Як юнак гасає Ужгородом в шортах навіть зимою при мінус 10
Шалений заряд адреналіну, відчуття драйву та вибух незабутніх емоцій. Щоразу після зустрічі поглядом із Максом чомусь у голові виникали такі асоціації, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Хлопця, який навіть взимку при мінусовій температурі їздить без майки в одних шортах на велосипеді вулицями Ужгорода, завжди супроводжують здивовані погляди перехожих. Відчайдух не звертає на це уваги, він просто насолоджується улюбленим заняттям, смакує життя з кожним подихом і робить те, що приносить йому задоволення.
Познайомитися з ним хотілось давно. І от ми домовилися на 18 годину зустрітись на Православній набережній.
«Нарешті його розпитаю, як він не мерзне у морози, – думав про себе я. – Напевно, любить холод».
Я прийшов заздалегідь. Коли подивився на годинник, була 17.59.
«Запізниться», – майнуло в голові.
Але в ту ж мить здалеку почув тріщання велосипедного ланцюжка велотріалу. Так. Він їхав. Він просто мчав. І звідусіль за ним спостерігали. Навіть ті, хто бачить його щодня. Хтось відкривав рот від подиву, хтось усміхався, хтось захоплено плескав у долоні, а хтось вигукував: «Супермакс!». Проте юнак цього всього не помічав, та й до такої реакції давно звик.
Він підлетів до мене, наче вітер. Глянув на годинник і сказав: «Я пунктуальний. Прийшов вчасно».
Справді була рівно 18 година.
Одразу ж спитав, як ставиться до того, що своїм виглядом шокує перехожих.
«Дійсно, на мене реагують дивно, – почав розповідь Макс. – Найчастіше реакція буває негативною. Кажуть, що я, м’яко кажучи, не в своєму розумі. Хоча насправді висловлюються набагато в жорсткішій формі. Однак є й чимало таких, хто ставиться до мого захоплення позитивно, часто навіть пропонують мені власний одяг. Найчастіше так роблять бідні, навіть безхатченки. Вони найбільш щирі, щедрі і добрі. Хоча самі доношують чужу одежу, але й нею готові поділитися… такі моменти розчулюють. Дехто знімав із себе речі і простягав мені. Інші ж лише кажуть, щоб я одягнувся, що на мене навіть дивитись важко, бо їм самим стає холодно».
Максиму Верешу 17 років. Він дуже комунікабельний і зовсім без комплексів. Ми прогулюємося набережними, а він тим часом показує найрізноманітніші трюки. То на передньому, то на задньому колесі їде, то перелітає у прямому значенні слова через якісь перепони. Його «залізний кінь» слухає господаря, наче жива істота, і покірно несе його вперед.
Раптом нас перестріває група ромських хлопчаків. Побачивши Макса, вони здалеку гукають до нього.
«Перестрибни через мене», – просить один із них. Мій новий знайомий погоджується. Малий одразу лягає на тротуар – і Макс на своєму велосипеді справді перелітає через нього. Робить він це дуже швидко і віртуозно, ніби в цирку.
Щасливі діти жваво обговорюють вчинок Макса-каскадера, якого вважають супергероєм, а ми рушаємо далі. Вирішуємо, що попрямуємо до Ужгородського замку.
Піднімаємося до фортеці через транспортний міст біля басейну. На нас дивляться всі. Максима фотографують пасажири з автомобілів, туристи. Дівчата аж трусяться, коли проходять повз нас. На вулиці ще справді холодно для того, щоб приймати сонячні ванни.
Тож мушу і я спитати хлопця, як він не мерзне. Виявляється, Максим взагалі не любить холод.
«Коли кручу педалі велосипеда, мені стає тепло,- каже він. – А ще я віджимаюся. Люди мерзнуть від того, що ведуть пасивний спосіб життя».
Замислююся. І справді, якби ми більше рухалися, нам не було б так холодно у квартирах, ми б рідше вмикали опалення і скільки грошей ми б заощадили на комунальних послугах. Ми багато сидимо за комп’ютерами чи просто з телефонами руках. А скільки часу багато хто з нас проводить на дивані перед телевізором. А потім люди починають нарікати на погане самопочуття. Взагалі хвороби опорно-рухової системи вважаються захворюванням сучасності. Тих, хто мало рухається, переслідують викривлення хребта, сколіоз, а згодом остеохондроз. Варто додати ще й цілий букет хвороб від неправильного харчування, адже закарпатська традиційна їжа є хоч і смачною, але зовсім нездоровою. Скільки ж у нашому меню лише жирного, гострого, копченого та смаженого. А скільки газованих напоїв та фастфуду чи не на кожному кроці. Ще років 20-30 такого не було. Людині ж треба бути ближчою до природи, вживати більше овочів і фруктів, які є справді натуральними й багатими на корисні мікроелементи та вітаміни.
Але повернемось до Максима.
«Я не їм солодке та люблю митися гарячою водою. Веду активний спосіб життя, – запевняє хлопець. – За комп’ютером сидіти мені не подобається зовсім. Я завжди в русі, не можу довго знаходитись на одному місці. Мені цікаве живе, а не віртуальне спілкування. Люблю природу, багато плаваю, чекаю – не дочекаюся, коли нарешті потеплішає. Але спортом як таким не займаюся. Бігаю, коли є бажання, по три години, а бажання таке виникає часто, навіть взимку. От мені й не холодно».
При цьому юнак витворяє на своєму велотріалі щось нейм- овірне.
Спеціальний ве- лосипед без сидіння у нього лише три місяці, а перший ровер мав гірський спортивний.
А загалом стріт-тріал нині дуже популярний у всьому світі. Під цим стилем катання мається на увазі трюкове катання в місті, що поєднує в собі основи класичного тріалу і паркових екстремальних дисциплін.
Ось нарешті ми й біля замку. Максим вистрибує на замковий мур і позує для фото. Поводиться він природно і розкуто, йому подобається бешкетувати.
Потім пропонує зайти всередину і там зробити кілька знімків. Але вже досить пізно, а о такій порі Закарпатський краєзнавчий музей вже зачинений.
Охорона чесно виконує свій обов’язок. Нас не пускають. Утім на Макса реагують із цікавістю. Один з охоронців аж здригається. А інший, підійшовши до нас, поглянувши на Максима, хапається за голову і два рази повторює:
– Боже, у мене вже температура!
А потім додає:
– Іди, хлопче, одягнися, бо замерзнеш.
Але юнак тільки посміхається. Цікаво за ним спостерігати… Та й навіть не за ним самим, а за людьми, які ніяк не можуть збагнути, чому він не закутаний у теплу куртку так, як вони.
Багато хто, коли бачить здорову людину, яка активна, яка має гарне тіло, не радіє за хлопця, а навпаки, заздрить йому. У декого починається зворотна реакція, мовляв, чому він виділяється, чому поводиться не так, як усі. Юнака вважають диваком, але його це тільки тішить.
Біля замку Максим знову починає робити свої витончені трюки і зовсім не поспішає додому. Повз нас ідуть дівчата і задивляються на нього. Одна з них на набережній Незалежності, де завжди багатолюдно, пропонує йому навіть бутерброд… відкусити. Видно, то його знайомі, адже він жартома каже їй: «Лягай, я перестрибну через тебе». Проте вона відмахується, мовляв, лише недавно забрала з хімчистки пальто і не хоче його забруднити. Макс пропонує їй свою футболку, та вона все одно не погоджується.
Але хлопець не переймається, він і далі весело щебече мені про своє. Каже, що чекає, коли зазеленіє все довкола, бо зараз усюди сіро, немає листя на деревах, розповідає, що працює будівельником, що йому дуже подобається працювати з сантехнікою і гіпсокартоном, але найбільше до снаги трощити стіни перфоратором, зізнається, що сили в нього багато і що завжди почувається бадьорим.
Дійсно, його розповідь захоплює й надихає. Утім ще більше вражає він сам, адже живе не так, як усі, ламає загальні стереотипи, виділяється з-поміж тисяч інших, не боїться змін і легко йде назустріч новому й незвіданому… Він – не просто яскрава особистість, а настільки яскрава, що робить світлішим весь світ довкола себе.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
