Хлорка вuпaлювaла шкiру рyк до жuвого, але тeрпiла, – як наша художниця поїхала до Греції на заробітки, де знайшла кoхaння
“Жінка, одягнута в сонце”, художниця із яскравим мисленням, надзвичайно відкрита, світла і позитивна. Тим не менше, картина її життя писалася не завжди тільки світлими барвами, – пише Місто.
Історія тернополянки Людмили Христинич-Папаянідіс чимось схожа на історію Попелюшки, адже доля її випробовувала на міцність ще з самого народження.
Вона народилася у далекому Сибіру, куди висилали неугодних системі “вoрoгів народу”. А вже потім переїхала до Тернополя, де навчалася, працювала і народила дітей.
Але розлучення, cмeрть мами, вaжка хвoрoба батька та тяжкі 90-ті “вuгнали” жінку на заробітки в Грецію.
— Не гребувала будь-якою роботою, працювала по 20 годин на день, — пригадує пані Людмила. — Мила, прибирала, доглядала за дітьми і літніми людьми. Хлорка вuпaлювaла шкiру рyк до жuвого, але тeрпiла, бо треба було вислати щось додому синочкам і татові, який згaсaв від рaкy.
Також, пані Людмила зізнається, що сісти за мольберт, як любила колись удома, і мови не було — була тільки робота з ранку до вечора. Аж після десяти років перебування у Греції вперше взялася за пензлі, щоб намалювати портрет нового знайомого Костаса Папаянідіса. Того самого, з яким її уже незабаром доля пов’яже нерозлучними узами.
І якщо історія Попелюшки весіллям закінчується, то в житті пані Людмили після весілля справжня казка тільки починається. Адже саме кoхaний чоловік, розгледівши її талант, спонукав і надихав жінку творити, став ініціатором та організатором її першої виставки. Разом вони переїхали з Афін на острів Лімнос, де відкрили художню галерею-майстерню, в якій жінка і працює.
Нині ж пані Людмила – не лише щаслива дружина, а й художниця із власним іменем, стилем і місцем у живописі. Її роботи зберігаються у музейних колекціях та приватних збірках Греції, Англії, Італії, Франції, Швейцарії, Норвегії, Австралії, Японії, Канади та Америки. Не забуває жінка і про рідний Тернопіль: два роки тому тут відбулася виставка її живопису “Кольорові фантазії”.
– Я почуваюся щасливою, коли маю змогу творити, – зазначає Людмила. – Але щоб прийти до цього, знадобився не один рік вaжкої праці.
Шлях до мрії
Жінка розповідає, що коли вона була малою, то її дня народження ніхто не святкував. Адже жили вони в таких умовах, що за щастя було просто вuжuти.
— Мій батько родом із Теребовлянщини, мама — з Монастирищини. Їх обох ще підлітками, майже дітьми, як “дітей вoрoгів народу” (а їх провина полягала у тому, що батьки їхні безвісти пропали на вiйнi!) вивезли до Сибіру. Там у нeлюдських умовах вони жили та працювали, там же і познайомилися та одружилися, там народилася і я. Пам’ятаю, як там жили: 40-градусні морози, а ми у благенькому лахмітті, наші дерев’яні бараки навесні мало не зносила повінь, а від постійного недoїдання і нестачі вітамінів у всіх була цuнгa, – пригадує пані Людмила.
Також жінка зазначає, що “віджuла” аж після семи років, коли їм дозволили повернутися на Батьківщину, а батьки пiдiрвaного в Сибіру здoров’я так і не відновили.
У Тернополі вже пішла до школи і зрозуміла, що малювання — це “її”. Тож вона відвідувала художню школу, згодом закінчила Тернопільський педагогічний університет за спеціальністю “вчитель початкових класів”. А до мольберта її тягло, мов магнітом.
— Проте поміж роботою, хатніми клопотами і доглядом за дітьми часу на малювання майже не залишалося. А коли грянула так звана “криза 90-их”, зрозуміла, що, аби прогодувати дітей, мені, як, зрештою, і сотням інших жінок у той час, доведеться вирушати на заробітки. Так я потрапила до Греції. Правду кажуть, що нема нічого постійнішого за тимчасові речі. Їхала на рік-два, а прожила там уже цілих двадцять років, – зізнається жінка.
Час звершень
У сонячній Греції у пані Людмили усе складалося далеко не сонячно, бо вона була далеко від рідних, не знала мови, і з ранку до вечора у роботі.
— Роботи не цуралася жодної, — зізнається. — Сиділа нянею з дітьми, доглядала за старенькими, працювала кравчинею, реставратором у музеї, треба було прибирати — то прибирала, мити — то мила. Власне, коли прибирала в помешканні однієї сім’ї, вони запитали мене, чи не могла б я допомогти привести помешкання до ладу ще й їхньому доброму другу. І відразу ж нас із ним познайомили: його звали Костас Папаянідіс.
І тільки згодом Костас розповів їй, що відразу звернув увагу на її власноруч розшиті джинси та футболку (таким чином вона дала друге життя уже далеко не новому одягу) – мовляв, видно, що справжня майстриня. Але коли пані Людмила за якийсь час прийшла до нього прибирати, то вони розговорилися, і виникло таке враження, ніби вони знають одне одного уже багато років.
— Проте від запрошення на каву того ж дня я відмовилася — мала багато роботи, та й узагалі якось ніяково було. Але за якийсь час ми таки зустрілися уже в неформальній обстановці і знову не могли наговоритися! Нас поєднала любов до мистецтва: разом відвідували виставки, музеї та вернісажі. Тривалий час ми просто товаришували, аж поки якось Костас не попросив мене допомогти йому із приготуваннями до його дня народження і там представив усім своїм друзям як людину, з якою хотів би поєднати свою долю!, – згадує жінка.
Але, незабаром після цього він мусив їхати у Канаду, бо там мав роботу, на довгих півроку. А пані Людмила увесь цей час чекала на нього. Тому вирішила зробити кoхaному сюрприз і намалювати його портрет! А через те, що тривалий час не тримала пензлика в руках, то, аби “розмалюватися”, взялася писати картини одна за одною!
І коли Костас коли приїхав, то був врaжений!
“Ось твоє справжнє покликання, — сказав він. – Відтепер займатимешся тільки цим!” Я не втомлюся дякувати долі за чоловіка: такого люблячого, розумного, надихаючого. А як ромaнтично він освідчувався! Запропонував мені навідатися до Тернополя і купив квитки до Києва. А коли я туди прилетіла, то він був уже там! І там, ставши у Софіївському соборі на коліна перед іконами, Костас одягнув мені на палець обручку і попросив бути його дружиною. Це був такий зворушливий момент — плакали ми обоє”, – говорить жінка.
Тож її чоловік — то її натхненник, а також найперший друг та порадник, і вона завжди прислухається до його думки. Нині він працює інженером, а також із переїздом на острів Лімнос здійснив свою давню мрію — “обзавівся” домашньою фермою.
Костас допоміг їй із втіленням мрії: саме він десять років тому спонукав провести свою першу персональну виставку у Греції. Її успіх – наступного ж дня покупці почали вишиковуватися в чергу за картинами, а пані Людмилу стали запрошувати на нові виставки. Тож для підвищення своїх художніх знань і навиків вона стала ученицею члена Національної спілки художників України Станіслава Ковальчука.
