Закарпатець у 90 років виглядав на 25
Пам’ятаю Янка ще з дитинства. Казали, що його мама померла ще під час пологів, він її навіть не побачив, а батько не хотів його визнавати. Янко був німий. І, як зазвичай буває в таких випадках, продавав він усякі іконки та календарі у людних місцях та в електричках. Років йому було десь трохи більше 20, тоді я ще не ходив у школу. Янко казав, що йому 25, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Він час від часу з’являвся у нашому місті. А іноді його можна було зустріти і десь в інших містах. Одного разу я надибав на нього навіть у столиці. Він поводився там так, ніби вже жив у цьому місті сто років і все йому там було знайоме. Не знаю, чи то він так любив мандрувати, чи просто не мав, де переночувати, де жити, от і мусів мотатися. Чи просто до людей горнувся, бо ж своєї родини не мав. Ніхто про нього нічого не знав, адже він був німим, то й не мусив нікому розказувати про своє життя.
Кілька разів, пригадую, його просили написати на папірці, скільки має років. Пригадую також, що тоді, коли я був 6-річним, він написав моєму дідові на листочку, що має 25 років.
Коли зустрів його через 10 років, він нітрошки не змінився. Але в такому віці люди й не дуже міняються, то тут нічого дивного і нема. А одного разу його запросили переночувати мої знайомі. Теж попросили написати – як його звати та скільки йому років. І Янко знову написав, що йому 25.
Те ж саме повторилося і ще через 15 років. Цього разу він – вже в міліції – писав, якого він року народження. Бо тоді він потрапив у халепу. Якісь бомжі його побили у парку. Я теж став свідком цього інциденту і поспішив заступитися за Янка. Я дуже здивувався, коли він написав, що йому 25. Хоч десь на 25 він і виглядав.
Але зрештою я махнув на це рукою. Бо подумав, що він не може мати багато розуму, адже його навчанням ніхто в житті і не переймався. Хоча читати і писати він все ж таки умів. А ще добре рахував. Кілька разів я його заставав за читанням книжки. Не думаю, щоб він лиш вдавав, що читає. На його обличчі тоді проступали різні емоції – від обурення до жалю. Я тоді помітив, що він читає Золя.
Насправді здивувало мене інше. Відколи, як я побачив його шестирічним, минуло 40 років. Тобто я вже був добрячим дядьком. А що вже казати про Янка. Тож якщо йому було 25, коли мені було всього шість, то зараз йому мало бути за 70.
Але виглядав Янко справді дуже юно. Молода шкіра і жодної тобі зморшки. Хоча життя, напевно, йому медом не здавалося. І саме таке життя мало б відбитися і на його обличчі. Я довго вдивлявся в його обличчя. А він тільки усміхався мені у відповідь – ніби розумів, що я маю на увазі.
Коли я поділився своїми думками із другом, той сказав, що люди з обмеженими можливостями деколи затримуються не тільки в розвитку, а й сповільнюється їхнє старіння. На цьому я й заспокоївся.
А потім я довго не бачив Янка. Час від часу про нього згадував – напевно, десь замерз або захворів. І нікому було про нього подбати. Хтозна, в якому краї загинув. Адже ця людина – без роду, без племені. Але народився ж він у нас, на Закарпатті, тому його часто тягнуло й додому. І бодай кілька разів на рік, а все ж таки з’являвся на наших вулицях.
Життя минало, в мене вже з’явилися внуки, а згодом – і правнуки. А я вже й забув про Янка. Одного разу поїхав у Виноградово відвідати сестру. Тут бачу, що мене торкнулася рука. Я аж відсахнувся. Мені здавалося, що я бачу покійника. Справа не в тому, що я побачив Янка. І навіть не в тому, що вже й не сподівався його ніколи побачити. Справа полягала в тому, що він стояв переді мною знову ніби 25-річним.
Це ж йому тепер мало бути років під 90. Але й досі його шкіру так і не вразила старість. Руки, обличчя та навіть хода були такими молодими, як понад 60 років тому. Не знаю, чи це природа дала йому такий дар – в обмін на ті страждання, яких йому довелося зазнати. Чи то в нього гени такі. Чи це й справді якась містика. Але я й досі шукаю відповіді, як розгадати цей феномен.
Юрій БАЧА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
