Будні мольфарів: градовий чепелик, громовиці і настоянка на гадюках
Люди, яких називають карпатськими мольфарами, живуть самотньо в горах, подалі від скупчень народу. Самі свої «послуги» не рекламують, але якщо прийшов – то візьмуть. І уникають публічності, особливо преси, каже Микола Данилюк, засновник музею карпатської магії у Верховині. Можливо, вони побоюються повторити долю знаменитого мольфара Михайла Нечая (на фото) – його, нагадаємо, вбили в 2011 році, а вбивцю визнали неосудним і відправили на лікування, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
У цій частині Карпат кожна дощечка дихає старовиною. Не дарма унікальний музей карпатської магії з’явився саме у Верховині, де і так шанують автентику, традиції культури і побуту. Сусідня Криворівня – це місце, де Параджанов знімав культові «Тіні забутих предків»: тут вціліла навіть традиційна хата-ґражда, яку вибрали для зйомок. Тепер в ній – популярний музей. Поруч – Верхній Ясенів, де жив славетний карпатський мольфар Михайло Нечай. Та й Орест Стафійчук, сучасний мольфар і цілитель, автор серії книг «Книга порад карпатського мольфара», теж тутешній. Тут знають все про дідівські обряди і звичаї, пам’ятають легенди і перекази про мольфара, які не тільки людськими долями управляли, а й грозами.
Музей карпатської магії відкрили в ніч на Івана Купала. У Карпатах це велике свято, час, коли можна опанувати велику силу.
«Михайло Нечай казав, що Івана Купала – що другий Великдень. У цей день ходив збирати трави – вони ставали найбільш цілющими», – розповідає «Сегодня» Галина Дідушко-Мартищук, гід музею.
У маленькій хатинці на курячих ніжках з моторошно скрипучими дверима – повне зібрання загадок Карпат: спадщина Нечая, цілителя Гоя з Шешор і «гадерки» Параски Соколовської. Нечай вважався останнім класичним примівником (знахарем, що лікував змовами – примівками). Гой за допомогою біострумів в руках рятував від зубного болю, лікував епілепсію і енурез, а «внутрішні» болячки брав травами. «Гадерка» змовами вміла лікувати укуси змій і взагалі дружила з плазунами. Після смерті легендарних знахарів Микола Данилюк пройшов по їхніх родичах і зібрав розповіді про них і особисті речі. «Все одно вони мають силу тільки в руках господарів», – пояснює Галина.
Так, щоб керувати градом і блискавкою, потрібен осиковий хрест, гадюча палиця і градовий ніж (чепелик). Палка стає гадючою, якщо зачепити нею гадюку, коли вона поїдає жабу. А ось градовий чепелик, як розповідав Нечай, для себе треба робити самому – раз на рік, в Святий вечір, з леза коси, якою при косовиці розрубали гадюку, не кажучи при цьому ні слова.
«Цілий день 6 січня цілитель не їсть і не п’є, молиться. Увечері, коли на столі вже стоять 12 страв, кладе потроху кожного на тарілку, перемішує, бере свічку і виходить з дому, – описує процес Галина. – Там на всі чотири сторони світла читає спеціальну молитву. Так чепелик набирає магічну силу».
Він знав руки тільки того, хто його виготовив, а якщо ґазда загубив чепелик, він завжди повертався до мольфара різними шляхами.
Ще один вид сакральних мольф – громовиці. Це невеличкі скалки з природніми отворами, що відпадали від ураженого блискавкою дерева і підбиралися мольфарами. Кажуть, що удар грому – то удар самого Бога. Чимало людей, у яких потрапила блискавка, дивним чином залишались живі і ставали ясновидцями. Тому для мольфара за щастя тримати у руках скалку дерева, ураженого блискавкою, освяченого самою Природою. Громовицями оздоровлював в своїй практиці і Михайло Нечай. Він їх підпалював і димом відводив (обкурював) зле мольфування – пристріти, порчі, переполохи, вроки – від людини. Щепку громовиці деякі ворожбити кидають у дитячу купіль, аби маля було міцним і здоровим. А якщо її носити при собі – жодне лихо не страшне.
Взагалі, мольфар – це той, хто робив мольфи на смерть (як ляльки вуду) або вмів розганяти хмари. Але термін поширився на всіх карпатських знахарів. «І навіть Нечай змирився, що його так називають», – пояснює Галина.
Після екскурсії у відвідувачів, як правило, виникає два питання: де знайти мольфара і чи залишив Нечай учня, адже потреба в їх допомозі у народу величезна. До Нечая, за словами завідувачів музеєм, багато людей приїжджали переймати досвід, але він нікого не взяв в науку: говорив, світом правлять гроші, і ви тільки заробляти на цілительство хочете.
«Гой взагалі грошей не брав. А якщо люди потайки залишали гроші, завжди відносив їх до церкви», – розповідає Дідушко-Мартищук.
Але примівник і сам не залізний: раз на рік він повинен «заземлити» людський бруд. Нечай щорічно на 12 днів усамітнювався в печері, не приймав води і їжі, лежав в позі ембріона і молився. Це допомагало очиститися і зарядитися енергією, хоча у кожного цілителя для цього свої способи.
«Печера або землянка мала перебувати над ведмежим барлогом і під орлиним гніздом. Таке місце є на Чорногорі, але де саме, Нечай нікому не відкривав», – говорить Галина.
Легендарний мольфар до всіх виходив з чорним котом Млинцуром – той захищав біополе примівника. Коли господаря не стало, кіт стрибнув в Черемош і пропав. Але залишився камінь-Громовиця – такий виходить після удару блискавки в дерево. Він заспокоює людину, якщо тримати в руках, і лікує хворе місце, якщо прикладати (тільки знайти треба самому). У Карпатах до всіх природних аномалій ставляться з повагою. У музей передали, наприклад, камінь, який сам по собі обріс деревиною. Або шматок дерева, яке росло корою всередину і покрилося візерунком, що нагадує перо. «Нам його приніс один місцевий житель. Дерево називаємо «Крило», йому вже близько 200 років», – показує Галина.
На одній з полиць – колекція настоянок на гадюках. Зілля нібито зупиняє ріст ракових клітин з моменту початку терапії.
«Ми самі їх приготували. Підходять 4 види карпатських гадюк, найотруйніші, – розповідає Галина. – Живу змію кидають в горілку або спирт. Вона випускає білі бульбашки, осідає на дно і гине».
Ліки настоюється, а потім їх мікродозами приймають під керівництвом примівника: експериментувати самостійно ми не радимо.
