Про унікального закарпатського вченого: з меблів у нього були ліжко, стіл і книжкові полиці
Ми зустрілися з Ярославом Мишаничем там, де вперше побачилися з його батьком – в Інституті української літератури Академії наук України в Києві. Академік Олекса Мишанич був відомим дослідником української давньої літератури, лауреатом Шевченківської премії.
Для культури Закарпаття ця постать першорядна, адже чимало його праць присвячено рідному краю. Його син, кандидат філологічних наук, пішов батьківським слідом, а нині є науковим співробітником відділу давньої української літератури. Ми говорили про відомого закарпатського вченого, доктора філологічних наук, якому 1 квітня виповнилося б 85 років, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
– Пане Ярославе, для початку розкажіть трішки про себе.
– Народився я 1973 року в Києві. Прожив тут 12 років, а після Чорнобильської аварії у 1986 році переїхав на Закарпаття. Школу закінчував у Виноградові. Там жила моя бабця. Тож я відчуваю себе і закарпатцем. Далі вступив на філологічний факультет Київського національного університету. Після університету вчився в аспірантурі і паралельно працював на різних роботах. Захищав кандидатську дисертацію з «Історії русів». З 2004 року працюю в Інституті української літератури Академії наук України.
У коло моїх обов’язків входить дослідження давньої літератури, зокрема, українського літописання – як давньоруського, так і козацького. Крім того, я взявся ще за архівну справу. Це пов’язано з батьковими паперами. Там дуже великий об’єм роботи. Одного листування, мабуть, до 10 тисяч одиниць буде.
На жаль, його листів майже не залишилось. Він не зберігав копій.
– Так що ці тисячі листів писані лише до нього?
– Так, і це дуже велике коло авторів.
– А що з його працями?
– Тато дуже старанно документував свою роботу, фактично всі закінчені наукові праці, включно з рецензіями, відгуками, замітками, опубліковані і потім увійшли в чотиритомник. Є багато ще дрібніших речей, які туди не потрапили, але я ще не визначився, чи вони того варті.
– Отже, ви професійно займаєтеся спадщиною батька?
– Коли маю час.
– А хтось ще досліджує його творчість?
– Так, одна аспірантка пише дисертацію про Олексу Мишанича як науковця. Вона вже працювала з нашим архівом.
– А чому ви вирішили упорядкувати спадщину батька?
– Ну а хто ще цим має зайнятися? Вона може так пролежати сто років і ніхто не дістанеться до неї. Тому я взявся за впорядкування епістолярної спадщини.
– Хочете видати листування?
– Видати варто все, бо це унікальна фіксація часу і людей, були б фінанси.
– Які у вас були стосунки з батьком?
– На наші взаємини наклалися родинні обставини. Я народився, коли татові було 40 років. 12 років прожили разом, а потім батьки роз’їхалися. Хоч ми жили в Києві, бачилися раз на тиждень. Я приїжджав до нього на вихідні. До останніх його днів ми спілкувалися.
– Якою він був людиною?
– Він мав непростий характер. До мене не було якихось особливих вимог, бо я був сином. Вони з’явилися згодом, коли я почав навчатися в університеті. Він був заглиблений у книжки. Нічого, крім них, для нього не існувало. Вся квартира була закладена літературою. Я коли вивозив бібліотеку до себе додому, то нарахував до ста полиць. Навіть меблів не було. Він жив в однокімнатній квартирі, дуже невдалій. Звичайний панельний дім на Оболоні. Взимку там стояв собачий холод. Я пам’ятаю, батько попросив мене з товаришем, щоб ми утеплили стіну ззовні. Ми її обшили пінопластом, але якщо батареї холодні, то це нічого не дає. Він рятувався електричним обігрівачем.
З меблів у нього були ліжко, стіл і книжкові полиці. У коридорі в такій собі радянській шафі-купе книжки стояли в три ряди. У шафах для речей у нього зберігалася література.
Батько був людиною тих часів, коли книги була валютою. І він їх збирав усе життя. У 1990-х роках, коли відмінили цензуру, а потім з’явився Інтернет, воно вже не мало сенсу. Сусідня станція метро – Петрівка, де великий книжковий ринок. Він щосуботи їздив туди і приносив торби книжок, гатив за них скажені гроші. Потім я бачив, що воно просто лежало купами у кімнаті .
– А що сталося з бібліотекою?
– Третину я відібрав для себе, частину віддав до нас в Інститут та в парламентську бібліотеку. Дещо продалося.
– Я знаю, що він збирав усі видання про Закарпаття…
– Так, ця бібліотека перебуває у Барвінку, в селі, де проживали його батьки, а згодом брат Федір. Я до неї не торкався. Попросив двоюрідного брата Андрія, щоби за нею приглядав.
– У чому його унікальність як вченого?
– Він був своєрідним містком між різними світами, поколіннями, країнами. Тато застав ще стару генерацію вчених, народжених у ХІХ столітті, і перейняв у них манеру роботи – скрупульозної, старанної, коли все від руки писали. Я коли розбирав його архів, то дивувався, як він дбайливо зберігав свої папери. Все в окремих папочках, складено, посортовано. Я вже не такий.
Хоча він був специфічною людиною, що відчувалося і в родинному спілкуванні. Сусіди вважали його жорстким.
– А в чому це проявлялося?
– Він був радше наполегливим, ніж упертим. Якщо поставив перед собою мету, то її досягав. Я бачив, як він знаходив гроші на різні видання, як спілкувався з діаспорою після здобуття незалежності України. Скільки він коштів звідти перевів, щоб видати важливі тут книжки! Він товаришував з Омеляном Пріцаком, який написав «Походження Русі». Величезні фоліанти батько правив від руки, відправляв в Америку, чекав три місяці, поки Пріцак йому назад пришле. Коректура перша, друга, третя… Це каторжна праця!
– Тобто батько займався великою редакторською роботою?
– Так, він це вмів і, очевидно, любив робити. Потрібно мати колосальну посидючість, щоб за столом сидіти як проклятий. Я коли малий був, пам’ятаю, прокидаюся, а через скляні двері видно, що в батьковому кабінеті горить світло. І в нього починало світитися о пів на шосту ранку. Він кілька годин працював, а потім ми разом снідали. Я йшов до школи, а він – в інститут.
– А крім роботи, що його ще цікавило? Були в нього якісь захоплення?
– Він любив музику, зібрав величезну колекцію платівок. Мав старий програвач «Акорд» з довгою голкою. На жаль, він їх так запиляв, що їх слухати вже неможливо. Я купив собі «Вегу» з алмазною голкою, то батькові платівки на ній просто неможливо слухати – все скрипить. Я батькові платівки колекціонерам розпродав.
– А крім музики?
– Трошки збирав марки. Залишився в мене його альбом зі старими чехословацькими марками 1930-х років.
– Він достатньо спортивно виглядав…
– Коли він переїхав до Києва, то активно займався з друзями греблею. Мали базу на Трухановому острові, на ній було три човни. В мене збереглося кілька фотографій, де вони веслують на човнах у 1961 році на фоні Києва. В останні роки полюбляв прогулюватися. На вихідні ми з ним кола намотували: практично всю Оболонь обійшли пішки, розмовляючи про всяку всячину.
– Я чув, що він мав цукровий діабет, йому ампутували палець на нозі…
– Він заробив діабет другого типу, коли працював у ВАКу – Вищій Атестаційній Комісії із захисту дисертацій. На нервовому грунті розвинулася хвороба. Він почав там працювати у 1994-1995 роках, а через рік уже мав болячку. А оскільки жив один, то ще й погано харчувався. Що самотньому чоловікові треба? Накрає хліба, сала, цибулі… Хоча вмів готувати досить непогано. Його квасолю з капустою я пам’ятаю досі.
– Він відносно рано помер – у сімдесят років.
– На жаль, заробив собі ще й рак шкіри. Дуже любив засмагати на сонці. А будинок його стояв на краю озера: дві хвилини – і ти вже на пляжі. У квітні, коли народ ще блідий, він уже ходив засмаглий. Як тільки температура підіймалася до двадцяти градусів, він брав рушник, книжку і йшов на пляж. Пригадую, приходжу до нього в неділю, а його вдома нема. Ясно: він на пляжі. От і дозасмагався.
Причому довго йому не могли поставили правильний діагноз. Він фактично згорів за місяць. Почалися втрати пам’яті. Думали, через діабет, а виявилося, що метастази вже пішли в мозок.
– Наскільки батько реалізувався як науковець?
– Мені важко сказати, бо він займався різними напрямками. То цікавився югославськими руснаками, потім видавничими проектами, далі – упорядкуванням 50-томника Івана Франка, згодом – дослідження з історії літератури. На початку 1980-х він був вченим секретарем інституту, далі – заввідділом давньої літератури. Згодом захопився дослідженнями діаспорних діячів. Чимало уваги приділяв політичному русинству, якому постійно опонував, доводячи, який це небезпечний рух для України.
– А про що ви з ним говорили?
– Під час навчання у мене виникали питання з літератури, фольклору. Коли внук з’явився у 2000-м році, названий на честь діда Олексієм, то вже батька цікавив тільки він. Приходив у гості, бавився з онуком. На жаль, малому було лише три роки, коли дід помер 1 січня 2004 року. Того самого дня в мене народилася донька. Новий рік, жінка в пологовому будинку, а я займаюся похоронами…
– Як ви вважаєте, чи належно поцінований академік Мишанич?
– Важко сказати. В наукових колах він досить відомий. Його праці видані. Залишається невідомим листування. Я просив Андрія: «Пошукай татові листи, може, вони у вас є». Бо півсотні листів від стрия Федора з 1967 по 1977 роки я знайшов. Батько тоді вступив до аспірантури, переїхав до Києва. Як помер старий Мишанич, то Федір чомусь перестав писати. А так десять років він розповідав старшому братові, що робиться вдома.
– Ви про маму нічого не розказали.
– Мама, Катерина Андрашко, працювала в Київському університеті викладачем французької мови. Вона із Олешника Виноградівського району. Далі її родина переїхала у Виноградів, де звела хату. Там жила моя бабка до смерті у 2016 року. Мама була молодша за батька на 14 років. Вона вчилася в аспірантурі в Києві і їй запропонували місце на кафедрі. Пропрацювала 15 років і отримала інвалідність, бо не витримала такого напруженого темпу. Тоді ще існували студенти-вечірники. Вона йшла до університету вранці, а потім ще й увечері аж до 23-ї. І на відпочинок лишалося 4-5 годин вночі. Тих вечірників на початку 90-х скасували…
Я пам’ятаю, як мама брала мене з собою. Той університетський жовтий корпус я вже в чотири роки знав напам’ять. З першого до четвертого поверху все облазив. Як прийшов потім туди вчитися, то наче до себе додому потрапив. Нині мама живе поруч з нами, в сусідньому будинку. Старшого сина Олексу переселив до неї, бо він уже студент медичного університету. Допомагає бабці.
– Знаю, що ваша дружина, Яна Дубинянська – відома письменниця.
– Так, Яна – кримчанка. Батьки її живуть у Сімферополі. Ми познайомилися з нею на семінарі творчої молоді в Ірпені. Мене друзі покликали: «Хочеш подивитися на письменників?» Сіли на електричку, поїхали. Там Кокотюха виступав, Пантюк…Цікаво було. Там і познайомилися з Яною.
У нас троє дітей. Яна закінчила художнє училище та факультет журналістики. Автор понад двадцяти книжок. До 2009 року працювала журналісткою в «Дзеркалі тижня». Зараз пише сценарії фільмів. Жити якось треба…
– І як уживаються двоє творчих людей?
– Буває і складно (усміхаєть-ся – авт.)
– А троє дітей – не забагато, як на наші часи?
– Та ні, нормально. Та й вони вже великі: Олексі – 17, Мілені – 14, а Еліні – 7.
Олександр ГАВРОШ, газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net
