Що робив в Ужгороді Ноїв ковчег та Клаудіу Пінтікан
З плакату – в душу і печінку
Перший Ужгородський міжнародний фестиваль моновистав гідно завершився спектаклем приватного театру «Арарат» (м. Бая-Маре, Румунія), пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Назва колективу асоціюється з горою, до якої пристав Ноїв ковчег, коли води потопу стали спадати. Саме звідти голуб приніс патріархові гілочку, що означало надію на порятунок всього роду людського. Тому засновники трупи узяли цю назву як символ надії, оптимізму, як дороговказ у нинішньому розбурханому морі житейському, яке підмиває підвалини усієї Центрально-Східної Європи. Продемонстрований спектакль теж фактично про пошуки Арарату, якоїсь тверді, стабільності у нинішній непевності. Автор п’єси «Художник плакатів» Маріан Іля з задоволенням відзначив, що міжнародна прем’єра його твору вдалася на славу, дійсність навіть дещо перевершила очікування. Адже роботу показано у напрочуд суголосному їй інтер’єрі Ужгородського замку, під старими склепіннями, що пережили вже не одне століття, проте впевнено пливуть у майбутнє. Старий похмурий зал сам нагадував Ноїв ковчег, в якому розмістилося кількадесят глядачів, але домінував один актор.
Клаудіу Пінтікан працював у державних і муніципальних театрах Румунії, навіть має досвід директорства, але тепер реалізовує власний проект. Він грає одного з малопомітних, але важливих гвинтиків колишньої соціалістичної системи, без якого не відбувалося нічого – ні у них за Н.Чаушеску, ні у нас за Л.Брежнєва. Ідеться про плакатиста, автора чи копіювальника численних транспарантів, лозунгів і панно, без яких просто неможливо уявити тодішній лад. Оце життя серед завідомої брехні, в яку неможливо вірити жодній здоровій і мислячій людині, безперечно, ламало душу художника, вивертало її аж до підсвідомості і викидало назовні якісь найпотаємніші шари людської психіки. Згадується радянський карикатурист Борис Єфимов (1900 – 2008), рідний брат репресованого режимом журналіста М.Кольцова, який всупереч долі брата (чи якраз через це) продовжував вірно служити владі, щодо якої не мав жодних ілюзій і дожив до Мафусаїлових літ. Герой К.Пінтікана – приблизно того самого штибу. Свого часу один з його плакатів зірвався йому на голову, у маляра почалися проблеми з психікою і розвинулася простата. Румунською мовою назва цієї хвороби співзвучна зі словосполученням «поганий батько», тож у нього з’являється один комплекс – переконувати усіх, а найперше себе, що він ідеальний батько для своєї доньки, хоч та веде далеко не праведний спосіб життя (зять просто виє), а батько її усіляко покриває та й сам поступово уподібнюється доньці. Отже, літературна основа – цілком сюрреалістична, але саме цей методі ідеально підходить до відтворення суперечливих реалій нашої перехідної доби.
А як актор грає! Це повна відсутність будь-якої межі між ним і глядачем. Протягом вистави здається, ніби актор промовляє персонально до тебе, веде довірливий діалог у чотири ока. Пінтікан здатний грати самими лише очима, упродовж 65 хвилин вони змінюють кількадесят виразів, таке багатство міміки рідко зустрінеш в однієї людини. Та що міміка! За виставу актор демонструє зо два десятки різних масок, з’являється перед глядачем в образі різних персонажів. Оскільки плакатист після завершення соціалістичної доби, коли його старі послуги стають вже нікому не потрібними, відкриває маленьку корчму, туди заходять чимало відвідувачів, кожний зі своєю долею, то актор показує нам усіх їх персонально, переходячи від монологу до панорамного, масового дійства. Багатоголосся – як у романах Достоєвського, де кожний персонаж несе свою правду, не схожу ні на чию іншу, ні з ким не узгоджувану, але таку важливу для нього самого. Акторська техніка просто вражає. За якусь хвилину перебування за ширмою герой змінювався до невпізнання. Побувати за короткий час у стількох різних шкурах не багато хто наважиться. При цьому головний герой ще постійно малює на ватмані, яким буквально обвито навколишні стіни, сипле сороміцькими жартами і гірко жаліється на своє життя. Недарма він сходить зі сцени, наче з бані…
Фестиваль завершився по-ударному. Він продемонстрував, що сучасний європейський театр (а показано 7 робіт з 5 держав!) перебуває у пошуку нових виражальних засобів, технічних можливостей, а головне – нових тем і образів. Давнє місто опинилося в самому епіцентрі театрального експерименту. Якщо цю традицію вдасться закріпити другим і наступними фестивалями, Ужгород відкриє нову цікаву сторінку власної історії…
Сергій ФЕДАКА, газета Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
