із котом під пахвою. Його юна мама вибігла слідом:
– Веню, обережно на сходинках!
– Мій коханий хлопчику, ти прокинувся, – пролунало з гамака, – йди до мене, мій апельсинчику. Тільки кота залиш! Цей маніяк знову потягнув мій новий мереживний бюстгальтер! Як ви думаєте, де він був? На паркані! Сусід дядя Ваня знайшов його у себе в малиннику і вирішивши, що такий розкішний розмір може бути тільки у мене, повісив на наш паркан!
Із яблуні на всіх поглядала прудка білка, в годівниці клювали добірну гречку синиці, а з вулиці долинало нетерпляче собаче багатоголосся.
У будинку було тихо. Веніамін відкрив очі і зі щасливою посмішкою зарився обличчям у золотисте волосся, розметане на сусідній подушці. Він обняв жінку і поцілував ледве помітний шрам на її засмаглому плечі. Вона повернула до нього своє обличчя і тихо прошепотіла:
– Ну годі вже!
– Ніколи собі не пробачу! Осел я справжнісінький! В мою «начитану» голову і прийти не могло таке, що та злощасна бритва просто звалилася в ванну з водою, що ти не спала тоді через сильний токсикоз! Я стільки пропустив! Я сімнадцять років няньчився з сільськими коровами та індиками замість того, щоб носити на руках тебе і дочку! Добре, що ти захворіла… адже я міг тебе втратити назавжди і правди б не дізнався ніколи, але ж думав про тебе… Бог знає що!
– Ти можеш ще все надолужити! До речі, млинчиків із сиром хочеться. Чуєш гавкіт за хвірткою – твої чотирилапі друзі прийшли, можеш і їх млинцями нагодувати, а то все – хрящі та обрізки! – вона засміялася.
Веня схопився і, підхопивши її на руки, закружляв, зацілував, притиснув до себе міцно-міцно! Потім дбайливо опустив на ліжко, а сам надів навиворіт спортивні штани, задом наперед футболку, взув капці, переплутавши лівий і правий місцями, і відправився на кухню готувати недільний сніданок для всієї родини.
На сонячному ґанку дочка, тримаючи на руках веснянкуватого кучерявого хлопчика, показувала йому дивного фіолетового жука в майонезній баночці, а поруч на підвіконні лежала книжка «Про що мовчать бурундуки?».
Вікторія ЛУКІНА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
