Із якими труднощами зіштовхуються при усиновленні дитини на Закарпатті. Розповідь прийомної мами
Мамо! Де ти була так довго?
Прийомна мама розповіла: «Якщо хочеш когось усиновити, не бери з Закарпаття»
Цими днями Закарпатська обласна рада прозвітувала про підсумки програми усиновлення в області. У документі йшлося, що за останні п’ять років на Закарпатті знайшли нові родини 457 дітей (найбільше дітей було усиновлено у 2012 році – 95). Звичайно, це мало, тим більше що сиріт станом на 1 січня 2018 р. в області – аж 2216. Тобто такими темпами всі вони навіть теоретично потрапити в сім’ї не можуть, бо поки до них дійде черга, стануть повнолітніми, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Не кращою є ситуація і в інших областях. Здавалося б, чому, адже державою нібито пропагується усиновлення, створюються навіть відповідні соціальні ролики. Та й, враховуючи той факт, що з року в рік у нашому краї стає все більше жінок, які не можуть завагітніти, теоретично за рік закарпатці могли б «розібрати» в родини усіх сиріт із дитбудинків.
Але фактично маємо зовсім інше. І справа не в тому, що наші земляки не мають бажання взяти на виховання чуже дитя. Світ, як кажуть, не без добрих людей. Таких добродіїв на Закарпатті справді дуже багато. Тож що їх зупиняє?
Передусім – бюрократична тяганина. Якщо чиновники запевняють, що стати мамою і татом малюкові з сиротинця можна всього за 4 місяці, то насправді оформлення документів може тривати роками.
При цьому не обходиться й без матеріальних «подяк», тобто хабарів. І хоч про них відкрито ті, хто пройшов через подібні дев’ять кіл пекла, не говорять, та неофіційно все ж зізнаються у багатьох цікавих речах.
Оскільки свого часу журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ» теж кілька разів, щоправда, безуспішно, пробувала взяти в родину чужу дитину, то вдалося дізнатися багато важливих нюансів, про які зазвичай прийнято мовчати.
Адже для того, хто хоч раз побував у дитбудинку і бачив ті засмучені очі, сповнені надії, кому маленьке створіння з коридору кричало: «Мамо! Де ти була так довго?». І з розбігу кидалося на руки, таке бажання є логічним і цілковито природним. Тим більше для жінки.
Отже, щоб з’ясувати не паперові, а фактичні реальні правила усиновлення, ми поспілкувалися з людиною, на вихованні якої побувало кілька десятків чужих дітей. Вона – супермама, адже за роки, відколи має будинок сімейного типу, набула величезний досвід усиновлення, до того ж виховала вісьмох власних синів і доньок.
Щоб не створювати родині додаткових проблем, адже найменші її діти навіть ще не знають, що вони їй не рідні, назвемо її Тамарою Антонь.
Тож що порадила закарпатка, яким досвідом поділилася?
«Якщо хочеш когось усиновити, не бери з Закарпаття. Тут тобі безкоштовно здорову дитину не дадуть. Краще звертайся в дитбудинки з інших областей. Там все більш прозоро, – наголосила вона. – У нас під розподіл потрапляють або маленькі роми, або ті, хто має фізичні чи розумові вади».
Дійсно у Тамари вдома не просто смагляві хлопчики та дівчатка, але й більшість у візках.
«У них або ДЦП, або інші проблеми зі здоров’ям. Та, дякувати Богу, я виходжую всіх. Лікуємо, щоправда, не у нас, а за кордоном. У нас немає навіть програм на безкоштовні операції дітям, що потрапляють у родини з притулків. А за кордоном знаходяться меценати, які охоче беруть на себе різні витрати, причому прямо при лікарнях. Крім того, вони оплачують і реабілітацію, яка може тривати кілька років», – зізналася жінка.
Дуже прикро, що маємо настільки недолугі закони, а держава не хоче допомогти тим, хто ризикує взяти на себе відповідальність за чужого та ще й недужого малюка.
Ще один важливий нюанс. Якщо в Європі та Америці взяти на виховання дитину можуть навіть пари, що уклали одностатевий шлюб, то в нас жінці, яка є неодруженою, фактично зробити це неможливо. Теоретично, звісно, це дозволено, але в чиновницьких кабінетах починається таке, що людина краще відмовляється від ідеї взагалі, ніж витримає усі митарства та витрати.
Керівники закладів для сиріт фактично не зацікавлені в усиновленні, адже на кожну дитину сиротинці отримують державні гроші, а ще – чимало подарунків від добродійників. Тому часто персонал відмовляє потенційних батьків від відповідального кроку. Навіть у окремих установах не надто хочуть показувати медичні картки дітей, просять прийти через два-три місяці, мовляв довго шукати.
Тому й не дивно, що в 45 будинках сімейного типу, що є на Закарпатті, зростають всього 274 дитини. Фактично на кожну сім’ю припадає всього по 6 дітей. Хоча потенціал таких закладів набагато вищий. До того ж у Закарпатті з 1,2 млн населення є всього 61 прийомна сім’я, де виховуються 124 діток. Дивно, правда?
Адже більшість сиріт усе ж залишається у спеціалізованих державних закладах.
Однак інтернат – далеко не найкраще місце для дитини. Там вона ніколи не зможе відчути справжнього материнського тепла, навіть найкращі вихователі не можуть замінити родинний затишок.
До того ж значний відсоток вихованців сиротинців мають матерів, які позбавлені батьківських прав. Фактично сиротами вони не вважаються. А такій дитині знайти нову родину майже неможливо, хоча власним матусям-татусям багато хто з них практично не потрібний. Тож що чекає на інтернатівців після виходу в доросле життя? Вулиця, злидні, голод…
Невже лише на таке майбутнє вони заслуговують?
І коли радянщина у питанні дитбудинків врешті-решт закінчиться, сироти отримають можливість без перешкод знаходити щастя у сім’ях?
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
