Як порожнє відро зіпсувало день закарпатки
Прийшла на роботу мокра, брудна, з поламаною парасолькою, в одному шльопанці, з кров’ю на руці
Чого лише не напридумують собі закарпатці, вірячи в забобони. Деколи самим стає смішно від того, у яку халепу вони самі себе заганяють, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Людмила Тимчик із Ужгорода надіслала до редакції газети «Неділя Закарпатські новини» листа, в якому поділилася цікавим випадком із життя, коли через марновірство вона повністю зіпсувала собі не лише настрій, але й увесь день.
Друкуємо його без змін.
«Ще бабка вчила мене, що коли вулицю переходить людина з порожнім відром, варто чекати чогось недоброго. Звичайно, вона була неосвіченою, навіть ледве читала і пропрацювала все життя в колгоспі, але їй я вірила більше, ніж професорам в університеті, як-не-як рідна людина, найстарша жінка в родині і незамінний авторитет для всіх нас.
І якось одного разу забобони зіграли зі мною дуже злий жарт. Того ранку я прокинулася з почуттям блаженства і повного щастя. Клацнула телефон. Думала, хтось мені щось приємне написав. Але, на жаль, не було ніяких повідомлень. Чоловік уже поїхав на роботу, а я ще ніжилася в ліжку. Працюю я в банку, там завжди запарка і багато клієнтів, тож так не хотілося вставати і взагалі виходити на вулицю.
Та все ж я наважилась, прийняла душ, поснідала і почала приводити себе до нормального вигляду. Підфарбувала одне око і раз… дзвінок у двері. Відчинила. А там – молочниця із порожньою та ще й розбитою банкою з-під молока. Дивиться і мовчить. Питаю, що трапилось. А вона тільки очима кліпає. Запросила до квартири. Зайшла. Коли віддихалася, розповіла, що на неї напав собака, тож, обороняючись, вона замахнулася на тварину тим, що мала в руках. У результаті – банку розбила. А молоко витекло. Голодний чотирилапий кинувся його злизувати з асфальту і відпустив жінку.
Її порожня потрощена посудина мене трохи спантеличила, але молочниця випила каву, якою я її пригостила, й пішла. Я нарешті дофарбувала друге око, одягнула білу блузку з чорними брюками, подивилася на годинник… а там – до початку роботи залишилося п’ятнадцять хвилин. Чи добіжу – не знала. Тож на всіх швидкостях вилетіла з під’їзду. А мені назустріч – сусід із порожнім відром. Веселий такий, аж наспівує. Уже другий знак згори мене насторожив. Не витерпіла і спитала, що він тут під вікнами з відрами розгулює. Виявилося, що привіз із села від матері яблук, носив їх старенькій самотній бабусі з сусіднього будинку і таким бадьорим він був через те, що відчував себе героєм, мовляв, благородну справу з самого ранку зробив, отже,день має скластися для нього вдало.
Я теж уявила, як же складеться мій, коли вже двох із порожніми посудинами здибала. А тут ще й якась дівчина з вінком у руках мені дорогу перебігла.
«Що за день, – вирвалося з мене. – Добре ще, що хоч чорну кішку не зустріла»
На роботу я запізнилася. Але начальник не сказав нічого. Просто поглянув на мене невдоволено. Клієнтів не було, і я не знала, чим зайнятись. Вирішила позшивати паперові роздруківки. Взяла степлер, але він чомусь заїв. Тисну на нього, тисну, а він все не хоче скобки випльовувати. Махнула рукою. Думаю, посиджу в Інтернеті. Знайшла на одному з сайтів цікавий рецепт, захотілося роздрукувати. Але клац-клац, а принтер не друкує. Розібрала я його, почала перевіряти, що з ним. Вибрала картридж, потрясла ним, поставила на місце і… диво! Запрацював. Аж тут і клієнти з’явилися.
Дивляться на мене всі якось із подивом, мало біля скронь пальцями не крутять. Не зрозуміла я, в чому справа. Обслужила всіх і пішла на себе в дзеркало поглянути. Мама мія! Та в мене вся біла блузка була в фарбі з принтера. Бризки з картриджа вималювали на тканині дивні узори. Що робити? Вирішила замити хоч якось. Та де там. Все ще більше розмастилося.
Дочекалася я перерви і побігла додому переодягатися. Руки на грудях склала, начебто мені холодно, через двори полетіла прямо. Думаю, що ж це за день такий? Що ще чекати? Відповідь пошукала в картах. Зробила швиденько розклад – і мені вийшли втрата, крадіжка, велика ймовірність розбитися або нанести собі травми.
Тим часом уже потрібно було повертатися на роботу. А на вулиці саме почалася злива. Дощ лив так, що за п’ять кроків перед собою видно не було. Гримнув грім, а у мене почали стріляти і іскритися розетки. Я аж перелякалася. Все, думаю, зараз або пожежа буде, або перегорить все. Але Бог милував. Змінила я штани на білу спідницю, кофточку одягла ніжно-блакитну. Нову. Взяла парасольку чоловіка, я йому купила, таку величезну, щоб можна було удвох під неї поміститися. Кинула в сумку туфлі, а на ноги шльопанці взула.
Вибігла з під’їзду, а там – води стільки, що дві сходинки залило. По коліна у воді, але я таки дісталася майже до роботи. Залишилося подолати три метри… перехід і все…
По дорозі, правда, рази три шльопанці губила, зносило їх потоками, поверталася, ловила і бігла далі. Але останній ривок виявився важким. Посеред проїжджої частини я послизнулася і впала прямо посеред калюжі. Лягла собі там на лівий бік і лежу. Встати не можу. Все болить. Парасолька зламалася, а один шльопанець потік поніс кудись.
Якось підвелася і почала нову річку посеред міста борознити руками. Та де там, так і не знайшла.
Поплив мій шльопанець невідомо куди. Попленталася я в банк.
Навіть важко передати словами, якими були очі співробітників і клієнтів, коли вони мене побачили у всій красі: мокру, брудну, з поламаною парасолькою, в одному шльопанці, з кров’ю на руці та на нозі.
Ну як після цього в порожні відра та гадання на картах не вірити? Шльопанець поплив – чим не втрата. Себе травмувала – чим не пророцтво?
Сміху було на роботі ще десь на годину. Дівчата мене підмінили, аби хоч трохи себе до ладу привела. Але спідниця була настільки брудною, що потім довелося її викинути. Коли начальник мене побачив, за голову схопився. Спитав, чи я, бува, не з лівої ноги з ліжка встала вранці.
Розповіла йому все. Він пошкодував мене і відпустив додому.
Я була твердо переконаною, що після цього в прикмети не вірити просто не можна, тож як тільки поріг переступив чоловік, одразу взялася йому переповідати все, що трапилось.
Він уважно вислухав і лише запитав, що я думала, коли виходила з дому вранці. Я без вагань відповіла, що налаштовувала себе на невдачі. Сергій лише усміхнувся: «Ти їх і отримала. На що себе запрограмувала, те з тобою й відбувалося», – запевнив мене він.
І справді, я ж притягнула до себе те, що весь час крутилося в голові… Виходить, в усіх невдачах винні не якісь там забобони, а я сама».
Людмила Тимчик, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
