Відомий письменник Закарпаття розповів про історію свого народження
Як я народився
Життя інколи нагадує тобі таке, про яке ти або забув, або і не знав ніколи. Але мені нині нагадало про те, про що мені розказували багато разів у багатьох варіантах і з тисячами подробиць мої рідні. Деталі розповіді трохи відрізнялися, але це чисто суб’єктивний момент і залежав він від того, хто саме вів розповідь. Найцікавіше, певно, розказувала цю історію моя бабуся – татова мама. Бувало, що переповідала вона мені її замість казки, щоб я чимскоріше заснув. Та я сумніваюся, що під таку історію може заснути будь-яка істота, яка розуміє мову і може мислити. Бо це неймовірна історія, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
А сталося, точніше почалося все 25 лютого 1963 року. Саме тоді я вирішив, що пора з’явитися на світ білий, пора прийти до людей, щоб виконати свою місію на цій землі. І зробив це я у Іршавському районному пологовому будинку, хоча батьки мої жили та і живуть, слава Богу, у славному селі Довгому. Якщо хтось із читачів у той час ще не жив, то я нагадаю всім, що то ще були часи соціалізму – для цієї розповіді це має значення. Радянський Союз ще не збирався помирати, навпаки, готувався стати країною з розвиненим соціалізмом, але, правда ще без людського обличчя. Та всі ознаки казармової рівності і побутової однаковості вже були присутні на обличчях і на душах тогочасних будівників комунізму.
Мама одразу телефоном повідомила новину татові, який, як і належить справжньому чоловікові, був тоді на роботі. Син – це найкращий подарунок ґаздові від коханої дружини, кращого і уявити важко. Але уявляти ніхто і не хотів. Батько був щасливий і насолоджувався щастям кілька днів – саме стільки, скільки мама була в лікарні.
Оскільки моя мама працювала в Довжанській лікарні, то забрати її з лікарні мала машина швидкої допомоги. Тато з приводу свята взяв на роботі відгул і очікував дружину з квітами та шампанським вдома. Бабуся наварила смачненького і напекла тістечок. Святково прибрана оселя очікувала нас із мамою напруженою тишею і передчуттям феєрверків. Здається, у хаті ще панував аромат надмодних тоді парфумів польського виробництва «Біць може» чи чогось подібного і неперевершено солодкий запах мандаринів, які були присутні в хаті чи не кожного свята, тобто раз на три-чотири роки, коли у мене народжувалися братики і сестрички.
Якраз тепер варто сказати, що саме у той день і у ту саму хвилину, тобто 25 лютого 1963 року, разом зі мною народилася симпатична дівчинка. Народила її не моя мама, а жінка з Великого Раківця. Дівчинка мені одразу сподобалася, але вона аж занадто голосно плакала. Правда, слухати довго її плачі мені не довелося, оскільки нас розселили у різні палати. Але у день виписки із лікарні нас прийшли забирати теж у один і той самий час. Запеленали нас у однаковісінькі конверти, оскільки у Радянському Союзі рівність усіх людей проявлялася з дня народження кожного і не закінчувалася ніколи. Дівчинка вже не плакала, а дивилася на мене великими чорними очима, певно, я теж їй сподобався. От, подумав тоді я, настав саме той момент, коли можна простягнути руку і погладити таке красиве і ніжне дівча, яке волею долі лежить поруч мене. Але… Сексу у Радянському Союзі не було взагалі, знати про нього у той час я не міг нічого, та і, якщо зізнатися чесно перед собою, читачами та Богом, потреби у ньому не було. Просто хотілося дотягнутися до краси, адже про те, що краса врятує світ, я вже знав. Але у тій проклятій країні, друзі мої дорогі, була рівність, а свободи не було ніякої – руки у мене були пов’язані…
Коли прийшли люди з Великого Раківця, то від такого самого великого щастя і ейфорії, яка запаморочила їхні голови, вони взяли собі конверт із дитиною, яка лежала скраю. Конверти ж були однакові…
Я намагався кричати, плакав, чинив опір. Та що той опір значив для щасливих людей, які везли чи мали везти додому донечку-красунечку! Мені цицькою заткнули рота – і я заспокоївся. Бо цицька для справжнього чоловіка – це щастя.
Моя мама (теж від великого щастя) взяла собі конверта з дівчинкою і поїхала в Довге. Уявіть собі ситуацію, коли вдома маму зустрічає на порозі бабуся і одразу питає-просить: «А покажи-но, невісточко, що ти нам привезла?» Мама і показала.
– Це якесь не наше дитя! – вигукнула бабуся. – Це обличчя не нашої файти!
Саме у цей момент великий букет квітів випав із рук тата.
– Як ви можете таке говорити! – одразу обурилася мама.
– Я кажу, Василю, що йсе не наша дітина! – стояла на своєму бабуся.
Мама (більш інтуїтивно, ніж користуючись логікою) почала розмотувати конвертика. Коли остання мокра пелюшка, а дівчинка від страху та крику чужих людей обпісялася, відкрила те, що так хотіла побачити мама, то виявилося, що там зовсім не те. І, як ви вже здогадалися, кардинально протилежне тому, що хотів побачити батько.
– Кого ти мені привезла? – із розчарованим здивуванням спитав тато і мало не втратив свідомість. Адже продовжувач роду виявився раптом дівчинкою.
Мама стояла як вкопана і не могла промовити жодного слова. Адже кілька днів у лікарні вона годувала хлопчика, а тут явно не хлопчик.
Татова мама моментально зайняла сторону батька, тобто свого сина, і почала звинувачувати невістку у тому, у чому винуватити жінку тато б не додумався. Але це нормальний процес, бо невістка – чужа кістка. І кого звинувачувати, якщо не її? Тільки її, бо тільки вона у всьому винувата. Бабуся говорила багато, голосно і тими словами, які мав би вимовляти, на її думку, її син. Але син мовчав і не міг проронити жодного слова. Його думки працювали інтенсивно, аж упрівали від напруги. Він шукав пояснення і доходив до якогось порозуміння із самим собою. Його кохана дружина не могла його обманути, адже вона його любить однозначно. Ще більш однозначно вона вміє відрізнити хлопчика від дівчинки. Адже вона медсестра! Хоча хлопчика від дівчинки може відрізнити не тільки медсестра.
Залізна татова логіка вивела його на позиції детектива. Викрадення дітей було тоді популярною темою у детективах, яких мама читала багатенько. Але…
(продовження читайте у наступних номерах)
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
