У жінки вдома живе більше сотні безпритульних тварин, яких часто залишають у неї біля воріт
Зустрічаємося з Тетяною Яківною біля центрального ринку в Смілі. Вона — невисока, русява. Періодично поглядає у візок. Там сидить із десяток кошенят і цуценят. Людям, які підходять подивитися, дістає когось із малечі — показати, пише gazeta.ua.
— Тваринами опікуюся 24 роки. Люди знають про це, то часто залишають їх у мене біля воріт, — продовжує. — Живу в приватному будинку на дві кімнати й кухню. Раніше була квартира в центрі міста у новому будинку. У ній зі мною жили 20 котів і чотири собаки. Як не старалася, а неприємний запах залишався. Щоб не знущатися над тваринами й сусідами, змінила квартиру на півбудинку. Тут собаки живуть у літній кухні. Там немає опалення, бо за газ дорого платить. У холод забираю всіх до хати. Так і сплю в одному ліжку з котами й собаками.
Тваринам, яких збираюся віддавати, імена не даю, щоб не звикати. Тоді важко розлучатися, сумую за ними. Називаю їх собаки-барабаки, котики-муркотики чи ледащиці.
Господарів для тварин обираю сама. Якщо бачу, що людина легковажна чи випивша, то не довірю їй. Було таке, що дала кошеня чоловікові. Той крутив його в руках, доки бідне не вискочило й під машину потрапило. І дітям не даю. Бо знаєте, як буває: захотілося їм собачки, прибіжать, просять. А дома батьки скажуть: “Неси, де взяв”. А дитині соромно повернутися і випускає на вулицю. То я завжди прошу, щоб приходили з батьками чи дзвонили й питали при мені.
У моєму дворі завжди тихо. Пси ніколи не зачіпають котів. Буває, що вигодовують новонароджених кошенят або кішки — цуценят. Їм немає різниці: дитина є, значить треба доглядати. Коли хочу когось погладить, роблю це тихо, щоб ніхто не побачив. Бо тоді всі набіжать і почнуть приставати — і їх погладь.
Усі мають свій характер. Молода німецька вівчарка — неслухняна. Щоб її приборкати кажу: “Віджі, йди дам пічєньку”. Вона все кидає і біжить до мене. Бо знає, що мама дасть смачненьке. Котик Лямурчик — чистий британець. Це радість пенсіонера. Його як поклав, так і лежатиме, доки не прийдеш і не перевернеш. Такий душка.
У день на їжу для утриманців Тетяна Клочко витрачає 150–200 грн.
— Купляю недорогі крупи, кістки, рибні голови, обрізки м’яса, курячі шкурки, — говорить Тетяна Яківна. — Для кожного різне варю: цуценятам — манку на бульйоні, дорослим — пшеничну кашу й кістки. Грошей не вистачає на все, живемо скромно. Вдячна місцевим волонтерам, вони підтримують матеріально.
У Смілі живе дочка Галя з чоловіком і двома синами. Інколи приходять, допомагають мені. Але постійно жаліють, що через собак і котів не маю часу на себе.
Купили з чоловіком два “Жигулі”
Тетяна Клочко п’ять років служила в німецькому Бранденбурзі з чоловіком. Була добровольцем в інженерних військах. Із собою забрали сина й доньку.
— У Німеччині всьому дивувалася, — розповідає Тетяни Клочко. — А запах який там. Ця країна пахне кавою. Щодня о 5:00 пенсіонерки мили шматок вулиці біля свого під’їзду. По людях на вулиці було видно, що їм добре. А в нас усі засмучені, втомлені, постійно кудись поспішають, за щось борються. Мені колега німець сказав: “Таня, знаєш, яка різниця між нами і вами? Ми — люди, а ви — народна маса. І ставляться до вас лише, як до маси”.
Якось німці повели нас у місцевий магазин. Я ходила продуктовими рядами й постійно ахкала. Таке враження було, що потрапила в рай.
Ми застали об’єднання Німеччини. Після нього закрили більшість підприємств і заводів. Чимало людей залишилися без роботи. Було багато самогубств. Знаю сім’ю, яка спеціально відкрила газ у будинку й задихнулися разом із дітьми.
Мої сусіди теж залишилися без роботи. Плакали, переживали. А якось побачила, що в них біля будинку стоять дві нові машини. Купили їх за кошти, що держава виплачувала по безробіттю. В країні людьми опікувалися. Жінкам підприємства давали вихідні під час критичних днів. Один день, переважно четвер, виділяли — щоб могла привести до ладу будинок. Суботу й неділю родина проводила разом, не відволікалася на домашні клопоти.
Перед від’їздом із Німеччини намагалася якомога більше купити речей — одягу, взуття, продуктів, побутову техніку. Придбали з чоловіком два “Жигулі”. Я отримувала майже 600 марок на місяць. На ці гроші ми не обмежували себе ні в чому.
Після повернення в Україну Тетяна Яківна розлучилася з чоловіком. Дітей виховувала сама.
— Син Володимир помер шість років тому. У нього був рак шкіри, — додає Клочко. — Залишилася донька Галя.
