Чи існує прокляття роду. Історія однієї закарпатської аварії
ДТП трапилася біля самого під’їзду в місто. Я дуже тяжко переживав цю втрату, бо сестра була моїм справжнім другом, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Рік тому в аварії загинула моя сестра. ДТП трапилася біля самого в’їзду в місто. Я дуже тяжко переживав цю втрату, бо сестра була моїм справжнім другом.
А ще треба сказати, що працюю я в архіві. У мене така робота, що доводиться перегортати багато газет та журналів за минулі роки. І от одна інформація в газеті, яка була видрукувана 20 років тому, мене зацікавила. А саме фото – мені здалося, що зі знімку на мене дивиться моя сестра. Але насправді йшлося зовсім про іншу дівчину, з якою трапилася аварія. Вона була така схожа на Тетянку, що я аж здригнувся від страху.
Але з часом той факт почав забуватися, адже в житті трапляється багато збігів і немає часу, щоб їх осмислювати. Навіть до чудес із часом ти просто звикаєш.
Напередодні того дня, коли була річниця смерті Тетянки, мені потрапила на очі ще одна газета. Цього разу це були зовсім пожовклі сторінки, які ледь не розсипалися від зайвого руху. На пожовклій від часу світлині я впізнав до болю рідні очі. Так, на мене дивилися очі Тетянки. Але цого разу в інформації йшлося про те, що дівчина загинула на пароплаві.
Я би не вважав містичним такий збіг, адже на планеті є дуже багато схожих між собою людей і, звичайно ж, є багато схожих історій. Але містичним було те, що завжди йшлося про аварію. Я почав думати, що цим життя мені хоче сказати? Але ніякої відповіді мій мозок мені чомусь не підкидав.
На річницю смерті сестри зійшлася рідня. Ми згадували різні моменти з життя Тані та з життя нашого роду. Хтось згадав, що у мого прадіда колись була наречена, з якою він розлучився в останній тиждень перед весіллям. І одружився на багатій сусідці. Та жінка потім народила хлопчика і дуже бідувала. Мій прадід ніколи ані однією копійкою не допоміг своєму позашлюбну сину.
Але той все одно дуже любив батька і дуже мріяв про той час, коли тато його визнає та заговорить з ним. І він навіть не хотів чути, що його батько вчинив підло і фактично зрікся його.
Навіть тоді, коли той син одружився і вже мав двох своїх дітей, не міг позбутися цього почуття – батьківська любов була для нього все ще дуже важливою і він все ще на неї сподівався. А якось уранці він під’їхав підводою на базар, щоб хоч трохи продати плодів свого саду, бо вони ледь зводили кінці з кінцями. Але на в’їзді у місто підвода перекинулася. Хлопець зазнав таких травм, що до міста не доїхав живим.
Мати хлопця ледь не збожеволіла від горя. І у тому великому горі побажала моєму прадідові, щоб його діти теж так загинули, щоб і його рідня зазнала такого болю, якого довелося зазнати їй. Звичайно, вона сказала все у великому відчаї і може потім сотні разів жалкувала про це.
Але минуло 10 років і саме на тому місці загинула дочка мого прадіда. Але це була не моя бабуся. Раніше від мене приховували, що мій дід – позашлюбний син. Він був тим самим сином, який загинув тодіі під підводою.
Так от про чию загибель я прочитав у газеті! І от чому та дівчина була схожа на мою сестру – адже вони обидві були схожі на прадіда. Ті ж самі великі карі очі, те ж саме чисте високе чоло і чорне як вороняче крило волосся.
І тут вже озвався я. Я розповів рідні про історії вичитані мною в архівах. І всі мовчки переглядалися між собою. Адже коли йшлося про перший випадок із дівчиною, яка померла 20 років тому, це була мова про мою родичку. Я не міг про це знати раніше – адже нічого мені не говорило її прізвище, бо я зовсім не знав, хто є насправді моїм прадідом.
Тож прокльони моєї прабабки таки впали на родину. Правда, чомусь саме в такій ситуації загинула і моя сестра.
Ми довго мовчали за великим родинним столом.Насправді мої родичі давно про це думали, але мені не розповідали. Але про те, що енергетика роду дуже потужна, я зараз знаю напевно. Скільки сварок, суперечок виникає у колі рідні. І коли б вони тільки знали, які рани може залишити наступним поколінням ця ненависть, то, мабуть, полишили б такі дріб’язкові чвари.
Ні, я розумію, що деколи ми завдаємо одне одному непоправного болю. Але частіше наші образи дрібніші від макового зерняти.
Моя тітка он сварилася на межі з двоюрідною сестрою – це якихось десять метрів, на яких грядки порядної не зробиш, бо на них падає тінь від дерев. Але їх обох охопив просто спортивний азарт – як би відібрати одне в одного цю землю.
На поминки Тані вони прийшли обидві, бо ж так велить звичай. І зараз обидві мовчали. Вони теж починали розуміти, що вже накоїли біди. А чого гріха таїти – вони ж теж подумки бажали одна одній найгіршого лиха.
Тому коли я через місяць приїхав до тітки і побачив, що вона відсунула огорожу на 10 метрів і таким чином відступилася від родички, полегшено зітхнув. Бо хтозна, на кого б упали прокляття. Можливо, на тих людей, які зовсім не знали б про причину своїх нещасть. І те незнання завдавало б їм ще більшого відчаю.
Іван СИМКО, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
