Чому на Закарпатті влада завжди змінювалася, а життя народу залишалося важким до неможливості
Є люди, яким усе вдається легко. Вони ідуть по життю граючись, ніби штовхають ногою камінець по намальованих на асфальті класиках.
Буревії світової історії проносяться над їхніми головами, революції перевертають світ з ніг на голову, а їхні голови завжди упевнені та щирі, сповнені добрими усмішками та оптимізмом. «Було, як не було, а буде так, як було» – кажуть вони. І їхня впевненість у правоті та правильності цієї формули дратує. Як? Не може такого бути! Але вони непорушні у своїх переконаннях. Як скеля, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
У цьому плані, тобто у легкості досягнення мети, дуже схожі між собою двоє моїх друзів, двоє Василів: дипломат Василь Марущинець і дитячий письменник Василь Шкіря. Життєві переконання письменника із Іршави базуються на вищезгаданій формулі. Він ніколи не бере участі у революціях, бо знає, що то лише піна історії. Натомість дипломат із Великого Раківця є вічним революціонером. Він був членом УГС, першим головою Руху, учасником усіх Майданів, першим демократичним сільським головою, відтак студентом дипломатичної академії, працівником Міністерства закордонних справ, консулом у Німеччині… Він міняє себе, міняє своє життя, міняє світ довкола себе своєю активною життєвою позицією. Він – борець!
Котрий із Василів робить правильно? Хто з них правий, а хто ні? Як життєва позиція впливає на успішність людини, адже обоє вони є успішними? Як треба жити, щоб досягти успіху? З котрого Василя брати приклад?
На біографіях цих двох чоловіків, на історії їхнього успіху можна написати підручник із психології, вивести закономірності, закцентувати увагу на протиріччях, на внутрішній боротьбі, вивести формулу, тобто дві формули правильної мотивації… Їх треба досліджувати, бо вони є типовими представниками двох частин суспільства – консервативної і радикальної. Але ми тільки поверхово торкнемося проблеми, залишивши тему для дослідження історикам нашого знаменитого вузу.
Радикалізм Василя Марущинця проявляється у всьому. Він категорично, на рівні підсвідомості не сприймає манкуртів, москалів, ворогів нації, холуїв, рабів, замаскованих комуністів і комсомольців. Він не просто не сприймає їх – він бореться із проявами слабкості, нецивілізованості, відсталості, кацапської агресивності… За його переконаннями, добро мусить мати якщо не кулаки, то ґрунтовне знання історії. Такого історика серед дипломатів, певно, більше нема. Та і взагалі, обдарованість Василя вражає. Він грає на кількох музичних інструментах, співає, пише статті і книги, проводить екскурсії, займається розслідуванням та дослідженням білих плям у нашій історії… І в цій багатогранності він теж радикальний. Перші перейменовані вулиці на Закарпатті і, певно, в Україні, ще задовго до указів про декомунізацію, були саме в селі Раковець у перші дні Незалежності. Треба було мати неабиякі знання та сміливість перейменувати у ті часи вулицю Леніна на вулицю Степана Бандери. Але люди ініціативу підтримали, бо народ завжди знав, де правда.
Консерватизм письменника Василя Шкірі теж класичний. Він непорушний, як і непорушні його погляди та переконання. Консервативні за своєю суттю. Він завжди працює, не звертаючи увагу на суспільні катаклізми. Він пише казки. Навіть історія з викраденням на початку нашої незалежності пам’ятника Леніну, а він був із кольорового металу, не викликала у нього обурення, а надихнула на написання казки. Василь вміло маскує свої переживання під вдаваною байдужістю, ховається під маскою незворушності та каже, що все одно ці всі революції нічого не змінять.
Якщо розглядати під мікроскопом кожну з цих двох життєву позицію, то, як не дивно, можна переконатися, що обоє Василів праві. Адже жодна з наших революцій, навіть Революція Гідності, не призвели до кардинальних змін у суспільстві. Отже, було, як не було, а є так, як і було… Жодного державного злочинця за всі ці роки не покарали, бандити не сидять у тюрмах, а, перефарбовані у різні опоблоки, займають владні крісла, олігархи багатіють, а середній клас вмирає, так і не народившись. Видимість росту добробуту завдяки махінаціям із курсами валют та збільшенням зарплати тримає на території держави тільки фанатиків та безхатченків, тільки алкоголіків та олігархів, які мають запасні аеродроми у офшорах. Ну і представників корумпованих інститутів влади…
З іншого боку, якби не такі борці за справедливість, як дипломат і революціонер, патріот та просто порядна людина Василь Марущинець, то змін не було б взагалі. А так, які не є, але таки зміни. І армія у нас з’явилася, і історична правда повертається в підручники, і формується свідоме покоління молодих українців… Хоча, з іншого боку, свідомі українці виховуються і на казках консерватора Василя Шкірі. Адже він є патріотом, всі його твори сповнені ненав’язливого патріотизму, любові до своєї малої батьківщини, до народних традицій і мови своїх батьків.
Серед моїх друзів є багато прихильників життєвої позиції і одного Василя, і другого. Але кого з них більше? Хто правий із точки зору більшості нашої громади. Адже у селі той правий, хто має більше прихильників, більше друзів, родичів, а отже – сили. У суспільстві так само: до влади приходить той, за кого проголосувала більшість. Тобто тут присутня ще і якась формальність, на відміну від сільського балансу сил. То за кого голосують закарпатці? Чи завжди за мудрих? Чи за тих, хто більше бреше і більше обіцяє?
Усі вибори за часи незалежності твердять, що Закарпаття голосує так само, як і Донецьк та Луганськ. Але чи свідчить це про те, що у нас тут суцільний совок і вата, як на сході України? Мені здається, що при зовнішній схожості ситуації у нас причини трохи інші. Наші люди більш релігійні. Якщо українці зі сходу не мають коріння, тобто є класичними консервативними люмпенами і манкуртами, вирощеними на нашій землі комуністами, то закарпатці мають і землю, і почуття власності, і знають свою історію. Але вони теж є консерваторами. Бо так вчить церква. Бо так у нас було завжди – влада змінювалася, а життя народу залишалося важким до неможливості. Тож у глибині душі сприймаючи дух революції, більшість закарпатців прагнуть покращення, але нічого не роблять для її, революції, перемоги. Вони хотіли би змін і сприйняли би їх із радістю, але якби ті зміни були десь збоку. Щоб придивитися спочатку, а потім уже…
Отже, ми є консервативними радикалами. Чи не так?
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
