Як закарпатка стала босорканею
А ще жінка «сповідала» екстрасенса та ворожила по руці
Ця історія трапилася у 90-ті роки, коли з роботою на Закарпатті були проблеми, зарплати не виплачувалися місцями або платили їх продуктами. Через це багато хто звільнився і почав торгувати на ринках одягом та продуктами, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Тож наша постійна читачка поділилася з газетою «Неділя Закарпатські новини» цікавим випадком із життя.
Завод, де я працювала, закрили, тож я залишилась без роботи. Чоловіка скоротили, а в нас росли двоє синів. Я, як і більшість закарпатців, влаштувалася на біржу праці, де отримувала копійки. Це було хорошою альтернативою, бо мені йшов стаж, а одночасно я почала торгувати на ринку. За одягом ми тоді їздили в Чернівці. Це були дешеві, переважно китайські речі, на яких можна було непогано заробити. Однак періодично мені… та і всім іншим треба було приходити в Центр зайнятості відмічатися, аби там знали, що людина вдома, не подалася на заробітки і справді потребує роботи. Ця схема залишилася і зараз для безробітних.
Тож одного разу я традиційно пішла на біржу. Черга була великою, під дверима зібрався цілий натовп, мені довелося терпляче чекати. Я намагалася скоротити час читанням якоїсь газети, але поруч сиділи дві жінки мого віку і безцеремонно голосно розмовляли. Мабуть, вони були подругами юності, а одна з них після довгих років, проведених у іншій області, повернулася в рідні краї. Зустріч була радісною і емоційною. Більше говорила кароока, фарбована блондинка. За час очікування я дізналася всю її біографію, всі її сімейні проблеми. Незнайомки мене дуже дратували, але ніхто нічого їм не казав, тож і я промовчала.
А після процедури з відмічанням знову повернулася на роботу і одразу ж забула про них. Клієнтів у той день було небагато. Та раптом підійшли дві жінки. Одна з них вирішила приміряти балонову куртку. Вона взяла зелену і крутилася в ній перед подругою, наче дзиґа. Потім одягнула чорну і все кривила носом, щось їй не подобалося. Я підійшла до них. Уважно придивилася до покупців і зрозуміла, що це ті ж жінки, які мені не давали читати в Центрі зайнятості. Фарбована блондинка була досить вибагливою. Вона приміряла одну річ за іншою і не могла нічого вибрати.
Я вирішила завести з нею розмову.
– Синоптики кажуть, що зима буде холодною, куртку треба вибирати теплу. Це вам не Чорноморське узбережжя, тут прохолодніше, – просто вирвалося з мене.
Вона одразу кинула на мене здивований погляд.
– Чому ви думаєте, що я звідти?
Дивна жінка, яка нещодавно розповіла про себе все, здивувалася, звідки я це знаю.
– Гадаю, що ви недавно приїхали з Одещини, – уточнила я.
– Чому саме звідти?
Я запнулася, не знаючи, що говорити далі, але швидко зорієнтувалося, взяла її руку, з розумним виглядом подивилася на долоню і обережно, з невеликими затримками, вдаючи, що думаю і в чомусь сумніваюся, неквапливо видала всю інформацію, яку годину назад почула від неї самої ж.
– У нашому місті ви зовсім недавно, роботу поки не знайшли, раніше працювали з тваринами, швидше за все, ветеринаром або зоотехніком.
Жінки здивовано переглянулися.
– У вас другий шлюб, маєте двох дітей, але вони живуть не з вами. Далеко, дуже, – продовжувала дивувати блондинку я.
– Ви екстрасенс? – не могла повірити почутому моя співрозмовниця.
– Та ні, просто бабуся дечого навчила, – увійшовши в роль, нахабно збрехала я.
Друга жінка, яка там, на біржі, не встигла так багато розповісти про себе, підійшла до мене і мовчки простягнула свою натруджену мозолисту руку. А що я могла їй сказати? Вона майже весь час мовчала, слухаючи подругу.
Я в розгубленості опустила очі, вдаючи, що розглядаю її долоню, пройшлася косим поглядом по її одягу і помітила на штанах дрібні бризки вапна або фарби, й пішла ва-банк.
– Ви все життя прожили в нашому місті, – впевнено зазначила я, оскільки це єдине, що я почула від неї там, на біржі, – і працюєте десь на будівництві, може допомагаєте чоловікові робити іншим ремонти, – зазначила я вже з певною часткою сумніву.
Жінка схвально кивнула. Я зраділа, що вгадала.
Але вона з надією чекала мого одкровення… Проте я не знала, що казати.
Вдаючи, що вдивляюся в лінії на її долоні, я експромтом придумувала, що ж їй ще сказати…
– Вас щось гризе зсередини, якийсь неспокій і тривога, – глянула їй в обличчя, ніби шукаючи підтримки і додала досить розпливчасто: – А чому ви погано спите ночами. Щось вас турбує, не зрозумію, – продовжувала я міркувати про себе, включаючи логіку.
– Якщо проблема в сім’ї – то переживання через чоловіка або дітей. Якщо у неї син – тут все ясно, хлопці доставляють більше тривог і хвилювань, ніж дочки. Якщо дочка… то любов».
– Бачу чоловіка, – ризикнула я.
– Так, – підтвердила жінка, – син у армії, і звісток від нього давно немає.
Я з полегшенням видихнула, пронесло.
Але жінка з надією подивилася на мене, стиснула мою руку в своїй.
– А якщо я принесу вам фотографію, зможете сказати, живий він чи ні? Місяць від нього немає новин.
В її запалих очах було стільки болю і надії, що мені стало соромно за свій розіграш, але зізнаватися, що я її просто розіграла, було вже пізно.
-Із такими речами жартувати гріх, – подумала про себе, а їй відповіла, що читати інформацію з фото не вмію.
Розчаровані жінки неохоче відійшли і ще довго говорили між собою, іноді поглядаючи в мій бік.
Я стояла якась спустошена і розгублена. Про цей випадок згадувала ще довго.
І ось нещодавно мені знову довелося зіштовхнутися з подібною ситуацією. Зайшла до секонд-хенду купити чоловікові футболку.
Почала перебирати речі і помітила на багатьох із них іноземні написи. Знайшла одну футболку з текстом «I love my life» і не стрималась, вигукнула голосно: «Це що, новий метод вивчення англійської мови. Тільки чи допоможе?»
Поруч стояла жінка років 70-75, маленька, худенька, з блідим зморшкуватим обличчям і вицвілими блакитними очима. Її сіренький запраний, але колись дорогий і модний костюмчик свідчив про те, що раніше вона жила забезпечено.
– Я сама вчитель англійської мови, мене таке теж дратує, – зауважила вона.
Я придивилася до неї…. І раптом впізнала. То була баба Аня, та сама, яку колись вважали місцевим екстрасенсом. Не знаю, чи вона дійсно щось вміла, але клієнтів у неї було достатньо. До неї приходили не тільки ужгородці, але й жителі сусідніх сіл. Сама ж вона особливо здоров’ям не відрізняється, часто заходила то в поліклініку, то в аптеку, свої недуги пояснювала великою втратою енергії при роботі з клієнтами, але сусіди в це не вірили і часто над нею кепкували.
І тут мене знову понесло…. Чомусь мені так захотілося прикинутися закарпатською босорканею і розповісти їй про те, що мені було відомо.
– У вас колись був величезний енергетичний потенціал, який ви не змогли розумно використовувати, – почала їй «ворожити».
Старенька зморщила чоло, напевно намагалася щось пригадати, але марно, я не була її клієнткою ніколи. Тож жінка щиро здивувалася.
– Так, я колись лікувала інших, – відповіла вона. – Але енергія не заповнюється, тепер бачите, на кого стала схожою. Ви це відчуваєте? Ви теж із «наших»?
– Напевно, просто бачу, – вирвалося з мене. – А даром згори справді треба ще вміти користуватися.
Баба Аня спробувала продовжити розмову, але я, передбачаючи, що вона може затягнутися, почала попрощатися.
Не знаю, чому мені так подобається видавати з себе екстрасенса. Але якщо трапиться нагода втретє когось розіграти, то, вірогідно, також скористаюся можливістю, хоча потім буду знову каятися й шкодувати людей, яких надурила.
Валентина ЩОБАК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
