Що з нами не так: меланхолія за російськими соцмережами, кремлівськими телеканалами та передвиборчий сезон
Не знаю, як ви, але я, коли бачу в новинах інформацію про результати чергового соцопитування, завжди скрушно зітхаю. Бо знаю: знову чекає розчарування. Взагалі-то неважко робити політичні прогнози в Україні, треба просто вибирати найгірший варіант – і він справдиться. Бо так хочуть українці.
Наприклад, цього тижня Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати опитування українців про квоти на українську мову на радіо й телебаченні. І виявилося, що квоти підтримує лише третина українців (33%), а проти виступає аж 43%! Тобто виходить, що Україні довелося пережити дві революції, стати жертвою агресії Російської Федерації, щоб нарешті замислитися про власну ідентичність і культуру й почати кволо підтримувати рідну мову, але українці проти цього! Вдумайтеся: проти не Кремль чи Будапешт, а 43 відсотки українців! – пише День.
Далі – більше. На четвертий рік війни, що забрала життя понад десяти тисяч українців, призвела до втрати територій та стала причиною зубожіння народу й девальвації гривні, третина українського народу досі не розуміє, хто ж саме розпочав війну, а 15% вважають винною Україну! Манкуртом, рабом чи просто хворим треба бути, щоб у час смертельної загрози звинувачувати свою власну державу у розв’язанні війни проти шовіністично-фашистської імперії?
Культурна деколонізація також зустрічає в Україні значний опір. Майже половина (44 відсотки) українців виступають проти заборони російських телеканалів, а значить – сумують за кремлівською чортівнею й пропагандою, серіалів про «дєди ваєвалі» і виправдань російських воєнних злочинів в Україні й Сирії. Аж 46% наших співвітчизників не уявляють собі нормального життя без «Однокласників» і «Вконтакті». І більше половини (53%) українців не підтримують заборони окремих російських артистів і фільмів.
До речі, цьому є й пояснення – абсолютна більшість (86%) громадян України інформацію отримує з телебачення, яке вже давно перетворилося на олігархічний засіб маніпуляції й одурманення населення. Інтернет і соціальні мережі слугують джерелом інформації тільки для чверті наших співвітчизників, газети не набрали навіть десяти відсотків – усього 8,1%. Зрештою, що чекати від людей, інформаційну картину світу для яких формує зомбоящик?
Це соцопитування засвідчує й суттєву регіональну відмінність між світоглядом українців. На Заході більше людей підтримує квоти й виступає за заборону російських каналів, а відтак і визнає Росію країною-агресором, а чим далі на Схід і Південь – тим ситуація гірша.
Сумно про все це думати, розуміючи, що ми входимо у передвиборчий сезон. Адже видно, що самі українці – без тиску й не під дулами автоматів – готові проголосувати за більш проросійську програму партій і кандидатів. Це такий різновид національного самогубства?
Андрій ЛЮБКА
