Вежа, вітер і вовки. Один день з людиною, яка стежить, щоб у жителів Закарпаття не зникло телебачення
Вишка «Красна» розташована на вершині гори Кінець у Закарпатті. Якби не вона, в селах біля підніжжя не було б ані Інтернету, ані телебачення, ані мобільного зв’язку. Сергій Мустяце працює на вишці 22 роки – він піднімається на гору, щоб тиждень стежити за приладами і налаштовувати апаратуру. На вишці він живе на повній самоті. Першого вересня Сергію доручили відключити аналоговий телевізійний сигнал для всіх каналів, окрім «UA: Перший». Другого вересня передавач «UA: Першого» згорів під час грози, позбавивши навколишні села єдиного телеканалу. Кореспондент «Бабеля» Євген Спірін провів з Сергієм Мустяца два дні і дізнався, чи можна жити без телебачення, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Село Красна знаходиться майже в 200 кілометрах від Ужгорода. Щоб дістатися до села, потрібно змінити кілька автобусів, попуток і пройти пішки. Прямого рейсу в село немає. Найближчий центр – селище Дубове. Тут є супермаркет, ринок і автобусна станція. До Дубового можна доїхати з Тячева, автобусом або автостопом. Ми сідаємо на перехресті в «бусік», навантажений овочами та пивом.
– Бачиш, «жандари» (поліцейські) стоять на дорозі. Пристебнись.
Водій фиркає в бік поліцейських, які вдивляються в номери його мікроавтобуса. У Дубовому останній раз дорогу ремонтували кілька років тому. Під колесами фур, які вивозять ліс, асфальт потріскався і лопнув. На зупинці біля пам’ятника загиблим солдатам стоять дві машини: «дев’ятка» і «Опель» на єврономерах.
– Куди поїдемо? Красна? Сто гривень. Менше не поїду, там немає дороги.
Вибору немає. Доведеться їхати за сто. Вже темнішає, а в гору йти мінімум три години. Сідаємо, проїжджаємо 12 кілометрів – і ось заправка. Це останнє місце, де можна щось купити. Далі тільки гори, білки, кабани та дика м’ята.
Поле, пасовище і дорога йдуть вгору. Гугл показує відстань – 2700 метрів. Начебто йти 40 хвилин, але насправді виявляється, що доведеться повзти по схилу 4 години. Йти потрібно уздовж ліній електропередач. Іноді руки обдирає чагарник, іноді ноги провалюються в промоклу від дощу глину. Камені заскакують у кросівки, тільки встигаєш зачепитися за який-небудь кущ. Через пару годин підйому Google показує: «Ви пройшли 1000 метрів». Попереду ще двічі по стільки ж. Ноги ниють, тремтять руки і дуже хочеться повернутися назад. Сергій Васильович періодично телефонує: «Ну, де ви там? Ця дорога для пенсіонерів».
Темнішає, навколо кущі та чагарники, нічого не видно. Від гір віє холодом, під ногами все більше мокрої глини і гострих каменів. Ззаду відкривається краєвид: два селища в долині пульсують вогнями ліхтарів крізь хмари. Ще пару годин підйому – і я бачу вишку. Під нею видніються будинок, дизельна станція і прожектор. Біля воріт гавкає Марта, маленький песик, який народився в горах.
На дверях папірець: «Дзвінок для виклику чергового». Двері не замкнені. Всередині будинку Сергій ходить у в’язаній шапці, кофті монтера і брюках. На вигляд йому не більше 55. Він незадоволений. Довелося чекати, а ще він відвик від людей.
– Корм коту купили? Молодці. Але треба було брати сухий. Овочі принесли? Я ці помідори і огірки ніколи не тягну, в них одна вода. Хліб навіщо принесли? Я у себе в грубці роблю не гірше. Могли б подзвонити, я б розповів, що купити.
Сергій народився в Молдові і з дитинства хотів бути авіатором. Закінчив університет, потрапив за розподілом до Дубового, на Закарпаття. Тут був вертолітний завод і гори – другий об’єкт любові в його житті, після літаків. На заводі він отримав посаду старшого інженера. З того часу минуло 30 років, але йому згадувати про свою першу роботу боляче. За будь-якої нагоди він говорить лише про вертольоти й авіацію. Описує деталі, механізми, як їздив у Москву і намагався зробити так, щоб завод не розпиляли на метал. Не вийшло.
– Мене так привчили: навіть якщо ти напартачив у схемі, але все виглядає красиво, значить, і спрацював на славу. Я на вишці намагаюся все робити акуратно, а не просто так, намотав проводів і напаяв абияк. До мене тут жили майстри. Не будиночок був, а хтозна що. Це я привчив усіх сортувати сміття, мити посуд не в тазику з жиром, а миючим засобом, і роззуватися, коли в спальню заходиш. Перше, що зробив – дошку. Хлопці продукти різали на шматку ящика. Така у нас війна була. Але впорався.
У будинку багато кімнат, але зайняті вони залізними шафами з миготливими лампочками: передавачами та трансляторами. Житлове приміщення невелике. Спальня з двома сітчастими ліжками і грубкою. Дерев’яна лавка, пара стільців. На грубці стоїть опудало лисиці. У кутку один на одному – телевізори. На екрані верхнього – політичне шоу, депутати кричать один на одного. Сергій йде за паяльником.
– Раніше як було? Щось зламалося, у тебе є 24 години. Не можеш полагодити, кинув на горб і побіг вниз. Бувало, три-чотири рази за день. Одного разу я тут на місяць застряг після повені. Потрібно було відновити зв’язок. Лежать опори, зв’язку немає. А вони в таких місцях впали, що туди не дійдеш. Ми тоді тягнули радіорелейний зв’язок. Зараз, кажуть, це не потрібно, давайте оптоволокно проведемо. Якщо стовп впав, пішов, провід скрутив – зв’язок є. А оптоволокно ти так не скрутиш. Нічому їх повінь не навчила.
Восени 1998 року п’ять днів поспіль на Закарпатті йшли зливи. Через це 5 річок вийшли з берегів, 120 сіл затопило, 17 людей загинули, а ще 20 тисяч переселили. Тоді дістатися до вишки було практично неможливо. Команда Сергія місяць лагодила апаратуру на станції.
– Ну ось, уявімо, що світла немає, як в 98-м. А у мене акумулятори. Їх вистачає на 48 годин. Через дві доби район буде без зв’язку. Повністю. От і все. Один раз був ураган, так тут повалило опори. Два місяці наверх з Дубового ходив плаваючий транспортер. Картина дивовижна! Їде транспортер, а на ньому 50-60 людей, кози, свині, мішки. Наче місцевий трамвай.
На вишці часто бувають туристи. Деякі забрідають випадково, тому що звернули не на ту стежку, деякі бродять по горах і заходять у гості.
– Якось під Новий рік виходжу курити, а за сараєм трясеться обмерзлий турист. Заблукав. Я кажу: «Заходь». А він: «Я не один». Зайшли – хлопець і чотири дівчини. Відпоїв їх, відігрів. Знову йду курити. А там знову стоїть тіло в темряві. Інша група: чотири хлопці і дівчина. Їх теж прийняв. Сидимо в цій кімнаті, за вікном сніг, вітер виє, а у нас тут шум, спальники на підлозі, сміх, всі перезнайомилися. Всі разом вони й пішли наступного дня. Через пару років стукають в двері. Відкриваю, а там – ті хлопці та дівчата, всі до мене приїхали. Переженилися. У деяких діти. Досі з ними по телефону розмовляю.
– Ми ледве піднялися на гору при звичайній погоді. Як же сюди діставатись? Сергій закурює.
– Взимку тут важко. Я, бувало, виведу зміну, пройдемо четверту частину по пояс в снігу, темніє. Повертаємо назад. На наступний день по натоптаному вже можна пройти половину. І так – поки до будиночка не доберемося. Ходимо так: один попереду топче сніг і робить коридор. В нього нема рюкзака. Ми за ним, з рюкзаками.
У рюкзаках їжа і все, що знадобиться нагорі. Продукти сюди ніхто не привезе. Нагорі – тільки вишка, вітер і вовки.
– Нам сказали відключити аналог, так в селах телевізори тепер пил збирають. Дали завдання: залишити «UA: Перший». Так у мене передавач згорів після грози. Лагоджу, щоб хоч один канал у людей залишився. Як їм новини дізнаватися? Та й взагалі, телевізор потрібен. Включив, він тобі бубонить. Начебто ти не один вже.
У сусідній кімнаті на повну гучність працює телевізор. Депутат кричить в ефірі: «Та яка Європа? Яка Європа? Кому це треба!» Господар вишки згадує, як йому дзвонили під час Революції Гідності.
– Прислали телефонограму: «Посилити пильність і охорону, провести інструктаж». Я в журналі написав: «Кіт проінструктований».
Справді, кому прийде в голову захоплювати вишку – сюди навіть дістатися важко. Але Сергій це місце не вважає «будинком відлюдника». Для нього робота має романтичний присмак. Вдома його підтримують.
На годиннику – за північ. Пора лягати спати. О сьомій ранку у Сергія переклик з іншими вежами. Він лягає на одне з ліжок, фотограф на іншу, я на розкладачку. Наді мною нависає усміхнена лисиця. Сергій повертається на бік.
– Ти її не бійся. Вона домашня. Не вкусить.
Рано-вранці, після переклику, Сергій знову щось паяє, прикручує і закручує. Хоче швидше полагодити передавач для єдиного каналу. Всі деталі у нього є, але потрібен час. Ми швидко збираємося. Спускатися вниз легше – години дві. Потім на «попутках» до Тячева і звідти до Ужгорода.
– Якщо все буде добре, за пару днів впораюся. А потім і зміну здавати. Приїжджайте влітку і взимку, мене не буде, напарники будуть. У нас тут добре, красиво. Завжди раді.
Спускаємося вниз, за півтори години нарешті бачимо село. Воно зовсім невелике. Вишка звідси – ледве помітна пляма на вершині гори. Біля магазину – місцева мешканка. Запитуємо, де можна зловити «попутку».
– А ви біля заправки станьте. Там хтось підбере. Або фура їхати буде, або в церкву хто. А ви де були? На вишку ходили? Мертва вона тепер, вишка ваша. Толку від неї? Жоден канал не показує. Що вони там роблять? За погодою стежать? Зовсім нудно без телевізора.
Біля заправки ніхто не хоче зупинятися, машини проїжджають повз, водії фур навіть не дивляться в наш бік. Нарешті пригальмовує старенький «Пежо». Сідаємо, розповідаємо водієві, де були. Він киває головою.
– Шкода, звичайно. Хоч «УТ-1» був [після реформи «UA: Перший»], раніше його ніхто не дивився, а тепер всі стали. Але і його зараз немає. Полагодить – знову дивитися будемо. А то трапиться щось в країні, а ми й не дізнаємося в цій глушині.
Через два тижні концерн РРТ відключив сигнал каналу «UA: Перший» за борги. Через недофінансування каналу було нічим їх гасити. Такі села як Красна, Дубове, залишилися без телебачення…
Євген СПІРІН, газета Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
