Закарпатський священик будує за сім днів церкви та шиє краще за жінок
На початку свого служіння отець Василь Попович, коли вишивав, ховав від людей свої роботи
Сердаки, пошиті його руками, мають голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль, екс-міністр транспорту України Орест Климпуш та багато відомих політиків, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Здавалося б, нічого дивного, немає в тому, що на Рахівщині (Гуцульщина) шиють національне вбрання, хоча насправді роблять це одиниці.
Утім цікаво, коли пошиттям сердаків (нагадує пальто з візерунками та вишивками, аплікаціями і китицями у народному стилі) та лайбиків (той же сердак, але без рукавів) займається чоловік…
Газета «Неділя Закарпатські новини» побувала у Малому Бичкові у священика, який відроджує забуте ремесло наших предків і будує на Рахівщині унікальні дерев’яні гуцульські храми. Отже, у рубриці «Я#Успіх» читайте розповідь про отця Василя Поповича.
З веретеном та голкою чоловіки справляються краще за жінок
На порозі нас зустрічає чорнява усміхнена і привітна жінка. Це – Надія, дружина отця Василя. Вона люб’язно запрошує до майстерні, де її чоловік саме вишиває.
«Це в мене хобі таке, – усміхається господар. – Вишивати я почав майже тоді, коли й ходити. У моєї баби в хаті завжди були кросна і швейна машинка. Вона ткала, і їй усе потрібно було цівки мотати, тож я допомагав. Її праця мене зачаровувала, все здавалося таким таємничим, величним, ніби вона не виконує звичайну буденну роботу, а робить якісь фокуси. Я сидів і спостерігав за нею. Коли трохи підріс, і сам почав вивчати кросна, як вона кудись відходила. Ця баба жила окремо, через хату. А та, що мешкала з нами, теж була великою рукодільницею. Вона чудово пряла. Тож я також пробував. Вона потім кричала на мене, лармувала, але моя цікавість брала гору, і я сам навчився прясти. Згодом, коли треба було щось пошити, сідав за машинку і шив, латав, підшивав. Мене завжди тягнуло до жіночої роботи».
Напевно, поділ домашніх обов’язків на чоловічі і жіночі на сьогодні і справді є досить умовним, адже у сучасному світі кожен може займатися тим, до чого лежить душа… Та й відомо, що найкращими у світі кулінарами, кондитерами, стилістами, модельєрами є саме чоловіки. Тому отець Василь просто знайшов себе, ту справу, що дійсно досі приносить йому задоволення.
«Я одружився у 1995 році. Нам з дружиною на весілля подарували лляне простирадло, – продовжує оповідку він. – Тоді така матерія була дефіцитом. То були непрості часи. Тож разом із Надією ми на тому простирадлі вишили гладдю скатерть. Потім я служив на Міжгірщині. Там вишивав і ховався, щоб мене ніхто не бачив. Вишивав ікони, скатертини, серветки. Потім повернувся на Рахівщину і вже своє хобі ні від кого не приховував. У вишивці знаходив розраду і відпочивав. Тоді почав будівництво дерев’яних церков. Часом справді потрібно було розслабитись».
Священик скромно посміхається, а на прохання показати роботи просить дружину принести плащаницю, яку вишивав цілий рік.
За мить із другого поверху вона приносить величезний сувій тканини, розгортає і… перед очима відкривається величезна (більше ніж метрова в довжину) картина. Робота унікальна. Вишита дрібнесеньким хрестиком. При цьому працювати над нею було непросто, бо на тканину, як зараз на тих, які можна купити у спеціалізованих магазинах, малюнок ніхто не наносив, усі клітинки потрібно було рахувати вручну. До того ж ниток на плащаницю потрібно було використати багато, різних кольорів і відтінків. Також отець Василь показує вишиті ікони, розмір яких теж дуже солідний.
Але повернемось до сердаків.
«Одному моєму знайомому священикові подарували сердак. Мені він дуже сподобався, захотілося мати такий самий, – розповідає Василь Попович. – Це було років 10 тому. Купити виріб грошей не вистачало, бо він коштував 150 доларів, тож я вирішив собі пошити. Поїхав у Хуст, знайшов магазин, вибрав драп (зараз шию з кашеміру), купив матерію, взяв той сардак і за ним зробив собі викрійку. Сидів десь два тижні, поки зрозумів, що і як робиться. Утім вийшло гарно. Я був дуже щасливим. А саме в отця Василя Носи з Рахова був День народження, тож я пішов на свято в обновці. А там… сердак із мене здерли, сказали, хай пошию собі новий, а цей маю подарувати іменинникові. Отже, мені довелося знову шити собі народний одяг. Проте працювати з другим було набагато легше. А після цього почали надходити замовлення від знайомих, які теж просили собі сердаки. Тому згодом я серйозно зайнявся їхнім пошиттям».
Насправді роботи над виробом дуже багато. Кожна деталь вимагає скрупульозності, точності та навиків праці з голкою.
«Роботу над лайбиком починаю з викройки, – каже священик. – Викроюю так, що на жодному місці зшивати виріб не потрібно. Далі кінці слід зарубити. Потім приступаю до декорування. Тут уже можна підключити фантазію, використовувати старовинні орнаменти або придумувати нові. Утім саме цей етап є найбільш затратним по часу. Над одним лайбиком працюю в середньому тиждень. Кожен виріб ексклюзивний, двох однакових не роблю. Певні узори в мене навіть трипільські. Колись лайбики та сердаки були переважно чорні і червоні. Чоловічі від жіночих нічим не відрізнялися. Я спочатку шив червоні. А коли йшов фільм «Останній москаль», там побачив на акторові чорний. Виглядало дуже оригінально. Вирішив і я пошити. Тепер маю і білі, і сірі. Коли запускали поїзд «Київ-Рахів», приходив Орест Климпуш. Мене попросили зшити для нього сердак у подарунок. Мій виріб має і Геннадій Москаль, і багато відомих політиків».
У роботі закарпатцю допомагають і рідні, однак найважливішу роботу виконує він сам.
«Коли треба шість ниток змотати в одну, скрутити їх, потім ще раз скласти і знову скрутити – прошу дружину. Такою ниткою потрібно обшивати вироби, – ділиться думками отець Василь. – Також творчістю займаються мої сини. Іван – різьбою по дереву, робить дерев’яні підсвічники, скрині, хрести, багато цікавих виробів. А Юрій випалює на дереві різні малюнки. Жоден із них священиком не виявив бажання стати, але в кожного з нас своя місія, очевидно, у них – інша. І я їм не перешкоджаю».
Побудував чотири дерев’яні церви і одну цегляну
Крім пошиття гуцульського одягу, а Василь Попович ще й обшиває кресені, робить спеціальні тайстри, у священика з Рахівщини є ще й основна – найважливіша робота – це служіння Богові.
Однак не молитвою однією живе духовний наставник мешканців Бичкова. Має він ще одне дуже цікаве захоплення – будує дерев’яні гуцульські церкви. Колись на Закарпатті храмів із дерева було багато, зараз такі родзинки зберігаються в первісному вигляді лише в кількох селах, а також у скансені в Ужгороді, у «Старому селі» в Колочаві, а також – новозведені – на Рахівщині.
«Першу церкву почали будувати у 2002 році, а завершили – у 2005-му. Це у Малому Бичкові. Вона – п’ятизрубна, зроблено її з циліндрованого дерева, невелика, 15 метрів у довжину і 13 – у ширину, – розповідає отець Василь. – Будувати дерев’яну церкву дешевше, ніж кам’яну, потрібно менше витрат на матеріали, можна обійтися без цегли, тонн цементу. Дерево ж завжди можна обробити антисептиками, ми це робимо кожні 2-3 роки. Вкрито храм гонтом, або шинглею, як кажуть. Друга церква знаходиться у селі Верхнє Водяне. Там люди не мали церкви, спочатку молилися в магазині, потім вибороли клаптик землі під церкву, зведення якої повинні були спонсорувати німці. Та щось пішло не так. Однак Бог нам допоміг, тожзараз там гарна гуцульська церква. Однак цю вкрито бляхою. Третю церкву побудовано теж у Бичкові, але в одному з присілків. Вона також невелика. У ній була необхідність, бо люди живуть далеко і не мали, де молитися. Розміщено її на території соко-винного заводу. Це були 2009-2010 роки. Фактично каплицю зробили за два тижні, в ній уже молилися, а будівництво церкви зайняло кілька місяців. У нас навіть грошей не було на дерево, ми позичили і так купили. Я їздив у Пилипець та Ізки дивитися на ті церкви, аби придумати щось гарне. Працювали ми інтенсивно, навіть по 20 людей. Владика Мілан нами був дуже задовлений, коли приїхав освячувати церкву. Навіть пліт ми зробили дерев’яний, аби відділити церкву від соко-винного заводу. Четверта церква – також у Верхньому Водяному. Там теж було багато пригод, поки все було закінчено. Проект я малював собі у зошиті в клітинку. Загалом церква невелика – 9 метрів у довжину і 4,5 – у ширину. Ми купили дерево, у Великому Бичкові біля церкви, де багато місця, зробили каркас, його повезли у Верхнє Водяне і там оббили брусами. Все вийшло дуже оперативно. Тобто за два дні викопали і забетонували фундамент, потім завезли матеріал. Одні оббивали стіни брусами, інші одразу їх фарбували, утеплювали, оббивали вагонкою, лакували. Вікна і двері теж ми замовили наперед. Тобто за сім днів церква була готовою».
Отець Василь дуже піднесено розповідає про кожну з церков, пригадує дрібні деталі, говорить із особливим піднесенням, адже кожна церква для нього – наче рідне дитя. До всіх із них він доклав працю власних рук, адже насправді не цурається ніякої роботи і знається багато на чому. Він наголошує, як важко на деякі з храмів було знайти і купити землю, зі скількома труднощами довелося зіштовхнутися, у тому числі – з бюрократичними. Однак образ ні на кого не тримає і розповідає все весело, натхненно. У нього аж сяють очі, коли говорить про свої унікальні дерев’яні храми.
Та на досягнутому священик не зупинився. Не такий вже в нього характер. І це природно. Скільки людина не живе, у неї з’являються все нові мрії. Тож Василь Попович надумав побудувати ще одну церкву, але цього разу уже цегляну, яких на Закарпатті більшість. І зведення її почав у рідному селі, навіть неподалік від власної хати. Там йому вдалося купити земельну ділянку, там він зробив капличку і над новобудовою працює і сам, і там трудиться його син Іван. Саме під час нашого візиту до духівника 20-річний хлопець завзято трудився на будівництві.
«У мене були непорозуміння з тодішньою владою, яка «встромлювала палки в колеса». Та ми зареєстрували громаду і почали копати фундамент, освятили хрест і приступили до зведення храму. Труднощів було ще багато, але ми не здавалися. Зробили капличку, яку освятив єпископський вікарій отець Тарас Ловска. Тепер продовжуємо зведення. Лише на фундамент у нас пішло 27 тонн цементу, тож такі затратні роботи робимо поступово… Цеглу, наприклад, купили в Коломиї, бо там вона вийшла наполовину дешевше, ніж у нас. Хоч будівництво потребує значних коштів, та все одно на сьогодні вже зроблено багато, але й зробити ще треба чимало, – наголошує священик. – Проте чітко бачу, якою буде церква. Власне, як вона має виглядати, я знав ще до того, як зробили проект».
Тож Василь Попович пишається не лише своїми синами, але й церквами. Чи зводитиме після завершення чергового об’єкту ще якість храми, ще не знає, однак каже, що йому приносить задоволення не лише сама молитва, але й будь-яка праця на славу Бога.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
