Чому пропаганда хвороб та негативного досвіду стали для закарпатців традиційними
Про пам’ятники в Ужгороді та на Закарпатті вже неодноразово писала газета «Неділя Закарпатські новини». Тож повернемося до цієї теми знову.
Справа в тому, що у нас за радянським шаблоном досі встановлюють монументи сумним подіям, притому в центральних частинах міст. Здебільшого мова йде про обласний центр і саме про пам’ятники, які замовляються за державні кошти. В основному вони встановлені на честь негативних подій та пов’язані із негативом: щоб пам’ятали, щоб не повторили. Але для чого пам’ятати негатив? Чому не згадувати і увічнювати позитивні добрі моменти життя? Чому не займатися пропагандою успіху, здоров’я, щастя і радості? І для чого пропагувати й ще більше примножувати сум та смуток?
Ми також часом вшановуємо рятівників і героїв. Скрізь – пам’ятники солдатам Першої та Другої світових війн, загиблим в Афганістані. І, зауважте, жодного – тим, хто запобіг війні, катастрофі, хворобі. Ми тотально віримо, що страждати і платити рятівникам – єдиний спосіб життя на цій планеті!
Це ж стосується і здоров’я. Зверніть увагу на вивіски у лікарнях: відділення хвороб серця, інфекційне відділення, опікове відділення, ревматологічне відділення…
А чому вагітних називають хворими? Вони ж, принаймні більшість, здоровіші за самих лікарів!
Але ми віримо, що лікарі зайняті проблемою здоров’я. Так нас навчили… Так навчили і їх самих. Проте медицина та фармацевтичні компанії не створюють і ніколи не створювали здоров’я. Навпаки, ця сфера послідовно і ефективно створює хвороби та страхи і фобії.
Зокрема, весь Захід вже бореться з дитячими щепленнями: ртутний консервант, що становить третину обсягу вакцин, викликає конкретний аутизм кожного п’ятнадцятого немовляти! А в нас активно пропагується вакцинація дітей. У нас геноцид новонароджених починається з пологових будинків. Левова частка ліків – це не крок до одужання, а зняття симптомів хвороби, і в результаті після тривалого приймання – хвороби печінки, гальмівні реакції. Наслідки зрозумілі. Імунітет «цивілізованих людей» зараз близький до нуля. Закарпатці і не тільки стали заручниками аптек, які з’являються в нас на кожному кроці, наче гриби після осіннього дощику у Карпатських лісах. Але хіба ліки це – створення здоров’я?
Навіть сама назва лікарня – не пов’язана зі здоров’ям, адже там лише лікують, говорять не про здоров’я, а про біль та різні симптоми. Насправді лікарям не вигідні здорові люди, адже чим вони тоді будуть займатися.
Одного разу журналіст газети «Неділя Закарпатські новини» прийшов до лора промити вухо. Після процедури лікарка навиписувала купу ліків. І яким же було здивування медика, коли він сказав, що взагалі не приймає жодних пігулок. Жінка не могла повірити, що такі люди існують… Як взагалі таке може бути, коли довкола стільки медикаментів?!
А чи знаєте ви лікаря, мета якого – навчити людей бути завжди здоровим? І логічно, бо військові вимруть без воєн, адже вміють тільки воювати. Ми платимо їм за це, тому чим вони ще мають займатися? Так само і вони. Їх так навчили… а нас – також. Тож медиків ніхто не звинувачує, вони просто роблять те, що вміють.
Тож відкриття лікарень хіба є такою вже радісною подією, як про це говорять представники влади? Це означає збільшення кількості хворих людей… хіба ж це позитивно? Щоб зрозуміти істину життя, потрібно навчитись думати по-новому.
Чому у нас кажуть Будинок престарілих, а не, наприклад, Друга молодість або Будинок щастя.
Рано чи пізно кожен стане старим і декого, на жаль, чекає доля в територіальних центрах для літніх людей, які в нас «лагідно» звуть Будинками престарілих.
Назва навіває не дуже позитивні думки. Особливо для тих, хто там живе. Тобто у нас у країні є старі, а ці взагалі престарілі… Але ж як таке людині усвідомлювати? Звичайно, не дуже приємно.
Тож і насправді у подібних закладах наші земляки починають сохнути. Звісно, з горя… що опинилися в закладі для тих, кого помістили туди рідні доживати останні дні.
Без сумніву, подібні будинки потрібні, і вони є всюди. Але в Європі та США їх не називають так грубо, як у нас. Там вони звуться пансіонатами (як санаторії). Та й умови проживання порівняно з нашими там набагато кращі. Або Будинками турботи чи милосердя.
А от у Ізраїлі заклади для старших людей взагалі звуть Будинками для батьків, а літніх називають «людьми елегантного віку».
Тож чому б нам не змінити бодай назву? Не дарма ж кажуть: як корабель назвеш, так він і попливе.
Якби будинки престарілих називалися Будинками щастя, може серед заплаканих облич було б більше усміхнених. Або чому їх не звуть санаторіями Другої молодості. Може б і мешканці стали здоровішими, і держава б не списували стільки грошей їм на ліки… які насправді їх більше калічать, ніж додають здоров’я. Це ж стосується й сиротинців, або інтернатів. Якби їх називали Школами щасливого дитинства, це викликало б у дітей хоча б більш позитивні емоції та згадки, а не сором та жаль на все життя.
На жаль, подібних парадоксів у нас дуже багато. І часто ми їх навіть не помічаємо, замислюємось лише тоді, коли віч-на-віч доводиться зіштовхнутись із певним питанням.
