Висоцького досі пам’ятають на Закарпатті, як він гасав Мукачевом босоногим хлопчаком
Володимира захоплювало, що неподалік від дядькового дому височіє замок «Паланок», пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Він встиг зіграти майже 30 ролей у кіно, написати понад 700 віршів та пісень, взяти участь у створенні 11 радіоспектаклів, які були дуже популярні в 70-ті роки минулого сторіччя, коли іще й телевізори були не в кожній родині. Попри жорстку цензуру радянського режиму, мав сміливість підіймати у творчості «незручні» соціальні теми. Про нього ходили легенди, багато хто помилково вважав, що Висоцький сидів у в`язниці, оскільки жанр багатьох його творів асоціювався з місцями позбавлення волі, однак насправді Володимир Семенович багато років був «в`язнем» пагубних звичок, що, швидше за все, і вкоротило йому віку.
Однак мало хто знає, що доля Володимира Висоцького тісно пов`язана з нашим краєм. Дитинство актора і поета не було безхмарним. Батьки розлучилися, коли хлопцеві було всього 9 років. Згодом у батька з`явилася нова дружина, а у матері – новий чоловік. В якійсь мірі хлопчик виявився зайвим і в одній, і в іншій родинах. Однак батьків брат, Олексій Володимирович Висоцький, не відцурався племінника. Військовий за фахом, у 1951 році він був направлений на службу до Мукачева. Тут, на вулиці Толстого, у будинку під номером 29, п’ять років поспіль проводив свої літні канікули юний Володимир Висоцький. У домі дядька тоді полюбляли збиратися творчі люди Мукачева – актори, художники.
Не виключено, що саме причетність до таких вечірок вплинула на формування особистості Володимира. Подейкують, що саме в Мукачеві Володимир вдосконалював свої навички гри на гітарі у місцевого музиканта-угорця. Однак, попри тягу до прекрасного, підліток Висоцький був таким же шибайголовою, як і його закарпатські однолітки. Хлопчаки любили ошиватися біля тодішньої «забігайлівки із назвою «Прапорщик», поруч з військовою частиною, послухати перченого армійського гумору та бувальщин. Володимира дуже захоплював той факт, що неподалік від дядькового дому гордо височіють, впираючись майже в самісінькі хмари, напівзруйновані споруди справжнього старовинного замку.
Це в наші часи «Паланок» – візитна картка Мукачева, а тоді, в 50-ті, віддана на «розтерзання» місцевим профтехучилищам територія історичної пам`ятки мала жалюгідний стан. А що може більше приваблювати хлопчаків, як не занедбані споруди та території? Саме там, на узвишші Паланку, Висоцький та його мукачівські друзі, вигадували різноманітні розваги, навіть в Олімпійські ігри бавилися. Ті розваги, як і саме місто, згодом вже дорослий митець згадував з теплом. «Ты Мукачевский замок видел? …Я туда пацаном ездил. К родичам. Отдыхали на Латорице. Красотища – не нарисуешь! Замок на горе, в небесах, выше – один Бог. И весь городишко – как Таллинн!».
У 80-ті роки на Закарпатті з’явився бард-клуб «Вертикаль», до складу якого входили шанувальники авторської пісні, а разом з тим – і творчості Висоцького. Молоді люди, об`єднані спільним захопленням, збиралися разом, щоб пограти на гітарі, поспівати власних пісень, згадати і творчість кумира. Після того, як Україна стала незалежною, дехто з учасників клубу виїхав з міста, а згодом спільнота розпалася. Так, письменник і бард Дмитро Первухін, нині мешкає в Санкт-Петербурзі. Іще живучи в Мукачеві, він встиг дізнатися чимало фактів біографії Висоцького, що пов`язували його дитинство з нашим містом. В 2008 році, до 70-річчя Висоцького, Дмитро Первухін видав книгу «Володина баллада, или Рыцарь по имени Высота». Досліджував мукачівські сторінки біографії Висоцького і нині відомий письменник Мирослав Дочинець. Його стаття «Закарпатські сліди Висоцького» вперше побачила світ іще наприкінці 1980-х років у журналі «Соціалістична культура».
Нині в нашому місті діє створений два роки тому бард-клуб «Аквамарин», який знову ж таки своїм зародженням завдячує містичній постаті незабутнього барда. Саме підготовка до чергового вечора пам`яті Висоцького звела разом, познайомила, об`єднала прихильників авторської пісні. Що цікаво, до складу «Аквамарину» увійшли двоє колишніх учасників «Вертикалі» – Василь Чепак та Яна Міхєєва.
Напередодні цьогорічного вечора пам`яті Висоцького ми зустрілися з Василем Чепаком, і він поділився спогадами з читачами закарпатської газети «НЕДІЛЯ» про те, як іще 15-річним підлітком був прийнятий у творче середовище «Вертикалі». Хоча і назва клубу була відлунням творчості Висоцького, однак тодішні мукачівські барди на зустрічах, котрі проводили то в міському Будинку культури, то на природі, то в кав`ярнях, більше виконували власні авторські пісні. Сам Василь настільки трепетно ставився до творчості кумира, що довго не наважувався виконувати його пісні. Однак саме він, вже дорослим, у жовтні 2012 році при відкритті меморіальної дошки на будинку, де колись щоліта гостював юний Висоцький, був запрошений для виконання його пісень.
А в часи «Вертикалі», коли шанувальники творчості Висоцького приходили до цього будинку у дні народження та дні пам`яті кумира, колишні господарі проганяли непроханих гостей, скаржилися, що ті порушують їхній спокій. Було таке, що й міліцію викликали. Про це теж згадав тепер Василь Чепак. На момент встановлення меморіальної дошки в легендарному будинку вже змінилися господарі. Вони не мали жодних претензій до проведення заходів з ушанування пам`яті Висоцького. До речі, меморіальну дошку встановили на приватні кошти і з ініціативи шанувальників, тому дехто й досі вважає її «неофіційною». Та хіба в таких випадках «офіційність» має значення? Головне, що людину, якої нема на світі вже майже стільки ж років, скільки вона прожила на цьому світі, і досі шанують і пам`ятають у місті, де колись він гасав вулицями босоногим хлопчаком.
Валентина ЖУК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
