Як закарпатська пліткарка баба Ліза з ліхтариком та граблями гриби шукала
Винним у всьому був втоплений шльопанець
На Закарпатті почалася грибна пора. Дарам лісів радіють не лише в селах, але і в містах, адже навіть ті, хто не любить їх збирати, полюбляють їсти. Особливо популярними у нас є білі гриби. У багатьох населених пунктах лише їх фактично грибами і вважають, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Проте грибарство – це не лише додатковий заробіток, але й спортивний азарт та можливість весело провести час, поспілкуватися з природою. Тож і не дивно, що в нашому краї трапляється багато кумедних випадків, пов’язаних із збиранням грибів.
Про один із них закарпатській газеті «НЕДІЛЯ» написала наша постійна читачка з Ужгорода.
Років 10 тому ми купили під містом будиночок, куди час від часу їздимо з чоловіком на вихідні, щоб побути якомога далі від міського шуму та щоб діти подихали свіжим повітрям.
Трапився з нами торік під час грибного сезону дуже кумедний випадок, про який досі смішно пригадувати. Відвіз нас Дмитро якось у п’ятницю зранку в село. Сину було 4 роки, доньці – вісім. Сам чоловік мав приєднатися до нас тільки увечері.
Тож ми цілий день засмагали, а під вечір, після дощику, вирішили прогулятися до лісу. Було багато калюж. А в селі вони не такі, як у місті… Там не пахне асфальтом, а глина м’яка і приємна на дотик… навіть запах у води більш натуральний. Тож усі ми радісно потопталися в калюжі, забруднилися, але все одно почувалися щасливими. А калюжа була досить глибокою, Денису майже до колін. Тож він так дотупцював у воді, що загубив шльопанець. Звісно ж, розплакався. Що робити. Почали ми з Мирославою шукати його. Вода непрозора, нічого не видно. Руками водимо, як вудками, але витягнути нічого не вдається. Пробувала заспокоїти сина, та марно. Засмутився аж надто. Та що робити, знайти шльопанець не вдавалося. Зателефонувала Дмитру і попросила його перед тим, як їхатиме до нас, купити сину нові шльопанці.
Додому Денис іти не хотів. Сів на землю і дивився на калюжу. Як не умовляла його, та марно. Нічого не залишалося, як взяти його на руки і нести.
Вдома Денис розслабився і заснув. А через дві години приїхав Дмитро… без шльопанців. Сказав, що забув купити. Що ж я мала сказати сину, коли він прокинеться?
Та чоловік заспокоїв. Він узяв граблі і порадив показати місце, де все трапилось, мовляв, граблями він не лише шльопанець, а кожен камінчик витягне.
А тим часом уже майже стемніло. Проте дуже хотілося порадувати Дениса, тому ми все ж пішли на нові пошуки втраченого взуття. Провотузилися в калюжі десь півтори години, та шльопанець так і не знайшли. Уже майже зовсім стемніло, чоловік побіг додому за ліхтариком, аби продовжити пошуки.
Я зовсім зажурилася. Крім того, через пригоду навіть не приготувала вечерю і не знала, чим нагодувати рідних. Але враз ми помітили ужгородських сусідів, які йшли з лісу з повними кошиками грибів. Мене осяяло і я запропонувала їм продати хоча б кошик мені, вони погодились… Дали навіть корзину, мовляв, повернемось до міста, віддамо.
Поки я розмовляла з сусідами, Дмитро повернувся. Ще десь із півгодини він продовжував пошуки, а далі махнув рукою і сказав, що втомився, завтра зранку поїде в Ужгород і купить сину чотири пари шльопанців.
Він закинув на плечі граблі, взяв у мене з рук кошик і попрямував так саме, як Денис, через калюжі, до хати. Але раптом біля воріт ми побачили найбільшу пліткарку в селі бабу Лізу. Вона з допитливістю глянула на нас і поцікавилась, чому це ми з ліхтариком та граблями по гриби ходили. Мене розпирав сміх, але я стримувалась. А Дмитро відповів, що в Києві один професор йому порадив саме так і шукати гриби – у темряві, лише треба читати примовляння: «Місяцю, місяцю! Дай грибів мені стільки, як на небі зірочок!».
Баба слухала уважно, відкривши рота. Про цю зустріч ми відразу ж забули. Я приготувала гриби, і ми пішли спати. Вранці чоловік справді купив синові чотири пари шльопанців. Проте коли Денис прокинувся, радості його не було меж. Він хотів іти хлюпатися в калюжу одразу в усіх.
День проминув непомітно, а увечері ми всі разом вийшли погуляти. Блукали до сутінок. Дмитро розповідав дітям різні страшні історії. У них аж перехоплювало подих. Але раптом син несамовито закричав. Йому здалося, що до нього наближається чудовисько.
«Дивіться! Дивіться! Там навіть вдалині видно, як його очі світяться!» – плакав він.
Справді, у темряві виднілися два вогники. Ми вирішили зачекати і подивитись, що або хто прямує до нас. І яким же був наш подив, коли ми помітили бабу Лізу із зятем Іваном. Вони йшли з порожніми кошиками, граблями та ліхтариками в руках.
Стара була дуже сердитою і почала звинувачувати Дмитра, що він неправильне замовляння навмисно їй сказав, аби зібрати в лісі самому всі гриби.
Чоловік пробував виправдовуватись, але його пояснень слухати ніхто не хотів. Наші знайомі не на жарт на нас образились. Баба Ліза навіть кілька місяців не віталася. А потім, коли в зятя зламався автомобіль, усе ж прийшла за Дмитром, попросила полагодити.
Людмила КОРОЛЬ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
