Закарпатське весілля. Коли ми показали фото родичам, вони ледь свідомість не втратили від страху
Ми із сестрою гортали сімейні альбоми.
Легкий вітер приносив прохолоду в наші думки. Вже всі родичі роз’їхалися. Зі мною залишилися лише вона – Ганна. Ми якраз відзначили роковини смерті мого чоловіка Івана, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Сестра не поспішала сьогодні додому, щоб не залишати мене наодинці з гіркими спогадами. Вона завжди була близькою мені людиною. А про мою любов до Івана вона дізналася ще задовго до весілля. Чомусь казала мені, що мені треба зачекати трохи із шлюбом. Щось її насторожило у наших стосунках. Ні, це була не зрада. Адже про такі речі ми навчилися відверто говорити одна одній. Вона сама не могла зрозуміти, що ж її так турбує.
Але все склалося добре. Наше життя з Іваном було щасливим. А пізніше ставало ще й дедалі заможнішим. Я виросла у працьовиті сім’ї.
Іван теж не боявся ніякої роботи. Тому він не сидів вдома склавши руки, коли в країні почалася криза. На заводі, де він працював, роботи вже не було. Але в селі його з руками всі хотіли відірвати. Він навчився і плитку класти, і дах, і штукатурити.
Я й досі не розумію, чому так сталося. Якщо кажуть, що буває дім – повна чаша, то це саме про нас. Ні, ми ніколи не марили про велике багатство. Але й мали все, чого душа забажає. А ще ми так любили одне одного, довіряли, оберігали. А одного вечора він ліг, а вранці не підвівся.
Зараз ми гортали сімейні альбоми разом з Анною. Не знали, чи плакати, чи сміятися. З фото на нас дивилися усміхнені люди, які раділи життю. І от черга прийшла і до наших весільних фотографій.
Зараз згадую, що тоді нам було зовсім не до них. Після нашого весілля у Івана захворіла мати. Ми одразу повезли її до Ужгорода. То ж потрапили у вир великих клопотів. Моя свекруха була мені ніби мамою. Я дуже боялася її втратити. Ми її виходили і, слава Богу, вона ще сьогодні жива та здорова.
Правда, дуже схудла і змарніла після смерті свого улюбленого сина. а я після всього, що сталося, стало їй зовсім ніби дочкою, ніби це я – її єдина дитина. Тож годі й казати, шо ми тоді не мали часу ні розглядати весільні подарунки, ні перегортати весільні фото. І тому зараз ми були приголомшені.
На фотографіях, де ми знімалися у парку, біля Івана стояла ще одна людина. Це був його дядько, який помер 10 років тому. І в цьому не було сумнівів. Незрозуміло, яким чином це сталося. Фотографії ж були дуже якісними. А от постать дядька була розмита. А на фотографії, де ми розписувалися у РАГСі, його було видно дуже чітко.
Коли ми принесли показати ці фото ще й іншим родичам, вони ледь свідомість не втратили від страху. Адже всі вони пам’ятали, хто насправді був на весіллі, а тим більше – в РАГСі. Невже дядько забрав Івана із собою? І вже тоді з того іншого світу подавав нам знак тривоги?
Дядько дуже любив Івана. І він не міг заподіяти йому зло. Може, він був просто посланцем і з того світу – своєрідним посередником?
Я весь цей рік провела у безсонних ночах та плачах. Але тільки тоді, коли ми сиділи на веранді із сестрою, моя душа чому стала наповнюватися спокоєм. Таким дивним спокоєм, який наповнював мене силою і вже забутою радістю.
Людмила ОРБАН, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
