Закарпатська співачка розповіла про Меладзе, Йолку і те, кому б із політиків хотіла заспівати
Мирослава Копинець: «Мені талант безкоштовно дістався від предків, тож я повинна рятувати душі людей»
Зараз народна пісня переживає період другого народження – відроджується все самобутнє та автентичне, а якщо вона поєднана з сучасними мотивами, то її прихильників ще більше, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Саме таким є авторський стиль виконання відомої співачки з Ужгорода, солістки Заслуженого академічного Закарпатського народного хору та переможниці багатьох музичних конкурсів Мирослави КОПИНЕЦЬ.
Під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі закарпатської газети «НЕДІЛЯ» вона розповіла про те, з ким би хотіла разом вийти на сцену, чи можна досягти успіху в творчості без грошей, яким є для неї ідеал чоловіка та багато іншого.
Пані Мирославо, який з пісенних конкурсів став стартом для вас?
Це був 2009 рік. Я тоді саме з Сергієм Барвіком-Карпатським познайомилася, який був організатором конкурсу «Закарпатський едельвейс», який щороку проходить у нас в Ужгороді і, почувши мій спів, він запросив мене виступити. Я співала одну пісню чеською мовою й дві закарпатські і стала лауреатом. Потім поїхала з ним у Київ на фестиваль «Українська родина», де теж показала гарний результат… а далі мене почали помічати. Мама, яка теж усе життя пов’язала зі співом і була вчителем музики, дуже раділа за мене. Тоді вона ще була живою. Я зрозуміла, що незважаючи на те, що мала перерву у творчості майже десятиліття, моє покликання – співати. А співала я з раннього дитинства десь до двадцяти років. Після «Закарпатського едельвейсу» я повірила себе і почалася нова сторінка моєї біографії. А ще у 2011 році я була дипломантом «Червоної рути», а в 2013 році – лауреатом по Україні.
У вас є кліп «Під дубиною». Він дуже цікавий, зовсім не схожий на кліпи інших артистів. Де ви його писали? Чи на Закарпатті є можливість зробити якісний ролик?
Так. Над цим кліпом працювали тільки закарпатці: режисер В’ячеслав Єгоров, оператори Тимофій Шмайда та Олексій Артемьєв, у ролях знімалися Микола Карпенко, Дмитро Малий, Катерина Левкулич. А режисером першогого відеокліпу з сурдоперекладом «4 воли пасу я» (2013 р.) був Євгеній Мітрофанов, стиліст – Роман Мєдний.
«Під дубиною» ми записали у 2017 році. В’ячеслав запропонував кліп зробити автентичним, із дотриманням усіх закарпатських традицій. Це мені дуже припало до душі. Ми з ним пішли на прийом до заступника тодішнього губернатора та до начальника Департаменту культури області. Їм ідея сподобалася і нам і виділили кошти. Потрібні були і хороші камери, і квадракоптери. Єгоров сам монтував кліп. Зйомки проходили в Закарпатському обласному музеї народної архітектури та побуту, у Свалявській хаті, яку свого часу до Ужгорода привіз Федір Манайло. Там ми змогли якомога точніше передати настрій і побут наших предків. Сама пісня – це історія вірного кохання між голубами. Вона сумна, але має дуже глибокий зміст. Режисер не хотів опускатися до банальності і знімати справжніх птахів. Тож ми залучили акторів, які виконували ролі в автентичних костюмах, орендованих у театрі братів Шерегіїв.
У вас багато пісень на тему кохання. Закарпатський фольклор є трохи іншим, дещо відрізняється від пісень інших регіонів України та країн, що нас оточують. Яким є ідеальне кохання закарпатської жінки?
Виходячи з закарпатського фольклору, у наших краян завжди були дуже глибокі почуття. Кохання не було поверхневим, не було фліртом. Домінувала модель створення сім’ї і подальшого спільного життя з одним партнером. Тож і в піснях все це відображено. Вони дуже реалістичні, в них показані стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, свекрухою і невісткою, зятем і тещею… Там глибока мораль, вони навчають нас із якою любов’ю треба ставитися до дітей, як потрібно стежити за словами, ніколи не вживати прокльонів. А кохання чоловіка і жінки, дівчини і хлопця на першому місці. Є пісні й про зраду, але показано її в негативному контексті, адже яке може бути щастя в жінки, коли вона зіштовхується з подружньою невірністю. Тобто, наші пісні – це моральні принципи людини, яка хоче бути щасливою у тому суспільстві, в якому живе. Це – своєрідні заповіді.
Вважаю, що саме таким і повинно бути ідеальне кохання, як змальовано у наших піснях.
До того ж, у закарпатському фольклорі присутня метафоричність, стосунки завуальовано образами. Наприклад, по телефону мені наспівала пісню Олена Поляк, яка була солісткою Закарпатського народного хору. Раніше я її ніде не чула. Зміст її трагічний. Молоду жінку, чоловік якої кудись поїхав, свекруха перетворила на дерево. Коли ж він повернувся, мати йому каже: «Зрубай цю тополю». Чоловік почав рубати, а дерево заговорило до нього, мовляв, не рубай гілки, бо це мої руки, не рубай коріння, бо це наші діти. Тоді він іде до матері і каже: «Що ти наробила. Я хочу бути щасливим зі своєю жінкою». Таких пісень у школі дітей треба вчити.
Ви були учасницею «Голосу країни». Які враження, які спогади, що можете розказати про це шоу?
Коли нас відбирали ще до ефірів, учасників було тисячі. У кожного був номер. Нам розписали, хто в який день має співати і мені прийшов лист на електронку, коли повинна була з’явитися. На попередніх прослухуваннях був присутній Костянтин Меладзе. Він справив на мене дуже позитивне враження, від нього йде надзвичайно позитивна енергетика, якийсь спокій. Коли я його побачила, навіть боятися перестала, з’явилася впевненість. Співала одну під фонограму, іншу – acapella. Це його здивувало, такі мотиви він чув вперше. Я виконувала пісні Боржавської долини. Коли він на мене глянув, одразу зрозуміла, що пройшла. Вийшла звідти як переможець і всі мене питають: «Ну що?». Відповідаю: «Не знаю», бо нам зразу нічого не казали. А далі прийшов лист, у якому було вказано, коли треба приїхати на наступний етап. Я приїхала. Це вже були сліпі прослуховування. Там усе було продумано. Я подружилася з одним із наших координаторів. Мені всі симпатизували, такий спів був для них диковинкою.
Виступала у довгій льняній сукні, шерстяних шкарпетках та постолах. Із суддями ніхто не мав права контактувати, щоб не було, що хтось проходить по знайомству. Все справді відбувається чесно.
Незважаючи на те, що шоу я покинула, після виступу зал аплодував мені стоячи. Це мене дуже приємно вразило. До того ж тренери дуже схвально відгукувалися про мою творчість.
Є такий відомий етно-гурт Enigma. Як вам їхня творчість. Чи щось співзвучне зі своєю можете знайти?
Мені вони подобаються. Але більше мені до душі Deep Forest. Це французький гурт, учасники якого фактично першими почали брати етнічні пісні з різних регіонів Африки та Європи і обробляти їх під сучасний стиль.
Я мріяла з ними познайомитися, коли у нас проходив «Поляна фест» у Свалявському районі, але ми виступали у різні дні і побачитися не вдалося. Мені дуже імпонує Ерік Муке. Сподіваюся, що колись ми таки познайомимось.
Також там був чудовий білоруський гурт Shuma. Солістка колективу Руся також збирає народні пісні і виконує їх у рок стилі.
У школі ви грали на фортепіано. Ще на якихось унікальних народних інструментах граєте?
Моя мама була унікумом. Вона чудово грала і на фортепіано, і на баяні. А я нещодавно навчилася грати на дримбі і на бубенчику деколи граю.
А якісь інструменти колекціонуєте?
Я ні. Але є в мене знайомий зі Львова Любомир Кушлик. Він акомпанував мені на Koktebel Jazz Festival. Дуже приємно, що одна зі співорганізаторів Олена Стрижевська запросила мене виступити. Так цей мій знайомий не просто колекціонує і науково досліджує народні інструменти, але ще й грає на кожному із них. За 20 років він зібрав найбільшу в Європі приватну колекцію, у якій нараховується близько тисячі старовинних музичних експонатів. Має навіть ріг тура, тварини, яка вимерла ще 400 років тому. Він видає цікавий звук, схожий на трембіту.
Під час минулого інтерв’ю ви згадали про Йолку, яка була ученицею вашої мами. Що про неї можете розказати?
Я її дуже добре пам’ятаю зі школи. Вона була дуже хорошою, щирою, доброю, лагідною. Співала Ліза завжди з душею, на сцені весь час віддавалася на повну. Вона від мене на роки два молодша. Про неї в мене позитивні згадки. Ми разом на концерти ходили, вона була солісткою маминого колективу «Джерельце» при школі №8. Мама завжди її лише Лізонькою називала. У неї був гарний тембр і співала вона чисто. Її бабка була солісткою Закарпатського народного хору, мала круте сопрано, а батько був спортсменом. На жаль, уже помер.
Я рада за неї, що стала зіркою. Сцена – це справді її шлях.
Ваша Neo-автентика – продукт нового покоління у музиці. Чому у творчості ви вибрали саме народний стиль, переплетений із сучасністю?
Десь у 2009 році я вагалася, який стиль обрати, бо в дитинстві співала в народному на різних мовах, не лише закарпатські пісні. Мама нас вчила співати і польською, і чеською, і словацькою. До чистої естради душа не лежала. Мені того було мало. Хотілося поєднати щось автентичне з сучасним. Я зверталася до декотрих музикантів, підходила до Геннадія Донецького, він сказав, що вони в такому стилі не грають, відправив мене у філармонію, мовляв там є гурт «General bass». Я запам’ятала, але чомусь довго відкладала візит. Тоді ще я працювала в театрі. Потім познайомилася з двома гітаристами і один твір вони мені зробили. А згодом я перейшла працювати в філармонію в Закарпатський народний хор і наш звукорежисер був барабанщиком «General bass». Він сам до мене підійшов і запропонував із ними співати, тобто щоб мої музичні твори вони грали в живу. На той момент Олександр Соліч вже зробив мені сучасні музичні обробки кількох пісень і вони їх чули. Я відповіла, що не просто хочу, але про це мріяла. Ми разом створили гурт «Музики», почали проводити репетиції. Колектив проіснував із 2013 по 2015 рік. Ми мали гарну програму десь на годину 20 хвилин, давали багато благодійних концертів, виступали перед військовими, були учасниками «Червоної рути» та інших конкурсів, мали запрошення навіть в Італію, але згодом гурт розпався. Отже, так я й почала працювати в нео-автентичному стилі. На сьогодні виконую ті пісні з «мінусовкою», а їх майже 20: дві в обробці Антона Дегтярьова (музикант, композитор), а 17 – в обробці Олександра Соліча (музикант, бас-гітарист гурту «Моральний кодекс», композитор).
Чи є в шоу-бізнесі людина, на яку ви рівнялися в дитинстві? Чи хотілося бути на когось схожою?
У дитинстві я здебільшого слухала словацьке Rock FM радіо. У 90-ті роки у нас з’явився канал MTV. Я тільки його й дивилася. Дуже любила рок-музику, реп, слухала, як і всі тогочасні діти, Dr. Alban, Пугачову. А от відомих вітчизняних зірок, на кого б малою хотілося рівнятися, хто б подобався якось особливо, пригадати не можу. У ті часи українська пісня не надто могла розвиватися, то була радянська доба.
На фестивалі Koktebel Jazz Festival про ваш виступ сказали, що він за характером межує з ритуальним дійством. Чим же ви так усіх вразили?
То слова журналіста, головного редактора музичного порталу «Karabas Live» Ігоря Панасова. То фестиваль сучасного мистецтва у форматі Open air, тобто проходить на свіжому повітрі. Щороку його відвідують до 20 тисяч глядачів. Там взагалі було казково: море, пляж і дуже вдячна публіка. Люди так пищали, були в захваті від нас. Дійство було просто вражаючим. Всі посідали на пісок і насолоджувалися музикою. Я співала другою, виступала більше 30 хвилин і мене слухали зачаровано. Таке там ще не чули. Пісні були різних жанрів: і веселі, і сумні балади, і соціально-побутові, і весільні. Акомпанував мені на різних давніх інструментах Любомир Кушлик. Він взагалі схожий на доброго чаклуна. Тож наш виступ дійсно нагадував магічне дійство. Глядачів було дуже багато, та й виконавці приїхали із різних країн. Враження про цей захід дуже позитивні.
Ви даєте благодійні концерти. Що підштовхнуло до цього?
Взагалі мені завжди хочеться бачити цей світ світлішим, чистішим, добрішим. Щоб між людьми було більше любові, щоб усі пам’ятали, що ми Божі створіння і повинні свою місію виконувати гідно, бо наше життя – лише фрагмент чогось цілого, яке, поки ми тут, на землі, навіть збагнути не можемо.
Якщо Христос дав дві заповіді, сказав любити Бога і ближнього, ми повинні це робити. Ми ж не тварини, щоб думати тільки про себе, а свідомі створіння. Хоча й тварини часто здатні на дуже гуманні вчинки стосовно інших. Людина ж має нести світло у світ. А ми, закарпатці, нагороджені Всевишнім і природою, і багатим фольклором. Тож це треба цінувати. А благодійні концерти – це нормально. Адже мені талант теж безкоштовно дістався від предків. І цим фольклором треба рятувати душі людей.
Ну і в дитинстві таке виховання дали мені батьки. Вони завжди говорили, що треба робити безкорисні вчинки. Батько був письменником, допомагав молодим талантам, а мама все життя працювала з дітьми, вчила їх співати.
Якщо ми вже почали говорити про добрі справи, то розкажіть, яким добрим вчинком вас розчулили інші найбільше? Можливо, це були якісь приємні сюрпризи, подарунки…
Поїздка у Вільшани. Я кинула клич у Фейсбуці, який підхопили мукачівці. Хотілося дати концерт для хворих земляків. Першим написав про проблему колишній лікар психлікарні Віталій Баранов. Я прочитала і висловила бажання поїхати в лікарню. А волонтери прочитали і миттєво організували два мікроавтобуси, запакували їх мандаринами, памперсами та різними подарунками. Враження про поїздку неймовірні. Нас тепло зустріли, нам дякували. Хоч дорога була дуже важкою, автобус застряг, але все обійшлося.
Звичайно, доброти навкруги хотілося б бачити більше.
Із ким із артистів хотілося б заспівати дуетом?
Із французьким гуртом «Deep Forest». Загалом мрію про спільний із ними запис. Творчість цього колективу мені дуже подобається. Їхній стиль називають етно-електронікою. Вони надзвичайно вдало поєднують електронне та етнічне звучання, танцювальні та чіллаут біти. Саме «Deep Forest» подарував нам такий популярний зараз музичний напрямок, як world music.
Кажуть, що на велику сцену без грошей не пустять. Це так? І чи багато капіталовкладень потребує музика?
Можна «пробитися» й без грошей… та в людини має бути не просто великий талант, але й наполегливість, цілеспрямованість, треба активно їздити на конкурси, фестивалі. Отже, гроші усе ж потрібні.
Крім того, аби щось записати, теж не обійтися без певних капіталовкладень. Не раз потрібно у чомусь собі відмовляти і шукати фінанси на творчість. Я теж так робила. Просто боялася, щоб пісні не пропали, бо носієм деяких із них була лише я. Їх передала мені мама. Якби я їх аудіо не записала, їх би ніхто не записав. Деколи для цього навіть кредити брала. Але воно того варте. Бо пісня деколи важливіша, ніж шматок хліба. Хліб ми їмо щодня, а мистецтво – вічне.
Чи є на Закарпатті улюблене для вас місце.
Так. Їх декілька. Дуже люблю Виноградово. Також мені подобається бувати у маминому рідному селі – Великому Раковці на Іршавщині, у Імстичеві. Там неймовірна енергетика. Невицький замок теж люблю. Особливими для мене є Дубки між Невицьким і Оноківцями. Туди ми з мамою на гриби ходили.
Загалом обожнюю природу. Ми з відомим фотографом Борисом Корнієнко на території санаторію «Карпати» провели незабутню фотосесію поруч із 300-річними дубами. Там вражаюча краса. Я почувалася як у казці. Такі місця неможливо не любити.
У житті дуже важливо знайти себе. Ви теж не зразу прийшли у музику. За плечима ж філфак. Що можете порадити закарпатцям, які перебувають саме в цьому пошуку. Як розкрити свій внутрішній потенціал? Чим керуватися? Як зрозуміти, чого прагне душа, а не хочуть від людини інші…
Це має бути у крові, тут нічого порадити не можна. Якщо тягне у якусь професію, до якоїсь творчості, треба йти, пробувати. Якщо зразу не виходить, можна суміщати і дві професії, поки людина не знайде те, де їй комфортно. Звичайно, це відповідально. Але бажано орієнтуватися з дитинства. Ми повинні по дітях бачити десь із 10-12 років, до чого вони мають хист і «налягати» на дисципліни, які знадобляться в майбутньому.
Ви – успішна жінка, впізнавана. Крім багатьох перемог у музичних конкурсах, ви ще й увійшли до сотні найбільш впливових людей Закарпаття рейтингу «Впливові люди. ТОП-100» від газети «НЕДІЛЯ». У чому секрет вашої популярності і чи легко бути відомою?
Зоряної хвороби в мене немає, залишаюся скромною, з людьми щира. Хоча деколи закриваюся від інших, аби вберегти душу від «плювків». Я дуже ранима, все пропускаю крізь себе. А секретів ніяких немає: аби чогось досягти, треба наполегливо працювати над собою, ніколи не зупинятись на досягнутому і постійно вдосконалюватися.
Ваша робота – це спів, життя – це пісня. А чи вдома часто співаєте? Що кажуть рідні, коли чують?
Деколи я така втомлена, що не до співу. Але все йде періодами. Коли є натхнення, співаю, але трапляються і творчі перерви. Тож натхнення в собі теж треба виховувати. Це, як прислів’я про те, що апетит приходить під час їжі. А рідні до всього ставляться з порозумінням.
Яка ваша улюблена пісня?
Сергій Рахманінов мені дуже подобається. У нього є духовні твори. Зокрема, «Богородице, Діво, радуйся» . Раїсу Кириченко люблю, пісню «Києве мій» Ігоря Шамо та Дмитра Луценка. Взагалі в Києві почуваюся дуже добре. Стильні твори мені до снаги, і не лише народні, але й авторські.
Чи є на Закарпатті такі політики, яким хотілося б заспівати, тобто сказати піснею спасибі за роботу?
Є. Це – екс-депутат Верховної Ради України Іван Бушко, колишній губернатор Олександр Ледида і сьогоднішній голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль.
А чи є такі артисти, актори чи взагалі відомі люди у світі, з якими хотілося б зустрітися за чашкою закарпатської кави чи чаю?
Звісно. Номер один – це Кіану Рівз. Для мене він ідеал мужчини і взагалі людини. Я б йому каву закарпатську поставила… і не одну.
У кожній з пісень артист щось доносить слухачеві. Що ви хочете донести до слухачів своєю творчістю?
Хочеться, щоб усі ми були добрішими, більш чуйними, справжніми, щоб дарували радість, позитивні емоції, щастя оточуючим. Хоча б своїм близьким. Наскільки це можливо, звісно, адже у всіх нас різні характери, різні темпераменти, різні потреби та світобачення. Але хоча б, щоб люди більше любили світ довкола себе.
Крім музики ви багато уваги приділяєте костюмам. Наскільки цей момент для вас важливий?
Я люблю костюми, вони в мене з’являлися поступово. За роки щось собі придумала і річ пошили, щось купила… Хотілося б перейти на більш стилізований одяг, щоб він був не повністю народний, а з елементами. Той, у якому я на Koktebel виступала, спідницю мені пошили з картопляного мішка. Я собі образ придумала, потім купила тканину, й сценічний одяг пошили. Шиють мені ужгородські швачки з Будинку побуту, дуже хороші талановиті жінки. Також зі мною працював відомий стиліст Роман Мєдний. Він робив мені образ і він вийшов таким, якою саме Роман побачив закарпатську жінку. Він слухав мої пісні, щоб краще зрозуміти моє внутрішнє єство. Наголошу, що працює цей стиліст завжди з душею і в нього це чудово виходить.
Але здебільшого над іміджем працюю сама.
У Виноградові є коледж Виноградівський державний коледж, де дівчат учать шити шкіряні вироби. Там була студентська виставка і я пригляділа собі безрукавку – кожаний лайбик і бежеву блузку. Про такі речі я давно мріяла. Я просила продати, але вони мені їх подарували.
Так саме з таких деталей потім і складається сценічний гардероб. Маю ручної роботи прикраси, буси з глини та багато інших аксесуарів.
Багато артистів беруть сценічні псевдоніми. Вам таке не спадало на думку?
Приходило і зараз приходить, але не придумала. Тим не менше, всі мене знають за маминим дівочим прізвищем, а це вже псевдонім. А що може бути краще, ніж у мене є. Адже я прославляю рід мами. У неї було чотири брати і кожен мав музичну грамоту, був дуже відомий. Один був знаменитим і на Закарпатті, і за межами краю композитором – це Павло Михайлович Копинець.
Дві його дочки теж музиканти. Ми з братами теж усі і добре вчилися, і мали музичну освіту, всі грали на якомусь інструменті. Загалом мамина лінія дуже музична.
У багатьох туристів Ужгород асоціюється з сакурами, Ужем та пішохідним мостом – мостом кохання. А з чим він асоціюється у вас?
З замком. Це – наша фортеця, яка нас досі захищає, своєрідний енергетичний щит. Жодного разу вороги не взяли його штурмом. Він – ніби наш оберіг, міст між минулим і сучасним.
А вдома слухаєте музику, дивитесь музичні телеканали? І де взагалі найчастіше черпаєте інформацію?
З Інтернету найчастіше. У Фейсбуці. Часто слухаю музику, але те, що подобається… певні гурти, етно, електроніку, рок… загалом я меломан. А музичні передачі в телевізорі зараз не дивлюся.
Чи син хоче піти вашими стопами?
Ще не знає, не визначився поки що.
Артисти – люди забобонні. То червону нитку потрібно на зап’ястя зав’язати, то всі квіти після концерту забрати. Чи є якісь прикмети у вас?
Трохи є. Хоча раніше у забобони не вірила. Але це не дурне око. Просто траплялося, що від певних людей після контактів із ними, відчувала певну негативну енергетику.
Де б у світі найбільше хотілося виступити?
У Пітсбургу в Америці. Там жив предок по лінії мами. Він був дяком. Навіть прізвище Повдякуник там простежується, бо в родині були і попи, і дяки. А раніше людям давали прізвища часто за родом діяльності. І це було фактично не так уже й давно. Тож він їздив у Америку, навчав співати церковні хори, був диригентом. Саме в тих місцях я мрію побувати. Взагалі хотілося б перенестися в ті часи, відчути дух тієї епохи, побачити той хор. Пройшли роки і зараз мій троюрідний брат Федір Копинець, він у нас у хорі хормейстер, теж став священиком, видав словник церковно-півчих термінів й поєднує спів із духовністю. І таких в роду у нас є декілька. Тобто, релігія і пісня в генах проглядаються.
Так от у Пітсбургу справді мені хочеться не лише побувати, але й там заспівати. Але зараз у мене навіть адреси предків немає. Колись була, але загубилася. Туди навіть дехто з рідних виїхав, звідти посилки присилали. Мама пам’ятала, як поїхали її двоюрідні сестри і вислали їй платтячко та сріблясті туфельки. Через комуністичний режим на Закарпатті зв’язок, на жаль, перервався. Ті мої родички зараз якщо навіть ще живі, то дуже старенькі. Знаю лише що мали прізвище Зейкан, але якщо вийшли заміж, то могли його змінити.
А от мій дідик, батько мами, Михайло Копинець, жити в Америці не захотів. Він їздив туди і привозив гроші та апельсини. У нього в Білках був свій магазин, де й продавав тропічні фрукти. Добирався до Америки на поромі. Був там кілька разів. Казав, що жити у США не хоче, бо побачив, як чорношкірий біжить за білою дівчиною і це його так перелякало, що свою жінку і дітей туди не повезе ніколи.
А от за словами мами, діти дуже любили його слухати. Коли він казав, що той хлопець був такий чорний як чобіт, йому ніхто не вірив, мовляв, як може бути людина чорною. Люди ж нікуди не їздили і звідки могли знати про таке.
Як вважаєте, за краще відпочивати після важкого трудового дня?
Лягти горизонтально, виспатися. Добре, коли міцний здоровий сон. Також мені повертає сили свіже повітря, природа.
У вашій творчості присутня якась магія Карпат. Загалом кожна пісня нагадує обряди предків і в той же час, вони актуальні сучасникам. Як вам вдається створити такий вражаючий ефект?
Завдяки чудовим авторським аранжуванням, які створив Олександр Соліч. Свої акапельні твори я пропонувала не йому одному, але поталанило працювати саме з ним. Ми познайомилися випадково, через двоюрідну сестру, яка надіслала йому мою пісню, яка композитору припала до душі і він почав над нею працювати. Коли Олександр почув мій голос, він йому сподобався. Якщо над першою піснею екс-закарпатець, відомий музикант та автор багатьох пісень працював два місяці, то інші йому вдавалося зробити за два дні. При цьому перші три твори він зробив не контактуючи зі мною, отримавши тільки аудіозапис, але далі ми все обговорювали по скайпу. Якось я відправила твори одному музиканту з Миколаєва, але він нічого не міг зробити, бо не розумів ритму, хоча пісні йому дуже сподобалися. А Олександр розуміє, бо він народився у Виногоадові, жив у Мукачеві і все наше йому близьке. Дві пісні мені надав Антон Дегтерьов. Однак він не робив спеціальні обробки, у нього були вже готові два твори, тож зробив мікс, поєднав своє із моїми піснями.
Тож найбільш ефективною є співпраця із Солічем. То треба увійти в певний медитативний стан, аби таке щось неземне невимовне створити. Ці арандування – не попса, не стандартні пісні. У них кожна нотка не просто написана, а прожита, музика підкреслює емоції, кожна пісня є не якимось набором звуків, а мелодією, що ллється із душі. Коли люди їх чують, плачуть і при цьому не можуть пояснити, чому. У цьому, гадаю, і є секрет хорошої музики та хорошого виконавця.
Саме такими родзинками я й дивуватиму закарпатців під час сольного концерту у квітні. А ще буде багато такого, про що ви навіть не здогадуєтесь.
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
