Гостя приймають, наче шейха. Відомий закарпатець розповів про життя в Лівані
Здавалось би, де Ліван, а де Україна: звідки взятися українським слідам у цій близькосхідній країні? Але нашого цвіту – по цілому світу. І країна зеленого кедра – не виняток.
Минулого тижня на запрошення Посольства України в Лівані на чолі з Ігорем Осташем та Української громади Лівану автору цих рядків пощастило відвідати цю країну. Власне кажучи, поїздка відбулася в рамках проекту «Українські письменники в Лівані і про Ліван», куратором якого є письменниця Марина Гримич.
Українська література має давню традицію писання про Ліван – ще у XVIII столітті цю країну описав український православний письменник і публіцист Василь Григорович-Барський, який прожив у Триполі понад два роки. Справжньою перлиною української прози на орієнтальні теми є збірка Агатангела Кримського «Бейрутські оповідання», яка становить не лише мистецьку, а й науково-етнографічну цінність (до речі, завдяки зусиллям нашого посольства цю книжку було перекладено й видано арабською). Зовсім нещодавно українська література збагатилася ще одним твором про Ліван – Марина Гримич написала пригодницький роман «Ажнабія на червоній машині», пише День.
Згаданий вище проект покликаний презентувати українським письменникам Ліван, аби вони за посередництвом своїх творів представили цю країну українським читачам. Знайомлячись із Ліваном, неможливо оминути українські острівці в цій країні – українську діаспору. За різними підрахунками, в Лівані проживає приблизно 5 тисяч українців. Це переважно жінки, які вийшли за ліванців заміж (чимало ліванців навчалися у вишах СРСР, а нині Україна залишається популярним університетським напрямком – як на громадян Лівану, освіта в нас якісна і дешева).
Надзвичайно цікаво було наслухатися історій тих українок, з якими мені довелося познайомитися в Лівані. Вразила історія колишньої харків’янки пани Ліди, яка пережила в Лівані криваву громадянську війну, була пораненою, але в підсумку життя налагодилося й нині вона з оптимізмом дивиться у майбутнє.
Незабутньою була прогулянка древнім містом Триполі у компанії Наталі, Вікторії й Катерини, які живуть на півночі Лівану вже багато років. Ці жінки випромінюють позитивну енергію й становлять активне ядро тамтешньої української громади. Радісною несподіванкою стала зустріч у Бейруті з моєю землячкою з Ужгорода Олександрою. Світ тісний!
Що я можу сказати про українок Лівану? По-перше, що вони на далекій землі залишилася українками – не лише самі зберегли свою мову й культуру, а й власних дітей навчили української. Чули б ви, як ті діти по-реперськи вміють цитувати вірші Шевченка! Але любов до України проявляється в них не лише в ностальгії і вбиранні вишиванки: це ще й активні громадські діячки, які організовують життя громади, волонтерять, збираючи гроші на АТО, засновують творчі гуртки й курси української мови.
По-друге, мушу зауважити, що роки, прожиті в Лівані, теж далися взнаки – і українки Лівану набули принаймні одну арабську рису: безмежну гостинність. Гостя вони приймають, наче шейха.
Подорож у Ліван була насиченою і яскравою, а тепер завдання письменника – здобуті враження виписати у літературних творах. Та перш ніж узятися за художню прозу, хочеться просто висловити вдячність і делікатний ностальгійний щем за прекрасною країною й людьми, до яких хочеться повертатися.
Андрій ЛЮБКА
