Закарпатський священик, що ходить по воді, розповів про прокльони, гріхи та вдавану побожність
Отець Василь МАНДЗЮК: «Дехто приходить до церкви пофотографуватися»
Далеко не кожен закарпатець, заклопотаний переважно зароблянням грошей та облаштуванням власного житла, веде активне громадське життя, має крім роботи ряд улюблених хобі і відстроює інтереси громади, навіть разом з іншими однодумцями бореться за справедливість. Тим більше, коли мова йде про священика. Отже сьогоднішнім гостем закарпатської газети «НЕДІЛЯ» є отець Василь МАНДЗЮК із Міжгір’я, настоятель храму «Воскресіння ГНІХ» та «Різдва Пресвятої Богородиці», Мукачівської греко-католицької єпархії, який неодноразово побував у АТО у якості військового капелана, разом із земляками постійно порушує актуальні питання, а ще и він виготовляє луки та варить сир. Це – той самий духовний отець, що ходить по воді і фото з яким облетіло увесь Інтернет (на ньому він пересувається затопленими вулицями за допомогою ходуль, оскільки інакше пройти до прихожан іноді просто неможливо). Він – гуморист і екстремал, патріот і лікар людських душ, надзвичайно цікава людина, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Сьогодні ми з ним поговоримо і про релігію, і про забобони, і про соціальні мережі, і про кумедні випадки з життя.
Отче, відомо, що значна частина наших земляків лише показово ходить у церкву, але насправді далекі від ідеалів християнина. Хтось у храмі молиться, а хтось хоче себе показати та на інших подивитись, а потім обговорити. Згадаймо лише щорічні селфі у соцмережах із кошиками на Великдень. Чому? Як гадаєте?
Казати, що йдуть до церкви молитися теж трохи неправильно. Насправді йдуть спілкуватися з Богом. Якщо є лише молитва – це монолог, а з Богом повинен бути діалог. Тобто, людина повинна налаштовуватися на Божу хвилю. Але дехто справді приходить пофотографуватися. І як би церква до цього не ставилась, таке є і буде.
Є й інший бік медалі цього питання. Дехто під час посту відмовляється від Фейсбуку, мовляв, аби вберегти себе від спокуси. Невже користуватись Інтернетом гріх?
Ножем можна різати хліб, а можна й убити. Усе залежить від того, для чого використовувати Інтернет. Єпархії також мають сайти. Інтернет не є гріхом, це частина – сучасного життя. Це – можливість доносити людям інформацію, правду. І тут є дуже великі можливості, адже запис прочитає маса людей, його може побачити весь світ. Якщо колись для того, щоб щось донести потрібно було кудись їхати, то тепер це можна зробити вдома з дивану. На все потрібно дивитися з позитивного боку. Як людина налаштована, те вона й бачить і те, можна сказати, і має. Тобто, Інтернет дає величезні можливості в місійній праці, в проповіді Євангелія. Якщо це досягнення нашої доби використати на Славу Божу, то це – прекрасно!
Але в сучасному житті є ще й чимало інших спокус. Скажімо, цигарки…
Був колись такий священик отець Євгеній Медвецький. Служив у Студеному. То було за чехів. Десь 20-30-ті роки. Хтось йому поскаржився, що прихожани ходять довкола церкви, димлять, палять, мовляв, треба щось із цим робити. Курили тоді череп’яні піпи. Тож він оголосив, що в неділю після служби буде освячувати піпи, бо курити у церковному дворі не освячені не можна, то – гріх. І коли закінчилась Служба, серед церкви встановили стіл, а на нього вірники склали свої піпи. Поставали всі і чекають, як то будуть їх святити. А він взяв палку, став біля столика і каже: «Освячуються піпи. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» й бух по них… поламав усі надрібно. Після того біля церкви ніхто не курив, а того священика у селі згадують досі. Зараз, звісно, такими радикальними методами діяти не можна, але говорити людям про шкоду від нікотину потрібно.
Інша проблема – алкоголь. На великі релігійні свята на Закарпатті не є рідкістю, коли вживають спиртне не лише дорослі, але й споюють дітей. Як можна вирішити цю проблему?
Колись церква сильно впливала на питання алкоголізму. При храмах були спільноти тверезості. Церква завжди боролася з пияцтвом, бо розуміла, що народ знищується через це. Є молитви від алкоголізму, але молитися повинна й родина, не лише священик. У церквах потрібно впроваджувати цілі програми проти цього соціального лиха, боротися, щоб на псалтирях не пили, доносити людям, що то – недобре, молитися після служби за тих, хто має проблеми з алкоголем. Тож психологічно люди усвідомлюватимуть, що так робити не потрібно. Якось я чув, коли чоловік купував на псалтирю всякі наїдки та спиртне, як він кричав продавцю через весь магазин: «Дайте ми файну палинку, бо попаддя буде, а она лиш файну хоче пити, бо від недоброї в ниї голова болит». Так це звучить як пропаганда алкоголізму. А колись розказував покійний владика Іван Маргітич, як у них боролися з п’янкою. Він наказав людям не купувати спиртне на псалтирі, мовляв, де будуть пити, туди дяки не будуть іти і священика хай не кличуть. Спочатку це дало ефект, але потім ті, хто любив випити, кликали дяків, які теж полюбляли алкоголь. Тож у селі з’явилися псалтирі тверезі і п’яні. Тобто, це питання дуже глибоке і тут потрібен розумний підхід до людей.
Поговоримо про сповідь. Дехто боїться розповідати про свої вчинки, що священик буде сварити, а хтось, що розкаже іншим. Тут накладають відбиток радянські часи? І чи злочинці колись у Вас сповідалися?
Кричати священик не має, бо він – лікар, а не кат. Він як суддя, але суддя не такий, що виносить смертельний вирок, а дає людині шанс на виправлення, дуже жорсткі міри можуть призвести до того, що людина більше ніколи до сповіді не прийде. Провину потрібно відчувати перед Богом, а не перед священиком. Колись у мене сповідалася жінка, яка сиділа у в’язниці, так вона казала так: «За базаром, отче, слідкую, великого гріха не маю, бо би с те чули по селови». Головне, шукати Бога, а не дивитися на все за шаблоном: пішов до сповіді, розказав, дали причастя, як нагороду… Так не можна думати. А щодо злочинців, то не можна дати відпущення, якщо вбивця, наприклад, не відбув покуту, сам не зголосився, не зізнався у скоєному. Злодії ж повинні відшкодувати заподіяні збитки, повернути вкрадене.
Зараз досить часто обкрадають церкви, монастирі. Як гадаєте, у чому причина?
По-перше, безбожність, по-друге, бідність населення. Таке було і раніше, не лише тепер. Навіть у легендах про монастирі є оповідки про те, як їх обкрадали. Злодії знаходилися у всі часи.
Папа Римський Франциск дозволив священикам відпускати гріх тим жінкам, які здійснили аборт. Попри те, що понтифік зазначив, що аборт — дуже тяжкий гріх, бо кладе край невинному життю, Папа вважає, що грішниці повинні мати шанс покаятися. Чи правильно це?
Тут справа не лише в жінці, але і в тому, хто робив аборт. Але раніше коли приходили сповідатися такі жінки, священик казав, що відпущення він дати не може, мусить повідомити єпископа, звісно, не називаючи імен і єпископ у письмовій формі давав відповідь. Лише після цього священик відпускав. Потім таке перестало практикуватися і владика давав дозвіл наперед на цілий рік. Тепер же, коли дозвіл дав папа уже не потрібно дозволу єпископа, священик має право відпускати цей гріх. Чому так зробив понтифік? Тому, що насправді багато жінок робили аборти і вони мають право отримати шанс на покаяння, на виправлення.
І ще… закарпатські прокльони. У нас багато лайок, де згадується ім’я Бога. На Вашу думку, люди хоч усвідомлюють, що говорять?
Деякі усвідомлюють. Хоча дехто – ні. Та й такі лайки є не лише в закарпатців, але і в інших областях, навіть країнах. Я маю друзів у Сербії, так там теж такі лайки, як у нас. І так само говорять. Хоча з такими словами жартувати не можна. Коли мати проклинає дитину, на неї це може «впасти» і людина може мати в житті проблеми. Але фактично проклясти можна лише того, над ким людина має владу. Наприклад, чоловік дружину, жінка – дітей. Тому над словами завжди треба думати.
Ще одним важливим питанням є російська агресія. Закарпатці хоч і не масово, але почали покидати православну церкву Московського патріархату. Хтось починає відвідувати храми, що належать Київському патріархату, хтось іде в греко-католицькі. Це – гріх? Чи може православний стати греко-католиком?
На цьому питанні завжди спекулювали. На церкви дивилися як на якийсь клуб, який приносить прибуток, тож чим більше там є людей, тим більші статки. Тому й казали, що величезний гріх лишати віру. Хоча колись всі наші предки свою язичницьку віру змінили на християнство. Якщо виходити з такої позиції, то ми всі досі мали б бути язичниками. З іншого боку православних церков Московського патріархату до радянської влади у нас не було. Були частина з Сербії, а частина належала до Празького митрополита. Я знаю православних священиків, які не хотіли служити Московському патріархату, коли прийшла радянська влада. Наприклад, був такий відомий священик Михайло Бобик. Він був монахом, закінчив у Сербії семінарію, служив у Горінчові і виголосив у церкві: «Це до вас іде не православ’я, а червоний дракон». І він повернувся у віру своїх батьків, тобто, у греко-католицьку церкву. Його, звісно, змушували знову переходити у православ’я, але він не хотів. Тому його засудили і він сидів у в’язниці, звільнили лише за станом здоров’я. Після того тривалий час працював у Міжгір’ї в санаторії завгоспом. Думаю таких випадків було більше, коли православні священики, монахи переходили до греко-католиків, бо не хотіли Московського підданства. Просто навіть зараз цей період мало згадують через те, що це нікому не вигідно.
Закарпатці – люди забобонні. Чим можна це пояснити, адже наш край вважається побожним…
Наші люди скоріше церковні, ніж духовні. У багатьох християнство – як маска: у церкві одягнув, вийшов – зняв. Був у мене випадок, коли святкували 400-річчя Берестейської унії. У Львові біля оперного театру встановили сцену і вся площа була наповнена людьми. Усі стояли щільно, як сірники у коробці. Лише якась групка із коробкою ходила назад-вперед, заважаючи іншим молитися. Виявилося, що то наші закарпатці на якусь церкву гроші збирали… Аж соромно було зізнаватися, що я теж із Закарпаття. У той же час є в нас такі, що на церкви пожертви дають, біля кожного хреста по тричі хрестяться, а людей обманюють, утримують заклади з гральними автоматами. Якби побожність була щирою, то за кордоном не було б закарпатських рекетирів, які оббирають власних земляків. Хоча маємо і справді побожних людей, яких меншість, але вони є.
Що ж стосується забобонів, то вони є всюди, не лише на Закарпатті. Людина не народиться і не помре без забобонів. До того ж між ними є такі безглузді, що навіть піддати якійсь логіці їх не можна. А є й такі, що дійшли до нас ще з язичницьких часів. Наприклад, коли хтось помре, у деяких наших селах ріжуть курку, щоб відкупитися від смерті і щоб покійник ще когось на той світ не забрав. Тобто, богині смерті приносять у жертву кров. Або з порожнім відром нікого не можна переходити, бо не поталанить. Чи коли йдуть із мертвим, то потрібно знову повертатися тими ж слідами, якими його несли на кладовище. Якщо ж люди повертаються додому іншою дорогою, їх можуть навіть побити, мовляв, вони хочуть, щоб ще когось смерть забрала. Загалом забобонів дуже багато. Народ тоді забобонний, коли не є побожним, коли свідомістю керує незнання.
Наступна актуальна для Закарпаття тема – магія. Хоч про це не говорять відкрито, але таке в нас є… може, людям справді віри в Бога, у добро, у щось світле і позитивне не вистачає? Адже кажуть, подібне не пристає до того, хто в ворожки не вірить.
Ні. Таке може пристати й до того, хто у магію не вірить. Просто якщо людина з Богом, то Він дає силу з того вийти. Але у більшості випадків, за всю мою практику, а я вже маю 24 роки священства, коли хтось говорить, що йому щось пороблено, то неправда. На те, що з’являються певні життєві труднощі є інші причини. Був такий випадок. У одній родині виникли проблеми і вони пішли до священика, усе розповіли, наголошуючи, що їм щось наробили. А священик відповів, що ті, хто завтра перші зайдуть до хати, ті й роблять їм біду. А з чого все почалося. Бачу, батюшка щось у суді ходить. Питаю знайомого, в чому справа, от він і розповів, що до тих людей вранці прийшла родичка, сестра чоловіка. А вони підготували собі дрова, палиці і накинулися на невинну людину, відлупцювали добряче… та так, що вона опинилася в реанімації. Прийшла поліція, почали розслідувати справу, от і з’ясувалося, хто дав таку пораду. Тож уже й священика до суду викликали. Або інший випадок. Від одного чоловіка вкрали акумулятор з автомобіля, а живе він на роздоріжжі, хата кутова. Пішов він до бабки ворожки питати, де злодія шукати. Вона й сказала, що вкрала людина, що живе від нього у третьому будинку. Тож той чоловік пересварився з усіма чотирма сусідами, що живуть від нього у третій хаті. Але є й дійсно люди, зв’язані з темними силами, які займаються магією. Та більшість ворожок усе ж шарлатани, які виманюють від людей гроші
Ісус Христос, виганяючи бісів із людини казав: «Цей рід (бісівський) не може вийти інакше, як від молитви і посту» /Марк 9, 29/. А чи є нині в церквах екзорцисти?
Є, звичайно. У нас в єпархії є офіційний екзорцист – отець Юстин. Сам він родом із Польщі. Перед тим був теперішній Владика Ніл. Фактично кожна єпархія має одного-двох екзорицистів, які мають дозвіл від єпископа на те, щоб читати відповідні молитви. Проте з екзорцизмом зіштовхується кожен священик. Це і обряд хрещення, і освячення води, і царини, і стайні, і багато іншого. Насправді екзорцизму дуже багато. Але щоб виганяти диявола з людини, на те повинен бути дозвіл єпископа, щоб священик сам на себе весь негатив не брав, а його бере на себе церква, а з церквою диявол не може зробити нічого.
Чи має значення, які саме молитви під час обряду екзорцизму читати?
Колись був такий відомий на Галичині отець Василь Вороновський. Свого часу він навіть сидів у в’язниці за віру, але навіть у підпіллі за часів комуністів практикував. У нього екзорцизми були написані на папірцях від руки. Але під час одного з обшуків їх забрали. А люди приходили все одно. Тож що робити? Він узяв молитовник і просто читав Акафіст до Пресвятої Богородиці. І ефект при цьому був такий же, як і під час читання екзорцизмів. Тому головне – віра, внутрішнє переконання. У Святому Письмі як написано? Що казав Христос? «Іди, вийди з нього!» І все. Або інший цікавий епізод, коли Петро зцілив паралізованого хворого при Єрусалимській святині. Що цікаво? Та людина просила не зцілення, а грошей. А Петро сказав жебраку: «Срібла-золота не маю, що можу, те тобі й дам! Іменем Ісуса Христа встань і ходи». Й він пішов. Хоча навіть не прагнув до зцілення. Трапилось диво. Але у таких випадках діє не людина сама по собі, а Бог через неї. А як? Це вже інше питання. Кому який дар Він дав… Існує така історична думка про Григорія Распутіна, чому він потрапив до царського двору. У російського правителя була хвора на лейкемію дитина. І під час подорожі в Сибір він познайомився з Распутіним, якого на той час уже вигнали з монастиря, але тим не менше, дар зцілювати він не втратив і вилікував дитину. Тобто, що Бог подарував, уже не відбирає.
Нині люди носять освячувати різні речі, навіть гаманці. Що найцікавіше просили освятити вас?
Люди багато що смішного просять освятити. Зараз дійсно освячувати хочуть усе. Є молитва на всякі речі, тож фактично освятити можна багато що. Є молитви на освячення сітей, печі, криниці, транспортного засобу, зброї і багато чого іншого. Коли немає конкретної молитви, то існує «молитва на освячення всякої речі».
Ви бували в зоні АТО у якості військового капелана. Що вразило там найбільше?
Я починав капеланську роботу із добровольчих батальйонів. На той час це був ДУК «Правий Сектор». Вони служили біля Маріуполя. Я в них був декілька разів по два тижні. Потім кілька разів був до закарпатської 128-ї бригади. Що вразило? Я завжди думав, що найбільші патріоти – західні українці. Але виявилося, що південь та центр – Одеса, Херсонська область є ще більшими патріотами. У добровольчі батальйони люди йшли за покликом серця, там був дуже цікавий контингент, який складався і з професорів університетів, і з продавців кіосків. Люди знаходили час і їхали туди. Хтось на тиждень, хтось – на два, хтось – на місяць. Кожен робив те, що вмів. Був там один дуже цікавий чоловік. Працював кухарем. Сам із Тернополя. У нього було за плечима 26 років тюремного стажу. Він весь у татуюваннях – у церквах, хрестах, знав дуже добре закарпатський криміналітет. Зростом цей чоловік був близько двох метрів і мав більше 70 років. Він казав: «Я воювати вже не можу, тому хоч стільки допоможу своїй державі». Поїхав він туди не заради зарплати, бо йому ніхто нічого не платив, а через те, що справді хотів зробити щось заради свого народу.
Крім духовної служби ви ще й несете громадську, завжди буваєте у вирі подій і на боці людей. Чи важко?
Важко. Таке відчуття, якби в ситі носили воду й при цьому одну дірку заткнули, а з сотні ллється вода. Але все одно щось треба робити. У всіх нас є діти і хочеться, щоб вони жили краще. Маємо таку організацію «Народний контроль Закарпаття», що включає підрозділи у Міжгір’ї, на Волочеччині та із центром у Виноградові. Тож у нас дійсно є певні зрушення. Наприклад, є така міжнародна організація, через яку сертифікуються Держлісгоспи зі штаб-квартирою у Швейцарії та філією в Києві. Так вони нас включили третьою стороною, як представників громадської організації у сертифікації. Тож маємо давати оцінку роботи Держлісгоспам. Саме в житті не зміниться нічого, треба щось робити кожному з нас, якщо хочеться змін. Люди мусять тиснути на владу, щоб вона змінювалася.
А чим займаєтесь у вільний час? Які маєте захоплення?
Роблю луки. Це – моє хобі з дитинства. Тоді інформацію шукав у книжках, тепер знаходжу в Інтернеті. Хоча там багато неправди і треба все самому пробувати. Виготовляю репліки традиційних луків, деколи це чисто декоративні. Робив і для історичних клубів, і для «Срібного татоша», що проходить у Чинадієві, і для багатьох приватних осіб. Мої луки є і в Чехії, і в Америці. Найбільше подобається працювати над луками фіно-угорського типу – дерев’яний композит. Загалом зробив їх близько сотні.
Крім того, виробляю різні сири. Утримую корову та кіз. Сири в мене різні, подобається практикувати з ними. Найбільше імпонує копчений. Цікаво, чому в нашому краї сироварінням мало хто взагалі займається. Для прикладу, у Сербії, де клімат схожий на наш, виготовляється куча сирів, можливо навіть більше, ніж у Швейцарії.
Якщо ми вже почали говорити про їжу, розкажіть, яка ваша улюблена страва.
Їх чимало. Я й сам люблю готувати. Подобається варити бограч, а також наші старовинні підбивані супи.
Поділіться веселою цікавою історією з життя.
Веселого в мене було дуже багато. Наприклад, служив я у Студеному. На Великдень святилися паски і була там одна старша жінка. Мар’я її звали. Вона добре не почула, коли проходитиме освячення і прийшла скоріше. А я спочатку святив у В. Студеному, далі – в Пилипці і лише потім у Н. Студеному. Я прийшов трохи раніше, а вона плаче біля церкви. Питаю, що трапилось. Вона ж каже: «А де люди?». Цікавлюся, які. Вона ж відповідає: «Із пасками». Кажу: «Ще не прийшли». Вона подумала, що всі вже посвятили і розійшлися. Лише так Мар’я заспокоїлась.
Ще один випадок. Інша старша жінка попросила помолитись. Спитала, що з неї. Я ж на жарт сказав, що «кугут». Раз дружина дивиться у вікно і каже: «Та жінка не до тебе йде?» Я глянув, а вона підходить до хати в півнем. Я спитав, що то таке, а вона відповіла, що я сам казав «кугута» принести. Як не «відмазувався», що мені його не треба, жінка аж образилась, мовляв, вона найкращого принесла, запевняючи: «Ви думаєте, що це кугут не годований, чи що. Я вибрала файного. Дивіт, який тяжкий!» Як її не попросив забрати його, та жінка не хотіла. Казала: «Ай, отче, ви з мене сміха не робіт, возьміт від ня сього кугута тай усьо! Бо буду на вас сердита».
Ще одна бабуся у Студеному питає: «Отче, я доста недовижаю, чи не буде гріхом, аж я ся даякі молитви не буду молити?» Звідки я знав, які молитви, попросив її принести молитовник і показати. Принесла вона молитовник… і почалося найсмішніше… показала пальцем, що хотіла випустити. А то були молитви на ісход душі. Жінка ж виправдується: «Я їх і так усьо життя читала! Ще з малої» Мені стало смішно і я пояснив їй, що такі молитви читають ті, або над тими, хто не може померти. Вона аж перелякалася, що тепер буде. Я ж відповів, що якщо за все життя нічого не було, то й зараз не вже станеться.
Ще один випадок трапився не зі мною, але теж реальна історія. Прийшла баба до священика і просить помолитися над коровою, мовляв, не дає подоїтися, б’є її. Він молився, молився, а далі попросив стару спробувати здоїти її. Сіла баба, а корова все одно за своє. Знову почав молитись. Ефект той же. Тоді він запропонував старій піти взяти з дому якись чоловічий кабат. Поки вона ходила, він узяв вили і побив корову. Прийшла баба, священик каже: «Ану сідайте доїти». Вона сіла під неї, а тварина боїться, що знов дістане і дала подоїтись. Жінка рада, що помогло! Питає, що далі робити, а священик каже: «Сись кобат дайте на діда, най ся вбере, а ви товди доїт». Тож у майбутньому коли корова бачила те пальто, стояла тихо, бо їй було страшно, що її хтось битиме, думала, що то священик в підряснику з вилами, а баба більше проблем із доїнням не мала.
Таких історії безліч.
Спасибі за цікаву розмову! Успіхів вам у всьому і хай береже вас Бог.
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
