Закарпатська обіцянка: Живемо весело, незважаючи на красиві запевняння влади щодо покращення життя вже сьогодні
Відколи себе пам’ятаю – мені (і не тільки мені) постійно щось обіцяли і ніколи я не бачив обіцяного.
У школі мене дурили комунізмом. От побудуємо комунізм і заживемо щасливо, краще ніж люди у всьому світі. Бо там загниваючий капіталізм, а у нас «від кожного по можливостях, кожному – по потребі». По потребі не було ніколи, бо потреби ростуть разом з можливостями. Але то вже з іншої сфери, з наукової, з практичної, з прагматичної, а тоді цінували тільки пропаганду, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
У армії чи не щодня на політзаняттях нам обіцяли мир у всьому світі. Ми і тільки ми, радянські воїни, стоїмо на сторожі миру, а агресивний Захід постійно дестабілізує обстановку. Отой методизм «впихування невпіхуємого» у зелені лисі голови в кашкетах із кокардами приносив результати – більшість хлопців вірила цим нісенітницям і частина з нас записувалася добровольцями в Афганістан, на Кубу, в Єгипет, у інші гарячі точки. З автоматами в руках воїни йшли на чужу землю, щоб там змусити місцевих жителів полюбити мир. А хто не хоче любити мир – того треба просто пристрелити.
Коли я вчився в університеті, то радянський народ уже почав будувати соціалізм з людським обличчям. Це мав бути перехідний етап від соціалізму з нелюдським, певно, обличчям до комунізму. Тобто спочатку соціалізм мав рило, морду чи харю, а потім комуняки почали те рило відмивати, накладати на нього грим, прикрашати стрічечками, сережками та бантиками. «Чорті шо і збоку бантік», – говорили тоді. Але час ішов, обіцянки змінювалися, життя покращувалося… Вже тоді, уявляєте? Чи пригадуєте? Чи хто як?
У ті часи довелося мені потрапити в міжнародний студентський будівельний загін в Угорщині. Після всіляких кадебістських перевірок і прослуховування з півтора десятка лекцій на тему «Правила поведінки радянської людини за кордоном», після обіцянок доброї зарплати і всіляких благ, після попереджень і прихованих залякувань… десять осіб таки перетнули західний кордон поїздом. Звичайно, а інакше і не могло бути, більшість із нас, крім кількох стукачів, повернулися звідти антикомуністами і перестали вірити обіцянкам. Але час летить дуже швидко, як ви знаєте і без мене.
Не без моєї допомоги імперія зла незабаром розвалилася. На зміну старій комуняцькій пропаганді прийшла нова команда тих самих комуняцьких обіцяльників, але вже замаскованих, перефарбованих і в інших шапках. Хитрий лис – головний ідеолог старої партії – зорієнтувався найкраще і почав першим обіцяти «піплу» те, що «піпл» хотів слухати і хавати. Його наступники ніколи не втомлювалися обіцяти і їхню шалену фантазію час від часу підсилювали політтехнологи. За традицією, малі чиновники копіюють великих не тільки у діях, але і в слові. Не можна сказати, що все було так страшно і нічого не змінювалося. Зміни, правді бути, таки були. Після кожного скорочення апарату кількість чиновників збільшувалася, кабінетів почало не вистачати, керівників на місцях, колишніх секретарів, почали називати головами адміністрацій, представниками президента, дитячі садки – ДНЗ, середні школи – ЗОШ І-ІІІ ступенів… І все це, треба сказати, змінило наше життя на краще. Особливо позитивно в цьому плані слід відмітити результат від того, що офіційно і неофіційно першого керівника області тепер називають паскудним чужим словом «губернатор». Є термінатор, а є губернатор. Можна вважати їх, до певної міри, братами. Функція першого – наводити порядки і боротися за справедливість, а обов’язок другого, покладений на нього керівництвом держави, – «закатувати губу» населенню. Бо керівництво, відірване від народу, щебече «красіво» по власних телеканалах, а народ слухає уважно, замислюється, мріє і «розкатує губу». Той народ, звичайно, що ще не виїхав з країни. Отже, коли хтось один «губу розкатав», то це ще таке, не страшно. А от коли тисячі «розкатаних губ»… Тут і потрібен «губен-натор». Наверху наобіцяють файних доріг, а грошей фіг дадуть. Гроші їм самим потрібні. А губернатору кинуть подачку, а він уже біжить губи народу закатувати. А щоб не мріяли. І не говорили багато. Отак от!
Хочете приклад? Свіженький? А будь ласка! Оце ще всі обіцянки голови облдержадміністрації не вивітрилися у Довгому, а вже у сусідньому Приборжавському ремонт дороги достроково закінчився. Тобто техніку забрали, а мали ще сімнадцять кілометрів до райцентру асфальт класти. Мали, але у Довгому зробили, а у інших селах дорогу перекривати ніхто не буде. Хіба Михайло Ловга із своїм страйковим комітетом підтягнеться. Та і то результатів не дасть – Геннадій Геннадійович приїде і пообіцяє. Обіцяти ж – не мішки носити. А ґазда свого слова може пообіцяти тут, а потім своє слово забрати назад, щоб пообіцяти у іншому місці.
Хочу сказати, що справа тут не в конкретній людині – справа в системі. Наша управлінська державна система побудована таким чином, що чиновники бавляться у панів, а нічого вирішити не можуть. Бо тупо нема грошей. Усі гроші в олігархів, які тримають владу у своїх липких руках і не збираються її віддавати. Закони приймають під олігархів, середній клас зник узагалі, а бідні, яких абсолютна більшість, вимирають. Певно, найбільша смертність у світі – це у нас. Жити у нас страшно, але живемо ми у тому страхові недовго. Як не як, а компенсація якась є.
І жити по-новому, і почути кожного, і всім бандитам – тюрми, і земля – селянам, заводи – робітникам, а владу – народу, і реформи, і порядок, і файні дороги, і сьогодні – за гроші, завтра – безкоштовно, і чого нам тільки не обіцяли. А що маємо? Кравчучку, наколоті помаранчі, руки, які нічого не крали, та відкриті двері у світ. Їдь, заробляй, здихай там. А якщо не здохнеш, то тебе ще податками обкладуть…
Але, як би там не було тяжко жити в таких умовах, а є таки люди, які свої обіцянки виконували і виконують. Таких, правда, не дуже багато, тобто дуже мало. Я хочу тут і тепер згадати лише двох – своїх батьків, тата і маму. Люблячих, простих, щирих, людяних, добрих, справедливих, талановитих, мудрих… Одним словом – найкращих у світі. Як би сутужно їм не було, як би їх не дурили, а вони завжди робили те, що обіцяли. Як скаже тато, що ми подаруємо тобі братика – то є братик, як мама пообіцяє сестричку – і сестричка є. Правда, виховувати і бавити молодших доводилося мені, зате досвід маю великий. Шестеро нас у батьків. Всі закінчили середню школу на відмінно. Разом із дітьми, онуками та правнуками нас усіх уже і порахувати важко. Щаслива родина. Живемо весело, незважаючи на красиві обіцянки влади і покращення життя вже сьогодні.
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
