Чому померла закарпатка не дає продати хату родичам
Хто знає, що насправді коїться в цьому будинку
У нашому селі є такий будинок, який вже продається вже років 20, але і до сьогодні його не купили. А жила там стара бабуся, яка втратила чоловіка і єдиного сина. Поруч із нею жив племінник, котрий за життя бабусю навіть не помічав. Не хотів він бачити ні того, як вона тяжко перебивається на жалюгідну пенсію, ні того, як мерзне вночі зимою, ні того, як потребує ліків і кашляє все літо на дворі. А ще того, як їй бракує просто людського спілкування, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Хата в жінки була вже дуже старою. І мало хто спокусився б на такий дім, в якого протікав дах, а по стінах пішли тріщини. Але ж ця занедбана хата все ж таки стояла в центрі села. А ще біля неї тягнувся чималий шмат землі – 50 соток. Тож тут можна було багато чого набудувати і розвернути великий, як для Закарпаття, бізнес.
Бабуся виявилася нічиєю. Люди допомагали їй чим лиш могли. Хтось принесе молочка, хтось купить хліба, а хтось покличе її до себе на гостину, щоб розвіяти самотність та й щедро нагодувати. Але старій людині потрібен постійний догляд.
Якісь випадкові подарунки не могли її порятувати. А взяти над нею опікунство ніхто не наважувався. Бо всі знали, що на цей двір вже давно накинув оком той самий її племінник. Він сам тоді вже став звичайним, як на дев’яності роки, бандитом. Крав машини, займався контрабандою і мав великі зв’язки. Бо інакше не жилося б йому на цьому світі. І тому його в селі боялися.
Але чи не кожний пам’ятав таку картину – бабуся стоїть біля вікна, відхиляє фіранку і погаслим поглядом дивиться на вулицю. Напевно, вже багатьох людей вона не впізнавала. Адже до того часу майже всі її однолітки померли. Навіть їхні діти вже постаріли. Внуків тих свої подруг вона зовсім не знала. І от коли не зайдеш на її вулицю, здається, завжди бачиш її у вікні.
Одягалася вона по-старому: у чорну хустку, у темний одяг. Словом, у те, що залишилося ще зі старих часів. Була дуже акуратною, та й у тій її бідній хаті завжди було прибрано. Але в її очах стояв великий смуток.
Коли бабуся померла, все село зробило сякі-такі похорони. Та збіг місяць, навіть сороковину ще не встигли відзначили, а той її племінник і справді почав клопотатися про цю землю. А коли документи були нарешті готові, вирішив продати цю землю. Бо хатою те, що залишилося від старенької халабуди, назвати було важко – тепер просто на очах вона вже зовсім стала розвалюватися.
На той час племінник жив уже в столиці. Він вирішив, що краще буде, якщо він цю хату продасть. І покупців на неї відразу ж знайшлося дуже й дуже багато. Приїжджали сюди навіть із інших районів. Бо наше село біля траси, тож для бізнесу це дуже вигідне місце. От покупці трохи посперечалися із новим господарем і зрештою вирішили, що куплять собі цю землю.
Вже ніби ударили по руках і виходили з двору з остаточним рішенням зробити покупку. Як це буває, на прощання ще озирнулися як цей двір виглядає з вулиці. І раптом почали кричати господарю, що у вікні хтось стоїть.
– Та ніхто уже давно тут не живе! Що ви таке кажете? – у відповідь тільки знизував плечима господар. Але про всяк випадок ще раз зайшов у дім, щоб перевірити – чи хтось випадково не прижився у цій старенькій халабуді. Обійшов усі кутки, повернувся на подвір’я і заспокоїв покупців, що нікого там нема.
– Як це – нема? – тепер уже з жахом перепитував покупець. – Там стоїть стара жінка – вона відхилила фіранку і дуже уважно дивиться на мене!
– Тут колись жила стара жінка, але вона давно померла! – розгублено пояснював господар.
– Як це – померла? – ще з більшим жахом цікавився гість. Навіть не хотів довго вислуховувати подальші пояснення. У нього викликали моторошні підозри щодо оселі та його господаря. Хто знає, що насправді коїться в цьому будинку? Тому краще тікати від цієї справи подалі.
Але як не вдивлявся у вікна сам хазяїн, нічого в них побачити не міг.Тому й не міг зрозуміти: чи покупці його розводять чи справді існує якась містика і вони бачать стару жінку у вікні.
За нашої пам’яті на цей двір приходило щось чи не півсотні різних покупців. І сім’ї приходили, і на дорогих машинах зупинялися біля іржавих воріт. І молодята, які не мали, де жити, хотіли тут збудувати хатинку. Але всі ті, хто на прощання намагався на цей старий будиночок ще раз глянути, говорили одне й те ж саме. Вони бачать бабусю, яка незмигно дивиться на них.
Тож відтоді, коли стара померла, минуло вже два десятки років. А за той час двір перетворився на пустку. І за всі ці роки господар пережив уже три аварії, а ще чотири роки відсидів у тюрмі. А от продати хату так і не зміг. Він і досі не вірить у якусь містику. І поступитися цим місцем нікому з рідні не хоче.
Але всі розуміють, що жити йому там страшно. Хоч він і повернувся в рідне село, бо здоров’я вже підводить, щоб і далі волочитися по світах. У його ошатному будинку зараз живуть сини. Тож йому б не завадило побудувати хатинку тут, у центрі села і обробляти чималий город.
Але чомусь будуватися тут він не наважується. Та що там – навіть не наважується зайти до цієї хати, одна стіна якої обвалилася. Отак і живуть у хатинці хіба коти та миші. Хата поросла бур’яном по самі вікна. Але й прополювати його чомусь ніхто не збирається.
Василь САБАДОШ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
