Закарпатка сіла біля цуценяти в траву, щоб трохи заспокоїтися. І тут почула потужний вибух
Як песик врятував жінку
Якось у нас на Закарпатті вибухнув газопровід Уренгой-Ужгород. Я стала свідком цієї аварії. Це було схоже на Апокаліпсис. Стовпи вогню стояли в повітрі. І здавалося, що вогонь сходив просто з неба. Люди з жахом вибігали на двір. Одні вважали, що почалася війна. А інші – що настав Страшний суд, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Того разу я поверталася додому з міста. Ми тоді добре відпочили з однокласниками. Не так часто нам вдавалося зібратися разом, бо ми вже 4 роки тому закінчили школу. А тут якось випадково здибалися в місті. І вирішили сьогодні трошки відпочити разом – на річці. Потім були шашлики, пиво. Відпочинок на природі зробив нас по-справжньому щасливими.
Якраз після того чудового дня я й поверталася додому. Уже стемніло, але я ж знала всі стежки, які ведуть до нашої хати. Найкраще полюбляла йти навпростець. Уже сюркотіли коники в траві. Але я навіть у темряві безпомильно знала кожен сантиметр цього шляху. На душі було дуже гарно. Я все ще згадувала уривки наших розмов, все ще чула голоси друзів у своїх думках.
І раптом я почула собаче скавчання. І біля мене справді біг якийсь білий кудлатий песик. Може його хтось поранив або образив?
Песик ледь не плакав – як дитина. Він кинувся мені в ноги. І почав відводити мене від звичної стежки – кудись убік. І робив це так наполегливо, ніби мав мене привести у якесь незвичайне місце.
Я знала, що там росте чорниця. Я вже навіть відчула, як чорниця дряпає мені руки. Але я чомусь покірно йшла і далі за собачкою. Таке невинне створіння не могло мене обдурити. Тим більше що йому чомусь було боляче.
Цуценя відвело мене далеко від звичної стежки, якою я йшла додому. Зазвичай моя стежка йшла між двома великими пагорбами. А тепер я опинилася аж на околиці міста. Тут було кілька будинків, а далі починалося колгоспне поле.
Песик притулився до мене, а я почала його гладити. Він нарешті замовк і радісно облизав мені черевики. Я сіла біля нього в траву, щоб трохи заспокоїти тваринку і себе. І тут почула потужний вибух. Стовп вогню здійнявся до неба. Не так далеко від мене. І гуркіт був такий, ніби на село йшли танки.
Я від жаху затулила очі руками. Цуценя ще більше притулилося до мене. Я ж взяла його на руки і почала плакати. А сама подумала, що це почалася війна. І що там з моїми батьками?
Тільки через годину, коли все почало трохи стихати, я все ж таки наважилася підвестися. Поволі пішла стежкою, від якої відступила годину тому. Дивно, але цуценяти біля мене вже не було. Я роздивилася навколо і не побачила його ніде. Воно ніби розтануло у повітрі.
За півгодини я була вже вдома і знайшла там згорьованих батька та матір. Вони голосили, а коли побачила мене – ще гірше розплакалися. Вони думали, що я загинула в тому вогні. І не випадково вони так думали.
Бо ж мій шлях пролягав якраз біля місця вибуху. І мало статися щось неймовірне, щоб відвести мене від цієї фатальної дороги. Якраз це неймовірне зі мною і сталося.
Те миле цуценя, яке я зустріла на стежці, і було моїм рятівником. Це була просто містика. Адже воно вперто відводило мене від місця катастрофи. І заспокоїлося тільки тоді, коли все вже сталося і мені нічого більше не загрожувало.
Я ні до того, ні опісля більше не бачила подібної тварини. Хоча завжди придивлялася на кожного пса у селі. Це було біле кудлате цуценя із чорною плямою на голові. То виходить так, що воно не жило у дворах наших сусідів. Воно ніби було послано мені для порятунку.
Сьогодні я над цим багато думаю. І розумію, що й деякі люди все ж таки послані нам для порятунку. Вони виникають на нашій життєвій дорозі, а потім десь загадково зникають. Якимось дивом відводять нас від місця катастрофи. Хоч деколи це здається нам і не дуже звичним або й не дуже приємним.
Їхні вчинки можуть бути різними. Можуть нам і зовсім не подобатися. Але вони все ж таки послані для нашого спасіння.
Можливо, тому сьогодні я терпиміше ставлюся і до людей. Не засуджую їх, коли вони зникають з мого життя. Не дивуюся, коли несподівано з’являються і якісь нові друзі. Я намагаюся зрозуміти – чому ж інколи вони говорять такі слова чи роблять такі неординарні вчинки, які мене приголомшують.
Ганна КОСТЬ, «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
