Закарпатка удочерила дитину подруги. А далі почалося неймовірне
Назвала дівчинку на честь матері – Леся. Бо вона справді була схожа на мою найкращу подругу – як дві краплі води.
Моя найкраща подруга померла під час пологів. Чоловік не хотів з нею одружуватися. Про дитину навіть чути не хотів. Тому телефонувати йому не варто. У мене не було часу на роздуми. Я одразу ж вирішила удочерити її дівчинку, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
А знала б я тоді, скільки зусиль мені все це буде коштувати – бюрократична тяганина тривала дуже довго. Але я не хотіла здаватися. Батьки Лесі давно померли та й із рідних у неї – ні сестри, ні брата. Тому вона поїхала в інше місто, а з далекими родичами мало й спілкувалася. Її дочці заразі світив дитячий будинок. А я не могла цього допустити.
Назвала дівчинку на честь матері – Леся. Бо вона справді була схожа на мою найкращу подругу – як дві краплі води.
А я вирішила виїхати з рідного міста. Та згодом мені навіть вдалося поміняти країну. Я два рази виходила заміж, але тепер розлучена. Жодного разу в мене не було дітей. То ж вийшло так, ніби сама доля подбала про те, щоб я мала дитину – від подруги.
Я вже не уявляла без неї свого життя. Вирішила, що, коли їй виповниться 12, я розкажу їй правду – хто насправді її мати. Але на її день народження мужність мені відмовила. Я почала зволікати.
Не розповіли я їй правду і на повноліття. Навіть тоді, коли вона вийшла заміж, коли народила сина. І весь час мене роздирали суперечливі почуття. Давно вже варто було відвести Олесю на могилу матері. Вона часто мені снилася. Але я вважала, що такі сни мені навіює моє відчуття вини.
Я дуже боялася втратити Олесю. Боялася раптом побачити відчуженість у її очах. Бо ж це була найрідніша мені людина – у всьому світі. Колись вона стала вчитися в університеті в іншому місті, я потайки від неї поїхала на батьківщину її матері. Відвідала могилу, поставила пам’ятник. Плакала на могилі, просила покійну подругу залишити дівчинку мені.
А коли вона народила дитину, я раділа – ніби своєму внуку. Це був справжній подарунок від Бога. Хлопчик ріс дуже кмітливим, милим до всіх.
Саме у цей щасливий час у наше житло завітала небезпека. Маленький Даніель захворів. І вважалося, що ця хвороба – спадкова. Тут все і почалося.
Я раніше казала Лесі, що її батько – давно помер. Показувала їй фотографії свого двоюрідного брата. Леся повірила і особливо не розпитувала про подробиці. А тут потрібні були якраз подробиці.
Я була змушена розповісти їй про все. І ми кинулися шукати її батька. Тато Лесі навіть слухати не хотів, що в нього є дитина. Виштовхав нас за двері. Мабуть, на Лесю звалилося в цей час дуже багато горя. Хвороба сина і відречення батька. Та ще й те, що я все життя ховала від неї правду про їх справжню матір. І Леся поїхала від мене.
Вона не захотіла слухати моїх пояснень. І як я її розумію! І зовсім не осуджую. А так само, як і колись, я й зараз її безмежно люблю. І готова робити будь-що, тільки б мати змогу почути її голос. Знати, що в неї все добре.
І мені треба тільки запастися терпінням, якого має вистачити на довгі роки. Можливо, колись і вона все зрозуміє і простить мені. Але чи вистачить мені мужності не зламатися – цього я зараз не знаю.
Але я зараз навіть не наважуюся думати про майбутнє – тільки про те, щоб у неї все було добре. Я не хочу зараз накидати їй відчуття вини. Не хочу казати, що, коли б не я, хтозна, як би страшно склалося її життя.
Виходить так, що з першою частиною завдання я справилася на відмінно – удочерила її. Але згодом мала відпустити. А це зробити мені чомусь не вдалося. Можливо, тільки час навчить мене цьому дуже високому мистецтву, яке таке потрібне для щасливого життя.
Марія ШАРГА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
